Момент істини... або у серпні 2003-го

Розпочалася ця історія у грудні 99-го, і перший її раунд завершився лише у серпні нинішнього року.

— Ось і все, — Юрій Ситник востаннє стомлено обвів поглядом уже не свій робочий кабінет. — Ще вранці був головою районної ради, а тепер простий безробітний. Завтра тут господарюватиме доброзичливець з кабінету напроти — його колишній протеже. Утім, Бог суддя і йому, і тим, хто одразу втратив віру у Ситника. Либонь, сидить і чекає, коли зачиню за собою двері, щоб нишком пробратися до кабінету і приміряти давно омріяне крісло. Особисто він за посадою не дуже жаліє: Бог дав — Бог і взяв. Руки-ноги при тілі, та й голова на місці. З його досвідом і знаннями на шматок хліба з маслом завше зуміє заробити. Звісно, час згодом усе розставить на місця і роздасть усім сестрам по заслугах. Щоб тільки запізно не було. Попри всю «гнучкість» наступника — більше трьох років йому на цій посаді не втриматися: не по Савці свитка. Прикро, звісно, що власні зусилля і енергія, докладені ним упродовж семирічного головування, яке припало чи не на найскрутніший «реформаторсько-економічний» період, на збереження за районом реноме обласного лідера з сільськогосподарського виробництва, тепер, вважай, кинуті коту під хвіст. Прикро, та що вдієш, його вини в цьому немає...

Не встиг опальний голова Охтирської райради вийти на вулицю, як у його кабінеті справді зблиснуло світло... Час відлічував останні години 17 грудня 99-го. До моменту істини залишалося 3 роки 8 місяців. Однак Ситник навіть гадки про це не мав. У нього, скривдженого колишнім другом, не було бодай найменшого бажання загадувати своє майбутнє навіть на кілька найближчих днів...

А ось прогнозуючи неадекватну «активність» наступника, Юрій Ситник як у воду дивився: той протримався на посаді неповні два з половиною роки, зате показав свої здібності.

«Голос України» влітку 2000 року надрукував критичну статтю «Високому не квітнути без Саду», детально описавши економічні «подвиги» новоспеченого хазяїна району. Розголос від тієї критичної публікації дійшов аж до Києва.

Юрій Ситник і справді довго у «дівках» не засидівся. Уже на Різдвяні свята від «женихів» відбою не було, навіть із сусідніх областей сватів засилали. Одні зваблювали солідними окладами, інші політичними перспективами, треті райським життям у недалекому майбутньому. Однак не звабили. Замість згоди кожен з них отримав по величезному гарбузові. В одних випадках робота Юрію Володимировичу не припала до душі, іншим відмовив, бо хотіли використати у ролі штурмового тарана, у третіх — за версту проглядався кримінал. І саме тоді, на Новий рік за старим стилем, до квартири особисто постукала відома на всю Україну особа, чиї фотографії і тоді, і тепер не сходять з перших сторінок найпрестижніших видань і республіканських телеканалів, і запропонувала стати на чолі Охтирського сиркомбінату: «За сім років акціонери вже убухали в нього кілька мільйонів, а віддачі ніякої. Виручайте».

Легко сказати: виручай, коли комбінат уже кілька років взагалі не подавав жодних ознак життя. До того ж через майже 6-мільйонну заборгованість — у зарплаті, до зведеного бюджету, Пенсійного та інших фондів — перебував у стадії банкрутства і не сьогодні-завтра мав піти з молотка. Пристати на таке «щастя» все одно, що свідомо покласти голову на плаху. Добровільно зробити собі «харакірі» міг або ненормальний, або повний невіглас в економічних питаннях. Проте Юрій Ситник прийняв пропозицію, але за умови надання йому повної самостійності у розв’язанні всіх організаційних і економічних питань. А наступного дня, коли угледів комбінат, а точніше, його жалюгідну подобу, ледь не забрав своїх слів назад. І ніхто б, повірте, його за це не осудив, не дорікнув йому. На комбінаті давно не діяли очисні споруди і свердловина, ще за царя-панька була розморожена котельня на металобрухт та на сторону було сплавлено більше половини технологічного і практично все холодильне устаткування, не знайшлося жодного повнокомплектного насоса. Того дня саме новий директор уже біля воріт завернув назад кілька автомобілів ущерть завантажених технологічною лінією... з виготовлення масла, яку збиралися реалізувати за ціною курам на сміх: лише за 15 відсотків вартості. Побачивши цю розруху, Ситник уже було хотів завертати голоблі назад. Однак чомусь не зробив цього...

