Якби дуб умів говорити...

У Старе Село — глибинку Полісся, що сховалося серед боліт та лісів за сімдесят кілометрів від райцентру Рокитне і за кілька кілометрів від україно-білоруського кордону, покликало бажання написати про нього. Інтерес до села викликаний ще й тим, що тут більше вісімдесяти наших передплатників. Тобто «Голос України» листоноша приносить у кожну восьму оселю, хоча й читає газету значно більше людей: сусіди та знайомі зазвичай обмінюються періодикою.

Щоразу, буваючи в цих місцях, не можу відвести очей від незайманої поліської краси. Може, даються взнаки гени корінної поліщучки? Уміла б малювати — чимало з побаченого лягло б на полотно, бо гарно тут будь-якої пори року.

Наче закохані, шепочуться дуб з берізкою, ревниво простягає віти до них клен, що вже вкрився позолотою. Здається, ось-ось з’явиться біля них купрінська Олеся. Але владарює тут, в урочищі «Юзефін», за яким рукою подати до Старого Села, старезний дуб. Його в цих місцях вважають місцевим оберегом, про нього складено чимало легенд. Важко розрізнити, що в них правда, а що домисел. Одне достеменно відомо: дуб за свої більш ніж 1300 років (його вважають одним із найстаріших в Україні і оберігають як пам’ятку старовини) бачив чимало: і нашестя татарських орд, і козацькі визвольні змагання, і каральну експедицію фашистів до Старого Села восени 1942 року, під час якої старосільців загнали до церкви і спалили живцем. Кажуть, що полум’я забрало більше півтисячі життів...

Якби дуб міг говорити, він розповів би про те, як поцілила в нього блискавка, як чорнобильське лихо додало клопотів і проблем поліщукам, як часто завдають їм біди повені, і ще чимало чого. Якби тільки він міг говорити...

Легенький вітерець пестить листя на кількох уцілілих від часу гілках дуба, а мені чується, ніби бідкається старенький, що не став надійним оберегом для старосільців. Дарма бідкається юзефінський дуб: попри все він — їхня гордість. Від кремезного дуба-велетня віє спокоєм, мудрістю і затишком. Тож недаремно неподалік нього, через дорогу, зведено жіночий монастир.

Першою гостей у Старому Селі зустрічає школа. Двоповерхова, не розкішна, зате охайна, бо всіма її проблемами опікується незмінний упродовж багатьох років директор Хома Кузьмич. Майже всі вчителі — з місцевих. Воно й добре, бо знають все про своїх вихованців. Перерва. Діти, як і скрізь, — рухливі. Щоправда, в ці осінні дні у повному складі лише початкові та середні класи. А старшокласники або подалися з батьками на болота за журавлиною (а нині саме сезон її заготівлі), або залишені за господарів на обійстях — доглядають живність, а також за молодшими дітьми.

— Що поробиш, так відбувається рік у рік, — журиться директор школи. — Хоча й розумію, що журавлина та інші лісові дари — це те, з чого живуть місцеві мешканці.

— Воно й справді, хто забариться в журавлині жнива, той не матиме за що жити, — погоджується з ним секретар Старосільської сільської ради Сергій Чурилович. — Люди нині запасаються журавлиною, зберігають її у великих ємностях з водою. А як ударять холоди і зросте ціна на ягоди, повезуть продавати у великі міста.

Звісно, у село навідуються всілякі заготівельники, але кожен із них хоче заробити на важкій праці старосільців. А заготовляти журавлину справді дуже важко: люди виїжджають на болота і там тижнями стоять по коліна в воді, збираючи ягоди. Ночують просто неба, сушать одяг та взуття біля багать.

— Однак останнім часом нависла загроза і над цими заробітками: наше село неподалік україно-білоруського кордону, чітких меж якого немає, — розповідає Сергій Чурилович. — Якщо раніше у нас не було жодних прикордонних проблем — люди збирали ягоди і на території Білорусі, випасали там худобу, то тепер усі лісові стежки перекрито українськими прикордонниками. Воно ніби й правильно, тільки людям як виживати без лісу? Про це говорили на сходах сіл Дроздинь і Старе Село.

Схоже, такі рейди старосільців триватимуть і далі, бо якщо від цього залежить виживання сім’ї (а переважна більшість старосільців живуть саме з лісу, за що їх жартома називають «лісовиками», бо працевлаштуватися — це проблема), їх не зупинять жодні застороги. А в лісі від поліщуків нічого не сховається: ні гриби, ні ягоди. Останніми роками, щоправда, з’явились такі, що намагаються сколотити копійку на крадіжках лісу, з чим і влада, і лісівники нещадно борються.

Стомлені жінки з важкими «ягідними» коробками на плечах у потягах та на залізничному вокзалі в Рокитному викликають співчуття у менш заклопотаних городян. За говіркою та вбранням їх ні з ким іншим не сплутаєш — старосільці. Важко добували вони ягоди, важко везуть їх до великих міст на продаж, заробляючи у такий спосіб на прожиття сім’ї. Тож можна зрозуміти, чому зароблену потом копійку старосільці відкладали на ощадкнижки, заощаджуючи на всьому.

— Бо не були впевнені, що завтра матимемо за що купити хліба, — пояснила мені одна з таких жіночок на станції Рокитне. — Адже роботи в селі для всіх не вистачало. Тому я особисто, крім гумових чобіт, на осінь нічого із взуття не мала, а дітям купувала все дешеве. У хаті — жодної розкоші, тільки необхідне для життя. І раптом усі наші заощадження лопнули, наче мильна бульбашка...

