«Третій, пішов!», — намагається перекричати гуркіт двигуна інструктор Олена, і я стрибаю. До землі 800 метрів.

Сто двадцять один, сто двадцять два, сто двадцять три — мало усвідомлюючи, що відбувається, відраховую три секунди вільного падіння. Динамічний ривок, задираю голову догори й шаленію від щастя — він таки розкрився! Стягую чохли зі стропів, обережно від’єдную червоний шнур страхувального пристрою від причепленої на животі «запаски». Не зробиш цього — на висоті триста метрів запасний парашут теж розкриється.

У душі коїться неймовірне. Я з дитинства страшенно боявся висоти. Пам’ятаю, у підлітковому віці, гостюючи в дідуся та бабусі, заліз по драбині на горище. Родичі та сусіди вмовляли мене злізти з триметрової висоти протягом кількох годин. А тут сотні метрів, ти висиш над землею, наче на підтяжках від штанів, і тобі вже анітрохи не страшно!

Спершу мені здається, що я не спускаюся, а навпаки — піднімаюся вгору. Бачу під собою малесенькі будинки, стоянки автомобілів — невже мені доведеться сідати на них?! Зрештою помічаю, що мене потроху відносить у поле, спеціально призначене для приземлення.

Згадую, що збирався співати, проте через надлишок емоцій забуваю про це. Тримаючись руками за стропи, з дитячим захопленням перебираю в повітрі ногами й тихо радію.

Іноді з гордістю поглядаю на парашут. Ніколи не подумав би, що ця штука така величезна! Діаметр купола — понад десять метрів, площа — 82 «квадрати». Довжина строп — дев’ять метрів. Таке собі шатро, під яким кухоль пива міг би випити не один десяток людей. У вершині білого купола блакитна цятка — це шматочок неба в отворі, призначеному для аеродинамічної стійкості.

Раптом чую металеве дзинчання — що сталося?! З полегшенням згадую — вхолосту спрацював страхувальний пристрій «запаски». Отже, перша контрольна висота — 300 метрів.

Другу контрольну — 100 метрів — визначаю візуально, добре видно дрібні предмети. Треба підготуватися до приземлення. Здається, земля наближається з шаленою швидкістю. Проте нас заздалегідь попередили, що це буде зоровий обман, а швидкість залишатиметься стала — п’ять метрів на секунду. Полем бігає чоловік і кричить у рупор: «Ноги разом!» Рекомендується дивитися вперед, адже в пересічної людини не розвинений вертикальний (глибинний) окомір. Також нам радили після приземлення не намагатися встояти на ногах. З’єдную й трохи згинаю ноги, сутулюсь і напружую тіло. Не страшно й не віриться, що може статися щось непередбачене. Ступні торкаються землі, і я таки падаю. Піднімаюся, хапаю стропи, що падають на землю, й тягну їх до себе. Адже парашут може перетворитися на парус і потягнути. Проте вітер невеликий, тож купол вдається відразу погасити.

Поглядаючи на небо — щоб ніхто не сів на мене, знімаю «запаску», звільняюся від підвісної системи. Підстрибую й махаю руками іншим парашутистам. Вони в такому самому захваті. Сторонній міг би подумати, що ми не сповна розуму.

Збираємося в гурт. Навперебій обмінюємося враженнями й виявляємо готовність стрибати тепер хоч тричі на день. Долаючи з важкими сумками кількасот метрів до бази, згадуємо жарт поважних парашутистів: «Три хвилини — птах, а решту часу — кінь».

Це відбувалося недільним ранком. А інструктаж та медичний огляд були заплановані напередодні. На них я трохи запізнився. Зайшов до зали, а інструктор Володимир саме каже: «У випадку, коли основний парашут не розкрився, а парашутист знепритомнів, на відстані 300 метрів від землі розкривається запасний парашут». Почувши таке, я став мимоволі тихенько пробиратися до виходу. Але було пізно, інструктор помітив мене й дозволив приєднатися до групи.

Після теоретичних занять настала черга практичних вправ на тренажерах: освоєння підвісної системи, «запаски», стрибки з різної висоти в пісок тощо. Особлива увага — можливим надзвичайним ситуаціям: зачіплення парашута за літак, спутування двох парашутів, приземлення на будинок, дерево, автомобіль, злітну смугу, лінію електропередач... Володимир наголошує на тому, щоб ми — коли розкриється основний парашут — не забули від’єднати червоний шнур страхувального пристрою від «запаски». Адже інакше на малій швидкості вона може потрапити поміж ноги і розкритися позаду. Тоді «п’ята точка» підніметься на рівень голови і доведеться приземлятися на карачках.

От і недільний ранок. Їду в метро й помічаю, що в мене трусяться ноги. А що, думаю, буде в літаку? Нічого! Ані ноги, ані руки не труситимуться, серце з шаленою швидкістю не калататиме й жодного панічного страху не буде. Вочевидь людський організм у найвідповідальніший момент здатен концентруватися.

Прибувши на місце, взуваємо спеціальні черевики та надягаємо каски. Досвідченіші парашутисти допомагають надягнути основний парашут (20 кг) та «запаску» (5 кг). Нас восьмеро — всі, хто був на вчорашньому інструктажі. Вік — 20—30 років. Шестеро чоловіків і дві представниці прекрасної статі. Лінія огляду, нас ретельно перевіряють. Швидко йдемо до Ан-2. Сідаємо «ялиночкою». Інструктор прикріплює кожного карабіном до металевого троса. Вистрибуємо групами по два-три за принципом важчі — вперед. Про все, що було далі, ви вже читали.

Насамкінець Володимир привітав нас з тим, що ми стали парашутистами, вручив сертифікати, які засвідчують факт нашого першого стрибка. А також, за словами інструктора, факт нашої ненормальності — адже нормальна людина з літака не стрибне.