— Що втримало? Десятки жіночих очей, повних розпачу і відчаю, — згадує Юрій Володимирович, — які своїм німим криком: «Порятуй наших дітей!» — краяли навпіл душу і серце. Їх можна було зрозуміти. Заборгованість у зарплаті майже трирічна, і жодної надії на її погашення.

І Ситник почув і відгукнувся на крик...

Майже тиждень новий директор, як кажуть, без висмички знайомився з тим, що на той час зосталося від однієї з п’яти найбільших сироварень на території країн СНД, після чого у своєму кабінеті скликав загальні збори-нараду.

— Скликав їх зумисне на одне з найбільш шанованих у нас релігійних свят — саме на Водохреще, звісно, з підтекстом, — згадує директор. — Цим самим давав усім зрозуміти: семирічна вакханалія і анархія в минулому. Віднині потурань нікому не буде.

... Таких зборів Ситник не бачив за свої 50 ніколи: на вулиці мінус 19, а в промерзлому директорському кабінеті температура ще на один градус нижча, до того ж половина прибулого «електорату» солідно була напідпитку. Розвалилися, чекають чергової сентенції чи то п’ятого, чи то шостого директора. Тільки-но він підвівся з крісла, як майже всі хором грізно запитали: «Коли зарплата?»

— Давайте спільно думати, як її зароблятимемо.

— Уже не один такий «грамотій» вішав нам локшину на вуха, — відверто захіхікала частина серйозно прийнявших на груди.

Утім, під кінець зборів, коли Юрій Ситник виклав присутнім програму реанімації виробництва, скептиків у кабінеті значно поменшало.

— А коли так, завтра ремонтні бригади повним складом виходять на роботу. Розпочнемо відновлення котельні. Відродити комбінат без тепла — утопія.

— Забезпечте інструментом! — почулися категоричні голоси.

— Кожен має віднайти своє знаряддя праці там, де посіяв, — обірвав крикунів на півслові директор. — А ті, хто прийде на роботу без інструменту — нехай скаржаться самі на себе і подають заяву про звільнення. Віднині гра у піддавки скінчилася. Хто не згодний з такою постановкою питання?

«Опортуністів» не знайшлося. Наступного дня ремонтний цех, засукавши рукави, взявся за роботу.

Перші півроку директорства були чи не найважчими для нового керівника підприємства. Роботи — невпрогорт, комбінат значиться банкрутом, а коштів, щоб поставити його на ноги, катма. Просити в акціонерів — марна справа, й так ситі по горло обіцянками попередників.

— Ситуація й справді, хоч сядь і плач, — зізнається Юрій Володимирович, — однак і відступати, як тим панфіловцям, мені також не було куди: адже переважна більшість працюючих повірила в мене.

Власники комбінату не помилилися, коли ставили на Ситника. Усього за півроку, без жодної копійки інвестицій з їхнього боку, новий директор з колективом підвели до комбінату нову трикілометрову нитку газопроводу, відремонтували котельню, перевели її на газ, подали на виробництво гарячий пар, запустили компресорний цех. Це був справжній трудовий подвиг, який за іншого фіналу міг коштувати керівникові голови. Адже ремонтні роботи виконувалися переважно за рахунок залучення кредитних ресурсів, які стали можливими після підписання між комбінатом та районною податковою адміністрацією угоди про погашення кредитів. Та переможців, як відомо, не судять. Тим паче що Юрій Ситник з командою стали не просто переможцями, а тріумфаторами. Чи не найбільша в Європі сироварня нарешті запрацювала після багаторічного простою. Її колектив почав заробляти гроші: приймав молоко на зберігання, охолоджував, а потім реалізовував. Так після десяти років безгрошів’я в охтирських сироварів з’явилися власні кошти.

— За великим рахунком, це були копійки, але чесно зароблені, — пояснює тодішню ситуацію мій співрозмовник. — Запуск холодильних установок вселив у нас упевненість і став першим кроком на поетапному відродженні виробництва. І, можливо, саме тоді ми стали колективом, здатним здивувати світ.

