Міграційні процеси — справа тонка

Основним питанням, яке на той час хвилювало громадськість, був контроль над в’їздом.

За радянських часів у результаті міграції швидко збільшувалася чисельність інонаціонального населення України і відбувався виїзд представників титульного етносу. Тільки протягом 80-х років міграційний приріст неукраїнського населення республіки становив 513 тис. осіб, тоді як зменшення кількості етнічних українців за рахунок міграції становило 505 тис. осіб. Якщо за переписом населення 1979 року поза Україною в СРСР мешкало 13, 8 відсотка етнічних українців, то за переписом 1989 року — вже 15, 4 відсотка, або майже 7 млн. осіб.

Міграційна ситуація ускладнювалася ще й тим, що значна частина прибулих в Україну іноземців та осіб без громадянства вимушено залишила місця попереднього проживання внаслідок збройних конфліктів, міжетнічної напруженості у деяких пострадянських країнах.

З боку держави було вжито актуальних на той час заходів щодо поліпшення ситуації, зокрема, в 1993 році прийнято Закон України «Про біженців», у 1994-му — закони України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», «Про правовий статус іноземців». Отже, в перші роки незалежності було визначено загальні риси міграційної політики України.

Президент України своїм Указом від 24 травня 2000 року «Про основні напрями соціальної політики до 2004 року» визначив пріоритетні напрями регулювання міграційних процесів, а саме: сприяння репатріації вихідців з України та їхніх нащадків, повернення депортованих за національною ознакою, захист соціально-економічних інтересів і прав українських працівників-мігрантів, надання права на притулок та захист біженців.

На жаль, за дванадцять років незалежності так і не було достатньо відпрацьовано стратегічні підходи у сприянні репатріації співвітчизників, які з різних причин, часто не з власної волі, опинилися поза межами України і прагнули повернутися на її територію. В Україні до цього часу не прийнято спеціального закону, спрямованого на захист вимушених переселенців-співвітчизників. Через це багато етнічних українців, вихідців з України інших національностей, які залишили місця попереднього проживання в Закавказзі та Центральній Азії і бажали повернутися на батьківщину, іммігрували не в Україну, а до Росії. Для України, населення якої внаслідок негативних демографічних тенденцій зменшується, втрата потенційних репатріантів надто болюча, оскільки йдеться здебільшого про кваліфікованих робітників і спеціалістів, які мають порівняно високий освітній рівень і могли б прислужитися розбудові Української держави, до того ж людей, культурно і ментально споріднених місцевому населенню.

Найгострішу міграційну проблему найближчого майбутнього становитиме не лише вимушена міграція і повернення людей на батьківщину, а також трудова міграція громадян України за кордон, що супроводжуватиметься «відпливом мізків». Це створює загрозу значних втрат трудового та інтелектуального потенціалу нації.

Незважаючи на удосконалення міграційного законодавства, яке здійснюється останнім часом, в Україні немає комплексного нормативного акта, який визначав би заходи щодо послідовної, комплексної і практичної реалізації міграційної політики.

З огляду на це Кабінет Міністрів України 20 серпня цього року затвердив Програму регулювання міграційних процесів на 2003—2005 роки, розроблену Держкомнацміграції за участю зацікавлених міністерств та відомств. Стратегічними завданнями цієї програми є: завершення формування нормативно-правової бази з питань міграції, визначення концепції створення скоординованого адміністративного механізму державного регулювання міграційних процесів та забезпечення його впровадження і ефективного функціонування, забезпечення захисту прав осіб, яким надано статус біженців чи притулок в Україні, сприяння процесові репатріації в Україну вихідців з України та їхніх нащадків, створення правових і соціально-економічних засад регулювання трудової міграції, розвиток міжнародного співробітництва у сфері міграції.

Для реалізації програми передбачається здійснити низку заходів. Зокрема, розробити нові законопроекти, що визначали б основні засади державної міграційної політики України, запроваджували додаткові форми захисту в Україні осіб, які вимушено залишили свою країну, а також посилювали б відповідальність за порушення законодавства з питань міграції. Буде розроблено проекти актів, які врегулюють процеси трудової міграції та визначать порядок використання в Україні іноземної робочої сили з метою захисту національного ринку праці, забезпечать соціальний захист громадян України, які працюють за її межами.

Програмою передбачено підготовку нормативно-правового акта про утворення у складі Держкомнацміграції Державної міграційної служби та її територіальних органів. Це надто актуальне питання, бо, як показує світовий досвід, найбільшої ефективності у сфері регулювання державою міграційних процесів досягають тоді, коли весь комплекс міграційних питань зосереджено в одному центральному державному органі. Передбачається, що новостворювана міграційна служба займатиметься питаннями регулювання міграційних процесів, виходячи з підґрунтя їх виникнення. Першочерговим завданням такої служби буде відпрацювання політики держави, спрямованої на використання в інтересах України інтелектуального, трудового та економічного потенціалу мігрантів. Поряд з цим вироблятимуться заходи щодо створення всередині держави умов для превенції незаконної міграції, тобто такого становища, за яким в Україну буде невигідно та безперспективно намагатися потрапити нелегально. В усіх розвинених європейських державах використовується програма припинення незаконної міграції шляхом створення насамперед попереджувальних заходів і вже потім — виявлення та вислання з країни незаконних мігрантів.

До організаційних заходів, що здійснюватимуться в рамках реалізації програми, належать: вивчення питання про визначення регіонів України, найпридатніших для розселення і працевлаштування мігрантів, їхньої культурної і мовної адаптації в нашому суспільстві, підготовка плану заходів, спрямованих на поліпшення становища осіб, яким надано статус біженців чи притулок в Україні, запровадження у відповідності до світових стандартів автоматизованої інформаційної системи обліку та ідентифікації осіб, які шукають притулку в Україні, та біженців, опрацювання питання щодо створення єдиних спеціалізованих пунктів збору, розміщення та перевірки мігрантів тощо. З метою належного кадрового забезпечення опрацьовуватиметься питання запровадження у вищих навчальних закладах спеціалізації з підготовки фахівців у сфері міграції. Вживатимуться заходи стосовно започаткування постійного циклу радіо- та телепередач роз’яснювально-інформаційного характеру з питань міграції та біженців, що, безперечно, сприятиме поліпшенню інформованості суспільства із зазначених питань.

Значну увагу у програмі приділено міжнародному співробітництву. Зокрема, активізації роботи з укладання міжнародних договорів, спрямованих на поліпшення становища біженців.

Отже, можна з впевненістю сказати, що реалізація Програми регулювання міграційних процесів на 2003—2005 роки буде дуже важливим здобутком нашої держави в цій сфері й цілком відповідатиме крокам, що робить Україна на шляху до інтеграції в європейське співтовариство.