Гордіїв вузол економіки

І в цьому нічого дивного, оскільки енергетична галузь — основа основ економіки. Тим паче, за статистичними даними, в Україні на одиницю промислової продукції витрачають енергоресурсів у 5—7 разів більше, аніж у розвинених країнах світу.

Паливно-енергетичний комплекс продовжує залишатися двигуном промислового зростання. Однак, за всіма ознаками, його потенційний ресурс вичерпано, а відтак, сподіватися на швидке оздоровлення галузі не доводиться, якщо не вдасться віднайти додаткових джерел фінансування структурної перебудови енергокомплексу країни. Тим паче бракує не тільки бюджетних, а й внутрішніх коштів навіть у такої потужної компанії, як НАК «Нафтогаз України».

Скажімо, за потреби в 5,8 мільярда гривень минулого року для фінансування підприємств, які входять до акціонерної компанії, було передбачено лише 2,83 мільярда. Водночас на об’єктах транспортування газу освоєно 622 мільйони гривень, або третину від капітальних вкладень у розробку родовищ нафти і газу. Не краща ситуація і з фінансуванням реконструкції та розвитку газотранспортної системи. Торік на модернізацію ГТС було витрачено лише 120 мільйонів доларів, або 40 відсотків від потреби. А на її розвиток — лише 10 відсотків від 379,6 мільйона доларів передбачених Національною програмою «Нафта і газ України до 2010 року».

І проблеми також. Особливо в енергетиці. Можливо, тому, що ця галузь в усі часи була привабливою для інвесторів і, як лакмусовий папірець, тестувала країни щодо рівня і ефективності ринкових перетворень. Вочевидь, не випадково тема реформування енергетичної галузі присутня майже на всіх переговорах вищих посадових осіб України з представниками Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, врешті Європейського союзу.

Так, минулого року глава нашої держави Леонід Кучма та тодішній президент ЄС А. Рассмусен у спільній заяві після саміту Україна — Європейський союз підтвердили: спільна мета — подальший прискорений рух України шляхом структурних і економічних реформ, які нададуть змогу визнати повний ринковий статус України. До того ж з боку ЄС зазначалося: «відповідні структури... аналізують всю необхідну інформацію, що створює грунт для визначення того, чи досягнуті критерії, які дали б змогу прийняти відповідне рішення».

11 березня 2002 року Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС підтвердила шість визначених раніше пріоритетних напрямів двостороннього співробітництва. Серед них — енергетика (перший пріоритет) і наближення законодавства України до норм і стандартів ЄС (четвертий напрям). Отож, напевне, є над чим замислитися українським високопосадовцям.

Щоб не розтікатися «мислями по древу», для наочності зупинимося на проблемах газового сектору енергетичної галузі, оскільки на них досить часто звертали і тепер звертають увагу представники міжнародних фінансових організацій.

Ще в лютому 1997 року Україна досягла домовленості зі Світовим банком про реформування цього сектору. А навесні 1998 року в Австрії українська делегація погодила зі Світовим банком основні етапи модернізації:

— досягнення фінансового оздоровлення,

— залучення інвестицій, у тому числі іноземних,

— розвиток ефективного конкурентного ринку газу, що діє на основі ринкових принципів і прозорої системи регулювання.

Було погоджено і середньостроковий (1998—2002 роки) план реформування. Цей план складався з чотирьох розділів:

1. Реформування структури газової галузі.

2. Створення необхідної законодавчої бази і системи регулювання на основі ліцензій.

3. Розвиток конкурентного ринку газу.

4. Удосконалення політики ціноутворення і системи тарифів.

Зауважу одразу: за оцінками експертів Світового банку, у разі реалізації плану власний видобуток природного газу в Україні зріс би удвічі, а обсяг споживання знизився на 15—20 мільярдів кубічних метрів «голубого палива». Якщо врахувати, що нині власний видобуток газу становить близько 18 млрд куб. м., а споживаємо близько 70 мільярдів, то з урахуванням плати за транзит Україна могла б обходитися навіть без витрачання дорогоцінної іноземної валюти на закупівлю газу. Але...