І здивували. Щоб якомога швидше погасити борги та заробити обігові кошти для подальшої модернізації та розкрутки виробництва, на сиркомбінаті пішли на нечуваний експеримент: розробили і запатентували власну технологію виробництва сухих соєвих продуктів — соєвої пасти і молока, пристосували під їх випуск одну з технологічних ліній, і... почали вирощувати гриби. Сміху від цих новацій спочатку було на всю область. Та мудрий Ситник ноль уваги на кепкування: «Нехай сміються — я не гордий», і надалі гнув свою лінію з орієнтацією на Московську біржу. Який вже ключик підібрав до сільгоспвиробників — невідомо, але за рік охтирчанам поставляла сою мало не половина господарств Херсонщини і Миколаївщини, а готову продукцію московські покупці відривали прямо з руками. Не виникло бодай найменших проблем і зі збутом грибів, які вирощували у камерах, призначених для витримки сиру. Усі 70 тонн глив, виплеканих дбайливими руками колективу за півтора року, пішли немов з куща — і в Росії, і у країнах близького і далекого зарубіжжя. Маловіри були посоромлені: нетрадиційне виробництво дало змогу сироварні до 30 квітня минулого року повністю погасити 6-мільйонний борг і вивести недавнього банкрута на чистий фарватер. Тепер можна було братися й за виготовлення сиру. Тим паче що у колективу від нетерплячки уже давно свербіли руки.

Певно, так розсудила доля, але останні роки серпень для Ситника справді найфортовіший місяць. Так, якщо перша головка фірмового сиру «Російський» (після майже десятирічної(!) паузи) зійшла тут з конвеєра в червні минулого року, то серійне виробництво розпочали за два місяці потому — у серпні. Ще за три у серію пішов «Костромський»...

Хотів би продовжувати розповідь у мажорному ключі, як раптом згадав про конфузію, розказану директором, яка ледь не звела три роки зусиль нанівець. Хочете —вірте, хочете — ні, але за квартал до відновлення сироваріння з’ясувалося: на заводі лишилося аж... три спеціалісти з цієї справи. І сміх, і гріх, який, до речі, мало не довів мого героя до інфаркту. Але й у цій, здавалося, безнадійній ситуації він знайшов до геніальності простий вихід: на півроку перетворив комбінат у лікнеп, де викладачами були провідні сировари республіки.

«Тепер «їхня чесність» обов’язково зламає собі шию», — задоволено потирали руки доброзичливці, чекаючи здійснення своїх «пророцтв». Минулося. Наприкінці минулого року «вражий син» з колективом знову втер шептунам носа: один за одним освоїв ще чотири(!) види сиру. Та ще й яких! Що не сир — справжня смакота: «Пошехонський», «Едем», «Дуплет», «Мармуровий», які на міжнародних виставках за наступні півроку завоювали кілька золотих і срібних медалей.

Але «оптимізм» у шептунів бив через край: «Освоїти й дурень може, а звідки візьме сировину, зрештою, нехай спробує сертифікувати, а потім ще й продати».

Утім, собаки брешуть, а караван йде визначеним курсом. Саме цією мудрістю і керується Юрій Володимирович Ситник. Очолюване ним ВАТ «Охтирський сиркомбінат» — єдине підприємство України, що атестується трьома міжнародними сертифікатами: «УкрСЕПРО», «ІSSO-9001» та «НАСР». Тож не випадково колектив готує «інтервенцію» на Захід. З цією метою придбано дві(!) шведські лінії з переробки молока (у країнах СНД їх ще й в очі не бачили, і на Заході також багатьом не по кишені. —Авт.), які значно поліпшать якість продукції (куди її підвищувати, коли й так натуральна, і вже нічим не поступається західним аналогам. — Авт.). Не випадково за досвідом до нащадка українських козаків нині їдуть сировари з усього світу: канадські, німецькі, американські, ба, навіть австралійські та новозеландські. А повчитися у нього й справді є чого. Взяти хоча б такий факт. Якщо за сім останніх місяців минулого року, відколи розпочалося виробництво сиру, його випустили трохи більш як 850 тонн, то за вісім місяців нинішнього — понад 2,4 тисячі тонн (!). У таких само пропорціях зростає і випуск молочної продукції, якої тут освоєно близько тридцяти(!) найменувань. До того ж, зауважте, і сири, і всі молочні продукти, яких з початку року виготовлено майже на 25 (!) мільйонів гривень, одразу відправляють гурманам Москви і Пітера. У наступному році почнуть ласувати ними також західноєвропейці. Ще б пак. Адже всі вони натуральні, без крихти рослинних жирів і будь-яких наповнювачів. Не випадково (і, даруйте, не за гроші, як останнім часом заведено в Україні. —Авт.) торік у жовтні, прямо на старті, продукція ВАТ «Охтирський сиркомбінат» виборола звання «Краща торгова марка України», потім стала лауреатом «Вищої проби», довершивши тріумфальне сходження перемогою на XVІІІ міжнародному бізнес-форумі «Слов’янський базар».

