Національні інтереси України, газовий ринок і Юлія Тимошенко

Особливістю останнього подання Генпрокуратури є фальсифікація в ньому фактів, довільне (своє) трактування законів з боку Генеральної прокуратури і, як буде обгрунтовано нижче, звинувачення вказаних народних депутатів лише за те, що вони відстоювали національні інтереси України і домагались виконання з боку правоохоронних органів і Генеральної прокуратури законів України.

У чому звинувачують відомих політиків?

Відповідно до подань Генпрокуратури від 8 та 14 липня 2003 року Юлію Тимошенко звинувачують майже в тому самому, що і в попередньому поданні, яке було роздруковане мільйонними тиражами у провладній газеті «2000». Як і раніше, її звинувачують у контрабанді російського природного газу, ухиленні від сплати податків та посадовому підлозі, зловживанні службовим становищем тощо.

Щоправда, в цьому поданні вже немає звинувачення Ю. Тимошенко у дачі хабарів російським генералам та у нібито підписанні нею розпорядження Кабінету Міністрів України в 2000 році, хоча у своїх коментарях у ЗМІ в 2002 р. представники Генпрокуратури теж переконували суспільство в тому, що у них усе було доведено і обгрунтовано. То чи можна їм після цього вірити, милуючись ними кожен день на екранах провладних ЗМІ?

Щоб не повторюватися, зазначу, що аналіз по пунктах всіх звинувачень Ю. Тимошенко і їх безпідставність наведено мною у статті «Чому влада так ненавидить і боїться Юлію Тимошенко», опублікованій у газеті «Голос України» 29 жовтня 2002 року (№199) у зв’язку із першим поданням.

Проаналізуємо тепер діяльність Юлії Тимошенко, виходячи з того, шкоду чи користь національним інтересам, а отож народу України принесла діяльність Юлії Тимошенко на посаді керівника корпорації ЄЕСУ?

Народних депутатів 

О. Турчинова та С. Хмару Генеральна прокуратура звинувачує за трьома позиціями:

— захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст.341 Кримінального кодексу України (ККУ);

— втручання у діяльність правоохоронного органу (ч.1 ст.343 ККУ);

— погроза або насильство щодо працівників правоохоронного органу (ч.2 ст.345 ККУ).

Покажемо далі, що всі ці звинувачення носять політичне замовлення з метою знищення відомих політичних діячів опозиції.

Для того, щоб зрозуміти, чому влада розпочала завзяту боротьбу проти Юлії Тимошенко, потрібно глибше проаналізувати ситуацію та проблеми, які є на газовому ринку України.

Для об’єктивного, неупередженого аналізу звернемося до матеріалів, що викладені в науковій монографії І. Сікори «Національні інтереси України та лобістські технології бізнесу» (Київ, 2000), яка узагальнює дослідження Центру прогнозування соціально-економічних та політичних процесів. У цій монографії показано, що в усіх розвинених країнах їх уряди лобіюють (підтримують) свої великі фірми, діяльність яких впливає на національні інтереси.

Оскільки газовий ринок має стратегічне значення для України, то природно всі уряди підтримували ті чи інші фірми на цьому ринку.

Як сказано у зазначеній монографії (стор. 21): «Робота з газом, безперечно, є одним з найприбутковіших видів бізнесу в Україні. За деякими оцінками, рентабельність газового бізнесу, за умови обертання в ньому мільярдних сум, вимірюється сотнями відсотків. Як і більшість високорентабельних видів бізнесу, газовий тісно переплетений з великою політикою, а відтак є для України стратегічним. Успішна робота газотрейдера на ринку щільно пов’язана з патронатом з боку конкретного прем’єр-міністра чи президента. Як наслідок, переливання величезних коштів з газового ринку в ринок політичний і залежність правил гри на газовому ринку від домінування конкретних груп тиску та бізнесових структур в уряді та адміністрації Президента. На жаль, корпоративні інтереси наближених до влади бізнесових структур не завжди збігаються з інтересами національними».

Основним джерелом зловживань, корупції і основною небезпекою для національних інтересів України є наявність заборгованості за газ на цьому ринку.

Отже, корисною для національних інтересів, інтересів народу України діяльність на газовому ринку тієї чи іншої фірми буде лише тоді, коли не буде заборгованості.