Два роки поспіль в Україну навідується місія Міжнародного валютного фонду на чолі з директором відділу західної півкулі 2-го Європейського департаменту Мохамедом Шадман-Валаві. За підсумками візиту М. Шадман-Валаві направив лист Першому віце-прем’єр-міністру, у якому звернув увагу уряду на «необхідність досягнення більшого прогресу у визначенні чіткої стратегії в енергетичному секторі».

Проте у галузі мало що змінилося. Свідчення цьому — переговори, які відбулися наприкінці липня у Києві між Першим віце-прем’єр-міністром Миколою Азаровим та директором Світового банку по Україні, Білорусі і Молдові Лукою Барбоне. На них йшлося про другу програмну системну позику розміром у 250 мільйонів доларів. Так-от, другий транш у розмірі 175 мільйонів доларів Україна отримає лише після того, як Верховна Рада прийме всеосяжний закон про реструктуризацію заборгованості в паливно-енергетичному комплексі.

Ми не акцентуватимемо увагу на іншому, оскільки наведене вище — найголовніше. Бо боргові гирі тягнуть на дно не лише енергетику, а й усю економіку.

Скажімо, варто замислитися над загальною сумою заборгованості (дебіторської і кредиторської) в державі, яка, за даними Державного комітету статистики, сягнула за 500 мільярдів(!) гривень. До речі, прострочена дебіторська забргованість суб’єктів господарської діяльності усіх форм власності, крім МП і бюджетних організацій, перевищила 89 мільярдів гривень, у тому числі з суб’єктами господарювання країн колишнього СРСР — 3,4 мільярда, інших країн світу — 9 мільярдів. Бюджетні установи заборгували суб’єктам господарської діяльності країн колишнього СРСР 17,1 мільярда гривень, а інших держав світу — 2,6 мільярда.

Не менш вражає і заборгованість споживачів природного газу перед ДК «Газ України», що дедалі зростає. За останніми даними прес-служби НАК «Нафтогаз України», вона досягла 5,5 млрд. гривень, або більше 1 млрд. доларів. Тривожить не тільки розмір боргу, а й тенденція його зростання практично в усіх категорій споживачів. Якщо проблема постійно повторюється, то, вочевидь, шляхи її розв’язання потрібно шукати не «перекриванням крана», а правовими механізмами.

Власне, саме тому першою спробою зрушити воза з місця стала ініціатива Міністерства палива і енергетики та Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки, які розробили і внесли на розгляд депутатського корпусу проект закону «Про погашення заборгованості за енергоносії». Гадаю, наведені вище цифри яскраво засвідчили необхідність такого правового акта.

Однак сьогодні так і хочеться повторити крилату фразу одного з державних діячів сусідньої держави: хотіли як краще, а вийшло — як завше. На жаль, поза увагою його розробників залишилася заборгованість між підприємствами-учасниками енергетичного ринку України (як діючими сьогодні, так і тими, які через низку причин змушені були піти з нього), що не перебувають у власності держави або в них немає державної частки власності.

Для наочності звернімося до зовсім недалекої історії, коли одним з активних учасників газового ринку України була Міжнародна енергетична компанія «ІТЕРА», а значну частину її газу з загального обсягу в межах 12—14 млрд. куб. м на рік продавала низка трейдерів (щороку їх кількість коливалася від 20 і більше).

Уже тоді періодично поставало питання про погашення заборгованості українських трейдерів і споживачів природного газу різних форм власності. Нині «ІТЕРА» не працює на газовому ринку, але заборгованість перед нею окремих суб’єктів господарювання не зникла.

Скажімо, лише компанія ЗАО «Укренергосоюз», яка ще у 1999 р. отримала більш як 137 млн. куб. м природного газу на суму близько 8,1 млн. доларів, повернула постачальнику лише 3,6 млн.

