Чи знаєте ви, якщо козу систематично годувати зерном вівса, вона двічі на рік приводитиме козенят? Я цього не знав. А дізнався тільки недавно від Віктора Похмури — дуже незвичного мешканця села Орлівщина Новомосковського району.
Того дня, коли я до нього завітав, у господарстві Віктора Пилиповича знайшлося п’ятдесят перше козеня. Отож у чоловіка справжня козина ферма!
А ще недавно Похмуру в селі інакше, як приблуда, не називали. Він і справді нетутешній. З міста приїхав. Місцевим селянам спершу навіть важко було повірити, що цей новоселець у недалекому минулому — військовий офіцер, служив в авіації і багато років жодного горя не знав. Та одного дня все в нього скінчилося — наче обірвалося. З армії звільнили, як непотрібного: лікарі ошелешили тим, що в нього нирка відмовляє, тому жити зосталося недовго. Дружина миттю кинула приреченого, а дочка від безгрошів’я та з відчаю помандрувала шукати щастя аж у Канаду... Віктор Пилипович мусив сам шукати елементарного здоров’я і засобів до існування.
Отак і опинився в Орлівщині: знайомий лікар нарадив перебратися на цілющі аромати і пахощі, туди, де степи межують з лісами та перелісками, і... пити, пити, пити козине молоко.
З настояним на травах і хвої повітрям Орлівщина виправдала сподівання відразу. З козиним же молоком сталася заминка. Його в селі виявилося дуже мало. Принаймні на продаж не знайшлося зовсім. У Новомосковську на базарі над чоловіком тільки посміялися: «Чим-чим, а козиним не торгують!»
— Може, й варто з козами на торг спішити, — погоджувалися люди, — а ніхто таким промислом у нас не займається.
— То що, мені самому ним зайнятися? — розчаровано мовив Віктор Пилипович.
— Спробуй! — пожартували люди. — Дивись, ще й розбагатієш...
Лише тепер Похмура зрозумів, що то за морока — мати кози. Уже з кінця травня щодня піднімається о п’ятій ранку і їде в ліс чи на береги Самари та Самарчука косити траву. Яку потім треба ще тричі ворушити і сушити. На таку ораву кіз, як у Віктора Пилиповича, припасти сіна нелегко.
Отож їде на косовицю і потім перевозить сіно додому Похмура бричечкою, в яку запрягає цапів. Не знаю, як ви, а я це також уперше побачив, що кози служать ще й тягловою силою. «Приручив, і слухаються, як миленькі», — усміхається Віктор Пилипович. А на його обличчі — втома. Бо, повернувшись з лісу, приступає до ранкового доїння. Потім череду кіз треба пасти. А це нелегко робити з непосидючими та шкодливими створіннями. Досить загаятися, як вони вже в чужій капусті чи й кукурудзяному полі. Хоча, здається, кози у Похмури вимуштрувані, немов солдати в роті. Переробкою їхнього молока Віктору Пилиповичу доводиться займатися лише пізно ввечері аж до двох-трьох годин ночі. І так кожен день.
— Ну, і який зиск? — питаю. — Є вигода?
— Де там! Дійсно як з цапа молока. Он погляньте вгору: бачите, дроти перерізані. Відімкнули мене від електромережі. За несплату, ясна річ. За електроенергію погасити борг ще якось стягнуся. А як узимку платитиму за газ, сам не знаю...
Похмура зі своєю козиною фермою і сподівався стати неординарним фермером. Одначе не виходить. Єдине втішає: від хвороби нирки і сліду не лишилося. Знову почуває себе нівроку. А козине ж молоко, відомо, ще й дуже допомагає при лікуванні туберкульозу, епідемія якого нині стає все загрозливішою. Тому справді дивно, що ніхто ні в районі, ні в області не поспішає підтримати цю козину ферму. Зате охочих посміятися більше, ніж треба...
Дніпропетровська область.