Подейкують, що у старосільців були чималі суми вкладів на ощадкнижках, які «згоріли» водночас, а відтак посіяли сумніви щодо банків раз і назавжди. Тепер старосільці віддають перевагу доларам, які привозять із сезонних заробітків з Росії та з-за кордону (туди виїздять переважно чоловіки). Молодь їде на заробітки на «зелене море» — полоти буряки у південні райони Рівненщини та інші області України.

— Добрий день, бабцю! — вітаюся з літньою жінкою, що йде центральною вулицею села. — А ви не скажете, який курс долара? — намагаюся з’ясувати, як популярна у Старому Селі ця валюта.

Бабця поправляє хустину, а потім перепитує своєю говіркою:

— Гето бакса? — і називає майже точно курс американського долара до української гривні (я пізніше у райцентрі перевірила).

— А скільки вам років, бабцю?

— Не помню точно, дітятко, мойто семдесят шість, мойто семдесят дев’ять — треба в метрику подівітіса...

Не дивуйтеся такій говірці: у Старому Селі живуть українці та білоруси, тож і мова тут специфічна — з білоруських та українських слів, переплелися й культури, звичаї, традиції. Скажімо, вибілені хатинки чергуються з небіленими, як у Білорусі...

Щодо вкладів, то після їх знецінення старосільці стали менш ощадливі: краще вдягаються, створюють затишок в оселях, купуючи меблі, побутову техніку, в багатьох є легкові авто, «бусики». У Старому Селі, де 625 дворів, на обійстях 44 вантажівки, 68 тракторів усіх марок. Одне слово, винесли люди гіркий урок.

Так характеризують мешканців Старого Села. Навіть за часів, коли в селі був економічно міцний радгосп, щодня на роботу сюди ходило 25—30 селян. Решта переймалася власними клопотами, заслуживши епітет «одноосібники»: обробляли землю, тримали живність, її й досі багато — по дві-три корови на двір, не кажучи про бичків, яких тут уміють відгодовувати. Але ось парадокс: після реформування в АПК мало хто виявив бажання зайнятися фермерством. Винятком став хіба що місцевий житель Михайло Чурилович, який опікується приватним сільгосппідприємством «Верес». Основний напрям діяльності ПСП — тваринництво. Але поки що стан господарства районні фахівці оцінюють як «дихає».

— Сюди завезти б племінну худобу: і у «Верес», і в особисті господарства, — каже голова Рокитнівської райдержадміністрації Віктор Рудницький. — Щоб люди, якщо вже й працювали до сьомого поту, то мали б від цього зиск, як бачимо на прикладі кількох господарств нашого району.

— Час від часу село потерпає від повені, — продовжує Віктор Рудницький. — Самі розумієте — навкруги болота. Тож, щоб позбутися цієї біди, ми звернулися з клопотанням до Державного комітету з водного господарства і меліорації України профінансувати наступного року будівництво дамби в Старому Селі та осушувальні роботи на 1400 гектарах, щоб люди мали городи, випаси і не переживали, що їх обійстя опиняться у воді.

— Із цим у нас проблема, — долучається до розмови секретар Старосільської сільради Сергій Чурилович. —Торік городи не вродили через спеку, цьогоріч люди зайняли землі біля боліт, так вода затопила. Отож нинішнього року бульба в нас у дефіциті.

А це головна культура на Поліссі, бо старосільці полюбляють «товмачі» (товчену картоплю), деруни та інші страви з картоплі.

— Нєма бульби, нєма що їсті, — кажуть тут.

За ті два роки, відколи я не була в Старому Селі, багато що змінилося: люди стали жити заможніше, хоча й статки ці даються ой як нелегко. Поліпшилося сполучення з райцентром і Рівним, тепер автобус і «маршрутка» ходять туди щодня, не те що колись — один раз по п’ятницях. Нарешті дочекалися старосільці нової лікарської амбулаторії.

— Було б добре оснастити її медичним обладнанням, — каже Сергій Чурилович. — А то тут тільки «секондхендівська» жарова шафа, привезена десь із скандинавських країн. А люди хворіють, особливо діти — адже село чорнобильське.

Цікава деталь: у Старому Селі 354 багатодітні сім’ї. Поки що рекорд тримає подружжя Лісовців — Галина Василівна та Панас Матвійович, які дали життя і виховують чотирнадцять дітей. Хоча й не розкошують багатодітні родини, зате діти тут дружні, працьовиті.

— Чим годуєте стількох дітей? — цікавлюся в гурту жіночок біля амбулаторії.

— Ми ж нє лежні, щоб дєті булі голодними, — чую у відповідь.

Пригадалася така ось жартівниця в терновій хустинці із Старого Села, яка скаржилася керівникові району на невчасну виплату допомоги на дітей кілька років тому:

— Чим я буду дєтєй годуваті? — пішла в атаку вона.

— А як же ваш чоловік? — зайняв оборону чиновник.

— Що чоловік? П’яніца...

— То як ви з ним наважилися народити одинадцять дітей?

— Гето хто ж наваживса? Притулівса — і є дітятко...

А ось ще одна «атака» жіночки — старосілки, округлі форми якої не дають підстав сумніватися, що вона готується стати матір’ю:

— І в мєнє тая ж проблєма...

— Чекайте-чекайте, — перебив її чиновник. — Це ви в мене були на прийомі на початку січня?

— Я...

— І знову вагітні. Не було перерви?

— Гето чого ж нє було? Пообідалі...

На щастя, такі проблеми з виплатами допомоги на дітей хоч і не зовсім, але все-таки останніми роками владналися. А ось ці діалоги гуляють Поліссям уже як анекдоти. Зрештою, це дуже добре, що в Старому Селі багато дітей. А отже, у села є майбутнє. Тож хай зростає те майбутнє здоровим і щасливим на радість своїм батькам.

 

Рівненська область.