Календарний рік в Україні — 365 днів. Лише три-чотири з них можна пожити в Україні — в тій, якої хочеться, а не в якій живемо. Ці три-чотири дні щороку бувають у вересні, коли у Львові — Форум видавців. Цей Форум (як інтелектуальну акцію, як відкрите для всіх некабінетне мисляче середовище) просто нема з чим порівняти в нині сущій Україні. На форумі оці кілька днів живеш ніби в іншій країні — вільній, розумній, молодій, веселій, незакомплексованій. Тут навіть дурниці — виправдані й зрозумілі, а розумні речі не залишаються непочутими, як щоразу трапляється в тій Україні, в якій ми живемо. Цього року тут була така відчутна карнавально-інтелектуальна аура, що в якийсь момент подумалося: форум міг би надалі відбуватися навіть без книжок! Він, власне, й відбувається на тлі ганебного українського малокнижжя. Але він сам —Книга, ненадрукована, але існуюча, жива, затребувана.

Ви ж не інваліди!

Іван Малкович якось цей форум назвав Великоднем видавців. Але для читаючої публіки це теж свято. Львів’яни (та й не лише вони) цілий рік відкладають гроші, щоб витратити їх тут на книжки. На форумі важко протовпитися. З ранку до ночі. Монахи, солдати, студенти, діти — всі тут!

Варто б усе це бачити можновладцям, котрі так довго блокували закон про пільги вітчизняним видавцям. Ще хтозна, чи запрацює цей закон, як обіцяно, з 1 січня. Кажуть, що його притримують до виборів, щоб скористатися, як козирем, для завоювання читаючого електорату. Прикметно, що цього року на форумі державні мужі не світилися. Приїхав (як завжди) лише Лесь Танюк. Схильний до афоризмів, Танюк сказав: «Час книгу відокремлювати від держави!»

Щодо форуму, то він давно «відокремлений». Колись Леся Коваль (президент форуму) звернулась до влади по допомогу. Там сказали: «Ви ж не інваліди, щоб вам допомагати!» Пані Леся повірила у святу правду цих слів. Відтоді форум став тим, чим є. Можливо, не для всіх. Хтось не проти бути інвалідом. В усякому разі, афоризм Танюка, сказаний вранці першого дня форуму, довелося згадати вже ввечері того самого дня.

Цурайтеся церемоніалу

А ввечері того дня у львівській Опері відбувся церемоніал відкриття форуму. Оскільки він, як сказано, недержавний, то й церемоніал мало нагадував ювілейно-державні церемонії з їхньою цвинтарною урочистістю. Тут дійство гойдалося від високого мистецтва (хор «Дударик», вокал Наталки Половинки) до веселого балагану. Досить сказати, що церемонію вели Назар Гончар (поет львівського андеграунду, він же автор сценарію) і актор Олег Цьона. Все б нічого, але сталася прикметна накладка: на сцену, посеред дійства, раптом передали оберемок почесних грамот для видавців від Міносвіти, Мінкультури й Держкомтелерадіо. Чому хоч якісь маленькі клерки тих міністерств не озвучили свої грамоти самі — хтозна. А ведучі розгубилися: вони в житті таких грамот в руках не тримали! Тож і не зуміли прочитати. Виникло прикре замішання. Дехто з видавців образився. Зрозуміло: вони роками чекають від влади тих грамот, натякають чиновникам («не забудьте пом’янути»), і от — грамота є, а її не зачитали! Одне столичне видавництво наступного дня навіть зняло свій стенд і подалося додому, пообіцявши подати в суд на Лесю Коваль — за образу. Незручно й називати те видавництво. Воно, вочевидь, не зрозуміло, куди потрапило. І образилось — замість того, щоб Лесі Коваль за цей форум низько вклонитися.

