Синові Владиславу
Любов судьбою називав,
Сестрою висоти...
За перевалом — перевал,
Шлях до вершин
крутий.
Не соромно коня просить,
Ганьба — просить сідло.
Остерігайся не грози,
Зіпнувшись на крило.
Бджолі й полин дарує мед...
Зазнавши гіркоти,
Не зупиняйсь.
Твори свій лет, не зраджуй висоти.
Я небо
наше
не зміняв
На їдло і тепло.
Мо’, завинив...
Прости, рідня,
Над Гайчуром село.
Звичайно,
Їхати — не йти.
Та,
сівши у сідло,
Не думай,
що повищав ти.
В мій час таке було...
Під небом дерев’яним
Я
Впізнаю
твій
галоп...
Ти не гони всліпу коня,
Минеш добро і зло.
Нехай крилатіє душа
Іменням дорогим.
З тобою мрія вируша,
Та з нею —
вороги.
За перевалом — перевал...
Цей шлях здолавши,
Ти
Пізнаєш те,
Що я назвав:
Любов до висоти.
