Свого часу я у складі делегації Всесвітньої ради миру побував у Польщі.
Не перша і не остання була ця поїздка до країни, що давно — на це є свої причини, про які я скажу нижче — стала для мене близькою. Однак саме те відрядження залишило глибокий слід у пам’яті.
Я людина несентиментальна — про злодіяння гітлерівців у нашій країні та на багатостраждальній польській землі знаю не лише з книжок та фільмів. Утім те, що довелося побачити і почути в Пальмірах — невеликому містечку під Варшавою, — вразило.
У перші дні окупації Варшави з міста в невідомому напрямку за заздалегідь заготовленими списками вивезли тисячі патріотів — видатних діячів науки і культури, розум і сумління, цвіт і надію Польщі. Вони зникли безслідно, і лише після визволення польської столиці радянськими військами світ дізнався про ще один злочин гітлерівців.
Як з’ясувалося, до Пальмір вбивці із зондеркоманд привозили приречених письменників, композиторів, вчених із світовим ім’ям — усіх їх після тортур і знущань розстрілювали.
Приховуючи свій злочин, кожного разу до ранку гітлерівці ретельно замасковували такі місця.
І ось ми зібралися на тому самому місці, в лісі, що став вічно зеленим пам’ятником чи не першим жертвам фашизму в другій світовій війні. Ввечері тут пройшла багатотисячна маніфестація.
Того самого дня відбулося розширене засідання Всепольського комітету миру, яким керував раніше мій знайомий —видатний державний діяч Польщі, колишній в’язень Освенціму Юзе Цераневич. Він і передав мені прохання польських товаришів виступити з промовою на семінарі керівників прогресивних молодіжних організацій Європи.
На ньому були представники 26 країн — французи і югослави, чехи і угорці, італійці і бельгійці, німці і болгари. Це — діти і онуки тих, кого сьогодні називають ветеранами другої світової війни.
Я вдивлявся в юні обличчя, схвильовані від побаченого і почутого. Що сказати молоді Європи? Ціна перемоги... Вона — в пам’ятниках у Варшаві і Кракові, в Явоже і Завадці. У братських могилах —росіяни, українці і білоруси, казахи і грузини, понад 600 тисяч радянських воїнів. Перемога стала можливою завдяки великому, священному братству, народженому в спільній боротьбі проти фашизму.
...Нас було тридцять. Тридцять радянських розвідників із групи «Голос» на окупованій гітлерівцями краківській землі. І якщо у виключно важких умовах нам вдалося виконати завдання Вітчизни, запобігти підготовленому фашистами знищенню Кракова — колишньої польської столиці, міста-музею слов’янської культури — то це стало можливим лише завдяки бойовому братерству, завдяки допомозі безстрашних польських патріотів. Подружжя Зайонців і Новаків, Бохеників і Очкосів, батька і сина Маликів, Тадеуша Григорчіка і Гепарда Водниці, Міхала Врубеля і його доньок Рузі і Стефи. Тепер я знав, про кого мені треба насамперед розповісти молодим борцям за мир.
***
Це трапилося 16 вересня 1944 року на хуторі Санка в убогій садибі Врубеля — Татуся, як ми його всі звали.
У хаті Врубеля була конспіративна квартира. В повітці, забитій сіном під самий дах, — сховище, на горищі — рація нашої радистки.
У ніч на 16 вересня я допізна працював, готуючи спільно з радисткою важливе донесення центру. Ніщо не віщувало біди. Задрімав у своєму сховищі на світанку. Розбудив мене тривожний крик Стефи — 16-річної доньки Врубеля. Глянув у щілину — повний двір гітлерівців. Біля лави, якою було замасковано вхід до мого сховища, лежав, охопивши руками скривавлену голову, Міхал Врубель. Над ним — автоматники. А там — Стефа, розпластана на землі, єфрейтор, за ним вели Ольгу. Як я довідався, рацію запеленгували. Хату оточили. Ольгу схопили на горищі за роботою.
Між нами — тонка дощана стінка, відстань кілька сантиметрів. Чути кожне слово. Я не міг стріляти. Не мав права. Знав: загинуть Ольга, Татусь, Стефа, сам загину і провалимо завдання. Глухі удари прикладом, пронизливий крик Стефи. Стогін і голос Врубеля: «Ніц, ніц, ніц! Не бачив, не знаю». Півтори години тривав допит.
Ні Татусь, ні Стефа, ні Ольга жодним рухом не видали мене. Вони воліли померти, ніж зрадити.
Врубель не був членом партії. Він був справжнім патріотом своєї землі.
Незабаром з допомогою польських друзів я потрапив до Бескид. З лап абвера вирвалася Ольга.
Нам вдалося вчасно роздобути план замінування Кракова, виконати інші дуже важливі завдання.
Про долю Міхала Врубеля, його доньок Стефи і Рузі мені стало відомо багато років потому.
Врубелів вивезли в Мантелюпиху — гестапівську в’язницю. Ні камера з псами (була така камера: ледь повернешся, руку піднімеш, на тебе кидається пес і шматує тіло), ні щоденні допити, ні катування не зломили патріотів.
Татуся вивезли в Освенцім. Гітлерівці стратили його за кілька днів до приходу Радянської Армії.
Рузя і Стефа пройшли через пекло Равенсбрюка —жіночого табору смерті.
...Ніщо не забуто, ніщо не минає безслідно. Орденом Вітчизняної війни І ступеня посмертно відзначено Міхала Врубеля, золотими хрестами Партизанської слави — Рузю і Стефу.
...Коли я завершив свій виступ, у залі варшавського Палацу культури на мить запанувала така тиша, що я почув биття свого серця. І тут трапилося таке, що не забувається ніколи. Зал встав у єдиному пориві, віддаючи шану Радянській Армії-визволительці, польським патріотам, старому Врубелю — всім тим, кому ми зобов’язані перемогою над фашизмом у боротьбі за мир і життя.
Євген БЕРЕЗНЯК, колишній заступник голови Республіканського комітету захисту миру і керівник групи розвідників «Голос».