Збирачі каміння

Інші теж не кланялись — але спокійно сприйняли правила «антицеремоніалу». Видавці-переможці (за кращі книжки в десяти номінаціях) отримували від форуму звичайні кам’яні кубики львівської бруківки. І, здається, не ображались, а хтось навіть, отримавши той камінь, поцілував його. Дехто (як Івано-Франківське видавництво «Лілея-НВ») отримав кілька каменів. Ними можна забрукувати десь на землі місце, достатнє, щоб стояти там обома ногами.

Гран-прі одержала книга Ю. Шевельова «Історична фонологія української мови» (вид-во «Акта», Харків). Серед переможців і лауреатів інших номінацій — видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Критика», «Смолоскип», «Пульсари», «Генеза», «Дніпро», «Наукова думка» (Київ), «Ранок» (Харків), «Піраміда», «Наутілус», Видавництва Старого Лева й Українського католицького університету (Львів), «Ярослав» (Одеса) та інші.

Журі так і не змогло визначити українську Книжку десятиліття. Як на мене, то вона є — це дивовижна антологія Василя Габора «Приватна колекція», видана торік львівською «Пірамідою».

Карнавал інтелекту

Нових (а тим паче, епохальних) книг на форумі було не густо. Серед помітних — вірші Сергія Набоки («Книжник-рев’ю»), «Енциклопедія нашого українознавства» Кривенка й Павліва (перевидано «Духом і літерою»), новий роман Андруховича, серія Тараса Прохаська «Інший формат», вірші Лишеги, Маленького, Ірванця, Мідянки, Цибулька. Ще — «Нерви ланцюга» (25 есеїв про свободу — проект Сергія Васильєва, підтриманий Лесею Коваль і втілений видавництвом «Лексикон»). Ну, знову натовпи навколо Малковича і Винничука. Здається — все.

Але вище я сказав, що цей форум можна собі уявити навіть без книг. І це не зовсім перебільшення. Форум презентував не так книги, як навколокнижні інтелектуальні середовища, центрами яких тут були: київський журнал і видавництво «Критика» (Г. Грабович, Н. Яковенко, Я. Грицак, М. Рябчук), чудова компанія експансивних літераторів-західняків (Іздрик, Прохасько, Єшкілєв, часом ще — Андрухович, Покальчук, Неборак) та Костя Родик з «Книжником-рев’ю». Отже, на квадратний метр — немало розумних і веселих людей. Девіз форуму («Розширюючи межі...») вони переінакшили: не розширювали, а поглиблювали. Маю враження, що я за оці чотири дні закінчив невеликий університет.

Хотілося плакати

Плакати хотілося з двох причин. Перша: від того, що у нас є стільки розумних, артистично мислячих людей (до щойно згаданих додам Тараса Возняка з журналом «Ї»).

Була й ще причина плакати. Щодня на форумі — до 25 повноцінних презентацій, і більшість із них —львівські, київські чи львівсько-київські проекти. І лиш іноді (і то скромно) заявляли про себе інші міста. Серед 500 учасників форуму — надто мало тих, чиї стенди показували власне літературне обличчя свого краю (хіба що «Джура» з Тернополя, франківська «Лілея-НВ», вінницький «Континент-прим», запорізькі «Дике поле», «Мотор-Січ»). А могли б цікаво показатись і Суми, Одеса, Чернігів, Харків. Але — прикинулися провінціалами. Схоже, для багатьох видавців форум —лиш ярмарок, а не інтелектуальне явище. Це зрозуміло: якщо в середньому щомісяця продаються дві (!) українські книжки, то тут за ними стоять черги, як за хлібом. Лови момент!

На форумі часто згадували слова російського гостя, редактора «Книжного обозрения» Алєксандра Гаврілова: кожен, хто дбає про російську літературу, має вивчити українську мову, щоб знати, що робиться в українській літературі, котра нині цікавіша, ніж російська. Це не просто комплімент. Росіяни вміють оцінити ситуацію й скористатися чужим досвідом. Ось вони збираються на НТВ регулярно давати сюжети про нашу сучасну «високу літературу» (а не про масову, яка у них і в нас однаково погана, лиш у них тиражі більші). Будьмо?