На шляху до формування конкурентних газових правил гри Україна пройшла такий шлях.

Як спадщину від уряду прем’єр-міністра Л. Кучми, уряд В. Масола в 1994 році отримав мільярдні борги за газ та нездатність державних структур ефективно розв’язувати проблеми, пов’язані з тотальною заборгованістю та неплатежами за спожитий газ.

Це примусило, як пише І. Сікора (стор.22—23), «... в 1994 році уряд Масола доручити очолюваній Ігорем Бакаєм корпорації «Республіка» розрахуватися з боргами України і за туркменський газ, отриманий 1993 року, і за постачання азійського блакитного палива 1994 року, тобто сплатити 663, 9 млн. амер. доларів. В обмін «Республіка» отримала можливість постачати туркменський газ в Україну. Підпис Бакая стояв поряд із підписами президентів та глав урядів України і Туркменістану. Ігор Бакай пролобіював в уряді «необхідні умови» (йдеться про виділення квот, експортних ліцензій та фінансових ресурсів) для виконання корпорацією «Республіка» зобов’язань щодо оплати туркменського газу. Корпорація була також звільнена від обов’язкового продажу половини валютної виручки.

До постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 1994 року «Про погашення боргу за газ, який прийшов з Туркменистану в 1993 році, і розрахунки за його поставки в першому півріччі 1994 року» про існування корпорації «Республіка» мало хто знав. За деякими оцінками, на туркменській угоді корпорація «Республіка» заробила кількасот мільйонів доларів». Зазначимо, що борг України за газ тільки збільшився. Далі І. Сікора пише: «З приходом у президентське крісло Леоніда Кучми близька до Леоніда Кравчука та Віталія Масола корпорація «Республіка» була усунена з ринку туркменського газу як неефективно працююча. Завдяки лобіюванню російським «Газпромом», місце «Республіки» зайняла орієнтована на російські інтереси «Ітера-Україна». ЇЇ ефективна робота значною мірою пов’язана з протекцією РАТ «Газпром».

За часів прем’єрства Віталія Масола та першого періоду урядування Євгена Марчука на газовому ринку домінуючими були галузеві правила гри. Внаслідок цього відбулася монополізація ринку й утворився мільярдний газовий борг. Утім, необхідність відходу від монопольного розподілу газу до конкурентного ринку, побудованого на комерційних структурах-оптовиках з наданням їм конкретних регіонів України, ставала очевидною. 30 жовтня 1995 року голова правління РАТ «Газпром» Рем Вяхірев та Президент Леонід Кучма офіційно повідомили про необхідність відмови від монопольного розподілу газу. 22 грудня 1995 року постановою уряду Євгена Марчука газ в Україні почав розподілятися за принципом не галузевим, а територіальним» (кінець цитати).

Л. Кучми як Президента сприяла діяльності не будь-якої української, а російської фірми «Ітера». І саме з цього моменту виникають розбіжності в лобіюванні у Президента Леоніда Кучми і тодішнього першого віце-прем’єра Павла Лазаренка, бо, як пише І. Сікора (стор. 24—26): «Активно лобіював територіальну схему розподілу газу перший віце-прем’єр Павло Лазаренко, і робив це вже тоді, коли був віце-прем’єром в уряді Євгена Марчука.

У 1996 році основні об’єми поставок російського газу (40—50 млрд. куб. м) мали здійснювати п’ять фірм-оптовиків. «Єдиним енергетичним системам України» припадало 25,2 млрд. куб. м газу, «Ітері» — 21,21 млрд. куб. м, «Інтергазу» — 7,8 млрд. куб. м, «Укрзакордоннафтогазу» — 2 млрд. куб. м і «Олгазу» — 0,85 млрд. куб. м. Однак вже до травня 1996 року відбувся певний перерозподіл об’ємів постачання між оптовими покупцями. В результаті ЄЕСУ потиснула на ринку «Ітеру». Ефективна робота на ринку дала змогу ЄЕСУ закріпити за собою лідерство, а відтак, і ефективність у роботі. Безперечно, таке зростання ваги ЄЕСУ не дуже подобалося російській стороні, яка бачила своїм фаворитом в Україні лише компанію «Ітера-Україна».

