Хоча саме «згвалтована» вода завдає людям лиха
Cела Лиман та Приморське Татарбунарського району, розташовані ніби на півострові, затиснуті з двох боків озерами Шагани та Сасик, а з третього — Чорним морем.
Сасик наступає.
Його береги інтенсивно обвалюються. Навіть земельні наділи-паї довелося нарізати перпендикулярно до озера, щоб зрівняти всіх селян у втратах ріллі, що сповзає у воду. Це, щоправда, не дає втіхи ні власникам паїв, ні директорові ТОВ «Росія» Устині Чеботарьовій, сільгосппідприємство якої взяло у селян землю понад Сасиком в оренду: перспектива втратити чималу частку угідь цілком реальна.
...Цей проект, реалізований ще в 1978 році, — з тих, що передбачали «повернути ріки назад». Хоча, у цьому разі, Дунай у зворотний бік не повертали — його лише хотіли примусити частину свого водостоку віддати на полив засушливих степів півдня. Використавши при цьому низку природних водоймищ під резервуари для накопичення дунайської води. І першим у цьому ланцюгу було доволі велике (площею 210 квадратних кілометрів) озеро Сасик. Розробників та реалізаторів проекту чомусь зовсім не бентежило, що вода в ньому така само солона, як і в Чорному морі, з яким його хтозна-коли з’єднала природа. Добре пам’ятаю, як один з керівників тодішнього Міністерства меліорації і водного господарства відмітав усі сумніви, пов’язані з цією обставиною:
— Відгородимо озеро від моря дамбою, прориємо з Дунаю канал, солону воду замінимо прісною — і поливайте собі поля, беріть небачені досі врожаї...
Відгородили, прорили, замінили... І навіть деякий час поля поливали. Однак згодом аграрії почали помічати: деградує їхня земелька, засолюється, на врожаї дедалі скупішою стає. Протягом багатьох віків добряче просолене углиб дно озера ніяк не бажало цілковито опріснитися, навпаки, дунайську воду насичувало морськими солями. Та й сама річкова вода, збираючи нечистоти з пів-Європи, заносила в озеро чимало важких металів, частина яких осідала на дно, відповідно «підгодовуючи» рибу, а частина подавалася на поля зрошування, щоб опинитися на нашому столі уже з рослинними продуктами. В озері, до всього, почалося інтенсивне «цвітіння» перенасиченої синьо-зеленими водоростями води, під час гниття цих водоростей неприємний запах гнітить уже за кілька кілометрів від берегів. Під час повеней на Дунаї істотно піднімається рівень води і в Сасику, він розливається, виходить з берегів, потім, у посушливі пори року, знову міліє; а там, де тимчасово перебували його води, з’являються очеретяні зарості, що, знов-таки, відмирають, гниють...
Татарбунарський журналіст Олександр Бондарчук, який вже багато років б’є на сполох, прагнучи привернути увагу до бід навколо Сасику, казав мені:
— А що ми, врешті, маємо? Для меліорації земель вода Сасику непридатна, від неї землероби відмовилися. Тим паче непридатна вона для питних потреб. Через надмірну токсичність води в озері його рибопромислове значення дедалі знижується, та і хто поїде до озера, від якого тхне? А тут же люди і відпочивали, і лікувалися грязями, ропою. Тепер, навпаки, спостерігається підвищена захворюваність мешканців присасикських сіл... І всього цього ніби ніхто не бачить. А треба тільки повернути озеру його попередній стан — розрити насипну дамбу, з’єднати з морем, і всі оті біди минуться...
Хоча й поділяю точку зору колеги, та беззастережно підтримати її не наважуюся: ми, журналісти, все-таки не фахівці, покликані «диктувати моду» в галузях водокористування, меліорації, грунтознавства. Ну а що фахівці? Тему Сасика обговорював багато з ким — і з кандидатами, і з докторами наук. Одні — за з’єднання озера з морем, другі — категорично проти, треті — ні за, ні проти. Плюралізм думок, одне слово. Він превалює, між іншим, і в низці експертних оцінок ситуації, що склалася навколо Сасику, і в численних публікаціях науковців та практиків у місцевій пресі. Від тих оцінок та думок мешканцям Татарбунарського району, щоправда, ні холодно, ні жарко. Про всі оті дискусії вони іронічно кажуть: «Товчуть воду в ступі». І з нетерпінням очікують остаточної компетентної думки: як їм далі бути? Та ще, сподіваючись на конкретні кроки владних структур, вважають: убезпечити їхнє життя, зберегти тутешні землі від руйнації, відновити рекреаційні можливості краю мала б держава. Адже не хтось там інший, а саме вона затівала отой великомасштабний експеримент з опрісненням озера. Хай тоді все й вирішувалося десь там у Москві, та не без подачі Києва, звісно, відділяли озеро Сасик від Чорного моря.
