Дзвінок у двері... входить Жан-Поль Бельмондо. Де Франція, де той Париж, а де Лук’янівка в Києві! Ну геть чисто він, такий як у знаменитому фільмі Годара «На останньому подиху». Мужній. Розвинений. Навіть зовні ярий, як буває тільки за ранньої молодості. Губи в пружку, червоні. Глибокі очі сяють... Зовнішність людська — як обкладинки в книги. Вдивляєшся, і так і хочеться взнати, — і що ж?
— Я Валерій Марченко. Працюю в «Літературній Україні». Поруч кімната управління захисту авторських прав, і я почув... якщо ти сьогодні не забереш потиражні за фільм «До світла», завтра їх спишуть.
— Я думав, що вже отримав...
— Ні. Ці за копії для армії.
Два роки я мав змогу бачити живих кіноакторів. Стриженов, Тихонов... у житті гірші, ніж на екрані. Облізлі коти! А цей, що увійшов з гарною новиною, інший. На цьому був лоск добрячого вишколу, професії журналіста. Він був тонший і складніший, ніж грубуватий Бельмондо. Виходило, у нього було добре серце, коли не полінувався шукати мій схрон на Лук’янівці.
Указавши на стілець, я почав збиратися. Мій гість поглядом переціджував стіну книг для тодішнього мого читання. Коли я був готовий до дороги, встаючи, він запитав:
— А де ж... українська класика?
— Українську класику читають у сьомому класі.
І ми вийшли.
Справді, було зроблено копії фільмів для армії. Іван Франко не писав будь-чого. Екранізуючи три його оповідання, ми не мудрствували лукаво, а силилися перенести на екран дух і букву великого письменника. Кінотвір видався актуальним і цікавим для молодих людей, які тоді служили в армії і на флоті, його визнали потрібним і корисним.
Той гріш виявився чималим, принаймні за нього можна було купити золотих годинників з десяток... а ось з реальними нашими годинниками щось поробилося. В «Літературній Україні» раптом помирає зовсім молодою Ганна Заєць. І... зарештовують Валерія Марченка.
Як зараз бачу двох обліковиць на станції Персенківка, що під Львовом. Стоять з блокнотами, записують номери пульманів товарного потяга, який на всіх парах мчить повз них, так що одна устигає схопити свій номер, інша — наступного вагона, і так увесь час... Це були ті потяги, що гриміли на край світу. І коли, врешті, зупинялися, коли колеса втихали, гарикнувши, розчинялися ляди й найчастіше лунало: «Вигружайтеся! Ось вам і самостійна Україна! І Степан Бандера!»
Але ж усе минуще. І ця людська ріка обміліла і врешті зникла. Але ж апарат з професіональних патріотів, тюремщиків, зостався. Зостались районні, обласні, республіканські, союзна Луб’янка. Вся ця рать волала роботи! І вони її мали.
Скажіть, у чому була провина молодого чоловіка, котрий устиг надрукувати в нашій письменницькій газеті три публікації?
Провина Валерія Марченка єдина — любов!
Любов до людей. До рідного слова. До батьківщини, чи сказавши пишніше — до України. Адже тут він знайшовся, виріс, здобув освітні горизонти. Професію. Він тільки збирався обійняти цілий світ, а його схопили... далі відомо що. Після арешту, відібравши пашпорт, вичитували з нього твої дані, роздягнувши догола. Навіщо? Щоб показати — ти не людина. Ти наш. Ти простий арештант і зробимо ми з тобою що схочемо!
Валерій Марченко не був готовий до такої дороги. У разі з ним цілком справдилися слова Івана Яковича Франка з оповідання «До світла»: «як тільки наша людина підводить голову д’горі, а її по голові! По голові!!»
Я бачився з Валерієм тільки раз. Але поміж нами була палка душа, колишня сусідка Марченків, давно громадянка Фінляндії. Ось кому боліла доля Валерія! Вона знала кожен його крок. Вона робила, що тільки могла. І особливо її обурив ленінградський період цього замученого політв’язня.
Судьбу не перерішити. Сталося. Сталося так, а не інакше. Змінився світ. Змінилися перспективи. Сьогодні інколи мені здається, доять тюрму! Премії, наукові звання, особливо мене обурив «Герой України» Гельсінкська група. Ми ж то жили, і знаємо як воно насправді.
Завдяки Гельсінкській групі цілий світ довідався не про Валерія Марченка, а про те, що на його долі, як і на долях інших, чистої проби державний злочин.
І коли вирішили заснувати Гельсінкську групу тут, покликали Бориса Харчука. Зустріли в Москві з машиною, поселили в готелі «Москва». А тільки ж Борис Микитович дуже любив свою сім’ю... як ви сьогодні «Героя України».
Він жив! Він віддав за свою синівну любов усе, що в нього було — молоде життя. Мертві живуть живими. Від нас залежить — пам’ятати! Платити нашим мученикам тим самим — любов’ю. Либонь це так просто. Адже йдеться про найкращих з-поміж нас, про моноліти вивершеності і такої високої духовної проби.
Жана-Поля Бельмондо інколи бачу, молодиться...
Наш зостається поміж нами і молодий. І прекрасний.