Після майже дворічних очікувань платежів компанія «ІТЕРА» звернулася до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті РФ. Суд прийняв рішення, згідно з яким ЗАО «Укренергосоюз» було зобов’язано виплатити більше 4,5 млн. доларів за отриманий газ. У серпні 2002 року вже Апеляційний суд м. Києва виносить рішення про визнання рішення МКАС і порушує виконавче провадження в Україні. Однак і досі борг не повернуто, хоча ЗАТ «Укренергосоюз» продовжує існувати і пропонує українським споживачам туркменський і вітчизняний природний газ (див.: журнал «Енергобізнес» за поточний рік).

Такі приклади непоодинокі й перелік боржників можна було б продовжити. А один з експертів галузі зробив з цього приводу цікаве зауваження: вимушене зникнення «ІТЕРИ» з українського ринку було розцінено її боржниками як сигнал до того, щоб не платити взагалі.

Розмір заборгованості українських трейдерів і споживачів природного газу перед «ІТЕРОЮ» встановити важко, але його можна уявити на базі порівнянь з іншими країнами, де існує аналогічна проблема. Наприклад, за даними самої «ІТЕРИ», загальна сума боргу Грузії за поставлений з 1996 по 2003 р. природний газ становить понад 100 млн. доларів. До того ж «ІТЕРА» була єдиним постачальником цього виду палива до Грузії, а Грузія не мала власного видобутку і транзитних газогонів. В Україні є власний видобуток близько 18 млрд. куб. м, є транзитні газогони, за роботу яких ми також отримуємо значний обсяг природного газу від ОАО «Газпром» (близько 26 млрд. куб. м), і була більш-менш плата за спожитий газ.

Отож, виходячи з обсягів газу, який отримувала Україна (близько 14 млрд. куб. м на рік), кількості трейдерів і споживачів, котрі не повністю розрахувалися за нього, можна припустити, що загальний обсяг такої заборгованості становить більш як 100 млн. доларів, або півмільярда гривень. Тобто йдеться про значну суму, нехтувати якою під час розробки планів реструктуризації боргів в енергетиці і їх законодавчого забезпечення було б не досить коректно. Якщо нічого не робити з такими учасниками газового ринку, ситуація відлякуватиме потенційних інвесторів.

З огляду на один такий приклад очевидно, що поряд з активізацією роботи державної виконавчої служби доцільно було б провести максимально повну інвентарізацію заборгованості у газовому секторі, а після цього активізувати механізми повернення боргів.

Однаковий підхід законодавців і правоохоронних органів нашої держави до розв’язання боргових проблем усіх учасників енергетичного ринку дав би можливість уникнути звинувачень влади в певній дискримінації приватних структур і водночас сприяв би створенню сприятливішого інвестиційного клімату.

Можливо, доцільно внести зміни в умови та правила здійснення підприємницької діяльності з постачання природного газу. Щоб претенденти на отримання ліцензії подавали до НКРЕ інформацію про свій фінансовий стан, періодично інформували комісію про стан розрахунків за спожитий газ.

Водночас дані про наявність заборгованості за отриманий газ і її накопичення могли б розглядатися як підстава для припинення дії чи анулювання ліцензії, або ж для від’єднання від газозабезпечення. У такий спосіб держава змогла б ефективно впливати на процеси на лібералізованому ринку природного газу.

До речі, можливості задіяння важелів державного контролю щодо учасників газового ринку врахував Євросоюз під час підготовки і прийняття так званої газової Директиви.

Країни—учасниці ЄС погодилися з включенням до тексту Директиви статті 13, згідно з якою «незалежно від відносин власності чи їх юридичного статусу газові підприємства готують, публікують, а також надають для перевірки свої річні звіти, а саме у відповідності з національними правовими нормами про річні звіти підприємств». (Директива 98/30/ЄС визначає «газове підприємство» як «фізичну чи юридичну особу, яка виконує щонайменше одну з функцій, пов’язаних з видобутком, транспортуванням природного газу магістральними і розподільчими газогонами, постачанням, закупівлею чи зберіганням природного газу тощо).

У законопроекті «Про засади функціонування ринку природного газу» така норма відсутня. А тому законодавцю варто виправити цей недолік.