Тим часом директору все не йметься. Мріє, бачите, якнайшвидше за доступними цінами нагодувати чистими екологічними продуктами якнайбільше українців. І, будьте певні, обов’язково нагодує. Хай не всіх і не одразу, але що за ним не «заржавіє», жодних сумнівів. Про це вже тепер можна говорити як про факт, що відбувся. І на відміну від багатьох «доброчинців», він при цьому не здійняв вселенського гвалту. Почав втілювати свій задум майже чотири роки тому, давши згоду на директорство. Коли очолив комбінат, на ньому налічувалось і, не одержуючи зарплати, било байдики, менше сотні осіб, а зараз працює близько п’ятисот робітників, кожен з яких на свою зарплату спроможний утримувати сім’ю з трьох душ. Додайте сюди щорічні мільйонні сплати до бюджету, постійну допомогу ветеранам, багатодітним і малозабезпеченим сім’ям, дітям-сиротам. Не чули про Ситникову благочинність? І навряд чи коли-небудь почуєте. Він не з тих «спонсорів», які сьогодні подадуть на копійку, а назавтра з цієї нагоди в усіх засобах масової інформації влаштують гучні прес-конференції і помпезні шоу-публікації імені «Величності Свого Імені». А хто, приміром, знає, що з Охтирським сиркомбінатом співпрацює більше половини сільгоспвиробників з 15 районів трьох областей. І, будьте певні, ще мінімум стільки само хоч зараз готові піти під Ситникове крило. А завтра бажаючих буде набагато більше. Тільки-но довідаються, що недавно комбінатом передано в безоплатне користування фермерським і колективним господарствам перші 11 установок для охолодження молока, що незабаром перші 20 молочних ферм будуть безплатно оснащені доїльними установками нового покоління. А чи багато бізнесменів та керівників нової формації можуть похвалитися званням «Кращий роботодавець року», а тим більше цінувати цю відзнаку вище за інші? Отож-бо.

Дехто цілком резонно запитає: «Чим бере, чим притягує до себе людей Ситник?»

Порядністю і скромністю. Банально? Можливо, але цей факт беззастережно підтвердять тисячі охтирчан. Навіть таксисти, для яких немає авторитетів, в один голос переконували: «Сьогодні в Охтирці лише одна людина варта журналістського пера — директор сиркомбінату». З ними згодні працівники обласного центру зайнятості, Охтирського міськвиконкому, пересічні громадяни міста. До чого тут скромність з порядністю? Імовірно, що кому-небудь з них також відомо, як за часів головування Юрій Володимирович у більшості випадків уникав всіляких бенкетів та урочистостей. Дехто сприймав це як пиху з боку першої особи району і ображався. Не відаючи, що тоді у гардеробі Ситника в наявності був один-однісінький «парадний» костюм» — і на щодень, і на свято... Про це знали лише найближчі друзі. Саме з їхніх слів, а також розповідей міського голови Охтирки Ірини Демченко та багатьох жителів міста написаний портрет Юрія Володимировича Ситника, який навіть у найважчі для себе часи сповідував найгуманнішу святу заповідь: «Полюби ближнього як себе і допоможи йому». Робить це буденно, скромно, не заради нагород, хоча за свій труд заслуговує на них, либонь, як ніхто інший. Відродивши підприємство фактично з попелу власним горбом, Ситник завжди підкреслює: «Основні чинники стабільної роботи підприємства — заходи облдержадміністрації, спрямовані на нарощування сільськогосподарського виробництва, абсолютна підтримка з боку міської влади та фінансова допомога з боку Індустріально-експортного банку на чолі з Валентином Мужчуком». За три години спілкування з Юрієм Володимировичем жодного разу не почув від нього «я», а лише «Ми». Похвальна скромність. А на таких, як відомо, люблять воду возити і геть забувають шанувати. Тож  чи не настав час усім нам починати збирати камені?

Зарубіжні емісари вже тричі зманювали Юрія Ситника у свої пенати. Та він, як справжній українець, якому болить майбутнє неньки, щоразу відхиляв ці заманливі пропозиції. А що, як наступного разу погодиться?

 

Сумська область.