Початок політичної діяльності Ю. Тимошенко як опозиціонера призвів до тотальних багатомісячних перевірок компанії, до скасування вже підписаних контрактів та створення нестерпних умов для роботи ЄЕСУ і на ринку газу, і на інших ринках. Це спричинило до фактичного знищення процвітаючої компанії.

Як зазначає автор у цитованій монографії, багато хто сподівався, що відставка Павла Лазаренка пришвидшить усунення негативних наслідків протекціонізму і, таким чином, поліпшить правила гри на газовому ринку. Однак цього не сталося. Спочатку уряд Валерія Пустовойтенка спробував виплекати «свого» ефективно працюючого комерційного газотрейдера. Ставка робилася на очолюваний Ігорем Бакаєм «Інтергаз». Утім, РАТ «Газпром», який обпікся з ЄЕСУ, не захотів створювати «Ітері» нового сильного конкурента. Заборгувавши росіянам майже 350 млн. амер. доларів, або 70 відсотків вартості отриманого газу, «Газпром» відмовився вкладати з «Інтергазом» договір на 1998 рік. Саме друга половина 1997-го і 1998 рік стали роками катастрофічно швидкого зростання боргу України за газ. Вихід було знайдено у монополізації ринку новоствореного НАК «Нафтогаз Україна». До речі, очолив її екс-керівник «Інтергазу» Ігор Бакай, який на той час уже встиг побувати на посаді першого заступника голови Державного комітету нафтової та газової промисловості України. Уряд Пустовойтенка обрав стратегію концентрації зусиль на потенціалі однієї компанії, яка, будучи фактично монополістом-імпортером та єдиним фаворитом влади, мала довести свою здатність ефективно працювати не гірше за 

ЄЕСУ. Однак газовий борг не зменшився, а сума заборгованості на липень 1999 року зросла до 1,11 млрд. амер. доларів. Така ситуація створила загрозу національній безпеці України».

Підбиваючи підсумки, І. Сікора пише (стор. 26): «Протекціонізм адміністрації Президента та уряду щодо фаворитів, починаючи з «Республіки» Бакая часів Кравчука—Масола і закінчуючи «Нафтогазом України» Бакая часів Кучми—Пустовойтенка, став альфою і омегою правил гри на газовому ринку України».

І далі (стор.28—29): «Могутнім фактором легітимації територіальних правил гри як таких, що найбільше відповідають національним інтересам, було закінчення 1996 року із нульовим боргом перед Росією. Іншим важливим чинником стало формування конкурентоспроможного національного газотрейдера — корпорації ЄЕСУ, що могла працювати на ринку краще, ніж «Ітера-Україна», фаворит РАТ «Газпром».

Незважаючи на несприятливу політичну кон’юнктуру, ЄЕСУ зуміли закінчити 1997 рік із мінімальним в порівнянні з іншими газотрейдерами боргом перед РАТ «Газпром» (чотири відсотки вартості отриманого газу, себто 28 млн. амер. доларів)».

У 1997 році ЄЕСУ у зв’язку з агресією до неї влади була змушена припинити свою діяльність.

Отже, як випливає з цього наукового аналізу в монографії І. Сікори, ЄЕСУ під керівництвом Юлії Тимошенко була єдиною в історії України компанією на ринку газу, яка найпослідовніше й найповніше відповідала національним інтересам України і яка не мала боргу перед Росією на газовому ринку!

Тим самим вона зачіпала інтереси багатьох бізнесових структур Росії і України, які були зв’язані з президентом і урядами і які мало переймалися національними інтересами України.

Якщо до цього додати те, що будучи віце-прем’єр-міністром України в 2000 році, Юлія Тимошенко направила додатково майже 10 млрд. грн. у бюджет тільки з енергоринку, повністю ліквідувавши борги на ньому, але зачепивши при цьому інтереси певних кланів і бізнес-структур, теж наближених до влади, то тепер зрозуміло, хто і чому зацікавлений в тому, щоб провчити Юлію Тимошенко.

