Ностальгія за «Золотим Дюком» чи бізнесовий інтерес?
Це кіносвято, що відбулося в Одесі на початку нинішнього вересня й тривало тиждень, ностальгічні почуття, звичайно, викликало. Особливо коли в день його відкриття в Російському драмтеатрі демонструвався відеофільм про фестиваль «Золотий Дюк» 1988 року, й на екрані, мов у калейдоскопі, миготіли обличчя Мастроянні й Шукшиної, Янковського й Говорухіна, Михалкова й Жванецького, Поліщук і Гердта... Багато хто з одеситів і досі тепло згадує й отой перший, і наступні два (1990 та 1994 рр.) міжнародні кінофестивалі під назвою «Золотий Дюк», що стали Подією не тільки для кіномитців, діячів культури загалом, а й розбурхали мільйонне місто, покликали у довжелезні черги до кас кінотеатрів масового глядача.
Та із занепадом кіновиробництва в Україні (Одеська кіностудія художніх фільмів, приміром, десятки чудових стрічок якої з успіхом демонструвалися в усіх республіках СРСР та багатьох зарубіжних країнах, нині ледь спроможна видавати по одному кінофільму на рік), із засиллям на екранах кінотеатрів американської та західноєвропейської продукції «жахів» заснув летаргічним сном (скажемо поки що так) і «Золотий Дюк». Опісля останнього з кінофестивалів були неодноразові спроби відновити його. В Одесі з цією метою створили навіть громадську організацію «Група компаній «Золотий Дюк» на чолі з відомим продюсером Марком Рудинштейном (колишнім одеситом і «батьком» сочинського «Кінотавра»), та спроби ті успіхом не увінчалися...
Й ось — кіносвято «Відлуння «Золотого Дюка», організоване... москвичами. Й хоча його учасниками стали окремі кіномитці, чия кар’єра в минулому була тісно пов’язана з Одеською кіностудією (скажімо, режисер Петро Тодоровський і акторка Ольга Кабо), деякої пасивності місцевого, не кажучи вже про київський, кінобомонду не можна було не помітити. Вона далася взнаки навіть у, здавалося б, найпрозаїчнішому — в пошуках приміщень для демонстрування заявлених у програмі свята кінострічок: адміністрації більшості кінотеатрів навідріз відмовлялися навіть на кілька днів змінювати репертуар, чільне місце в якому посідають американські бойовики. Домовитися вдалося, з чималими труднощами, лише з кількома відомчими закладами — Будинком офіцерів, будинками культури політехнічного університету та морського порту, ще деякими. Демонструвалися і вже відомі, і прем’єрні стрічки. Російського виробництва, само собою. Про їхні художні достоїнства тут не казатимемо — це, врешті-решт, залежить від уподобань глядачів. Останні, щоправда, довгих черг біля кас не влаштовували і дверей кінозалів з петель не знімали. Може, їхні смаки вже встигла зіпсувати західна кінопродукція?
І на відкритті, й на закритті кіносвята, й між цими подіями доволі часто згадувався, треба віддати належне, «Золотий Дюк». Йшлося про те, що було б добре його таки відродити спільними зусиллями кінематографістів двох сусідніх країн. А водночас, хай і побіжно, зазначалося: зробити це найближчим часом навряд чи вдасться. Аж тоді, може, як в Україні відродять геть занедбану кіноіндустрію... І хай оце «Відлуння...», мовляв, нагадає владним структурам, що є й такий вид мистецтва — кіно. Що ж, прагнення похвальне, маємо подякувати за співчуття й підмогу сусідам. Та чи тільки цим керувалися російські кіномитці, влаштовуючи «Відлуння...»?
Ні, звичайно. І гості з Москви цього не приховували. Російський кінематограф, за твердженням кінорежисера Геннадія Полоки та продюсера Юрія Коваленка, останнім часом переживає справжній бум. Ухвалено закон про державну підтримку кіно, на зйомки стрічок виділяють чималі кошти. Це дає змогу щороку видавати «на-гора» понад сто кінофільмів, наблизившись до цифри, що фігурувала за часів Союзу. Нове російське кіно, звичайно, дуже різниться від того давнього, воно прагне врахувати смаки сучасного глядача. Й потребує дедалі ширшого... життєвого простору. Задля його завоювання кінематографісти Росії створили так звану Асоціацію єдиного прокатного простору країн СНД і Балтії. Ця асоціація, між іншим, теж доклала рук до організації «Відлуння «Золотого Дюка». Сподівання очевидні: може, саме із влаштування в Одесі свята російського, по суті, кіномистецтва й розпочнеться освоєння ним прокатного простору України. Чому б і ні, адже заполонили його стрічки американські? Доведеться з ними поконкурувати, та нічого не поробиш: ринок є ринок, зокрема і для кінопродукції.
Все правильно. Одне лише викликає смуток: в цій конкуренції на прокатному просторі України не беруть, по суті, участі наші вітчизняні кінострічки... Ну, а щодо предмета нашої розмови — відродження кінофестивалю «Золотий Дюк», то тут сподіватися на безкорисливого зарубіжного дядечку, хай навіть за нього видає себе Спілка кінематографістів РФ на чолі з метром Нікітою Михалковим (як це має місце стосовно нинішнього кіносвята в Одесі), навряд чи варто. Й не з цього, певно, слід розпочинати, а з відродження українського кіно загалом. Реанімувавши його, створюючи вітчизняні конкурентоспроможні кінострічки, зможемо влаштовувати й кінофестивалі на кшталт Канського чи Берлінського.
Одеса.
P. S. За день до закриття кіносвята «Відлуння «Золотого Дюка» одеський кінорежисер Леонід Павловський розпочав голодовку. Листа з повідомленням про це він надіслав Президентові України Леоніду Кучмі. Свій вчинок митець вважає акцією протесту, яку спричинило теперішнє жалюгідне становище Одеської кіностудії, коли немає грошей (навіть уже в процесі зйомок запущеного у виробництво кінофільму) ні на оплату необхідної кількості персоналу, ні на своєчасний монтаж, ні на решту найнеобхіднішого. Це він особисто відчуває, працюючи нині над стрічкою під робочою назвою «Кредитка». Л. Павловський вимагає надання Одеській кіностудії статусу національної, що, на його думку, сприяло б поліпшенню фінансування кіновиробництва й активізації творчого процесу на студії.