Бо якщо керуватися логікою і національними інтересами України і якщо повірити (на хвилинку) Генеральній прокуратурі і посадити за грати Юлію Тимошенко за відстоювання національних інтересів, то що тоді потрібно робити з усіма іншими, хто створив мільярдні борги України, хто газовий ринок лобіював, будучи при владі і не дуже переймався національними інтересами, а то й просто їх зраджував?

Але останніх чомусь призначають на урядові посади і нагороджують орденами та медалями.

То де ж тоді справедливість? Де її шукати?

А може, все-таки має рацію професор С. Алексєєв, який у монографії «Теорія права» (1994) пише, що за умов авторитарного режиму право і його інститути — суди та прокуратура стають інструментом не справедливості, а ствердження диктатури.

Тому порушена проти 

Ю. Тимошенко справа — це помста кланово-олігархічної влади за втрачені ними тіньові мільярди, це спроба знищити яскравого політика, лідера опозиції, це спроба залякати та дезорієнтувати громадян України.

Своєрідне трактування Закону «Про статус народного депутата України» з боку Генеральної прокуратури дало підстави порушити кримінальні справи проти народних депутатів О. Турчинова та С. Хмари лише за те, що вони домагались виконання законів і не порушували Конституцію України з боку правоохоронних органів та Генеральної прокуратури.

Ці перекручення закону Генпрокуратурою полягають в наступному:

1) право народного депутата відповідно до п.3 статті 17 Закону України «Про статус народного депутата України» «... безперешкодно відвідувати органи державної влади...», а також «безперешкодного доступу на всі підприємства, в установи та організації, розташовані на території України, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, режиму секретності» трактується Генеральною прокуратурою як «захоплення державних або громадських будівель чи споруд» і відповідно пред’являється звинувачення за ст. 341 КК України;

2) повноваження, надані народним депутатам України п.5 ст. 17 вказаного Закону України «Про статус народного депутата України» «... звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, ... посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення» законів подаються у поданнях як «втручання в діяльність працівника правоохоронного органу» і пред’являються народним депутатам безпідставні звинувачення за ч. 1 ст. 343 КК України, а поняття ч.5 ст. 17 Закону України «Про статус народного депутата України» «вимагати негайного припинення порушення» подається як «погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу» і пред’являється відповідно звинувачення за ч. 2 ст. 345 КК України.

Далі фальсифікація звинувачень побудована на тому, що Генеральна прокуратура вважає народних депутатів «службовими особами» з відповідними наслідками, в той час як народний депутат відповідно до п.1 ст.1 Закону України є «... представник українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним...»

Найцинічнішою фальсифікацією є включення до числа тих народних депутатів, що нібито «захоплювали» державні приміщення, «втручаючись у діяльність» і «погрожували насильством» стосовно працівників правоохоронних органів і тих народних депутатів, які взагалі не були в СІЗО №13 20—21 червня 2003 року.

Зокрема, в числі таких народних депутатів зазначено моє прізвище — М. Павловський, хоча 3 червня я був прооперований і з 17 по 22 червня перебував на спеціальному лікуванні, лежав під крапельницею.

У палаті, в якій я перебував, не було навіть телефону. То як я міг «захоплювати і погрожувати», перебуваючи в такому стані? Оце вам вся «законність і обгрунтованість» вказаних подань Генпрокуратури.

Усе вищевикладене стосовно цих подань Генпрокуратури дає підстави вважати їх сфальсифікованими і виконаними як політичне замовлення, щоб скомпроментувати, а то й за нагоди фізично знищити всіх тих, хто активно працює в опозиції, відстоюючи національні інтереси, інтереси народу України. А чому б ні? Маючи досвід і спеціальні загони, чому б не повторити успішні операції якщо не вбивства на замовлення, то хоча б принаймні політичної ізоляції за допомогою своїх ЗМІ і через в’язницю?

За «вказівкою» все можна, бо в умовах кланової диктатури вона вища за закон і справедливість!

Ставлення влади до опозиції і, зокрема, до Юлії Тимошенко — це тест на стан демократії в Україні. Є демократія — Юлію Тимошенко поважають як політика і патріота України, немає демократії — Юлію Тимошенко переслідують і нищать лише за те, що вона послідовно відстоює національні інтереси України.

Народ України має сам зробити вибір — підтримувати олігархічну владну еліту чи опозицію!