...Коли відкриє очі кожен

На околиці Корсуня-Шевченківського, біля білої із зеленими віконницями хати, палахкотять жоржини, жовтіють чорнобривці і безсмертники. Їх красу ніколи не бачила Оля. Вона народилася незрячою. Про навколишній світ дівчинці розповідали мама, старший брат, бабуся. А батько залишив сім’ю, коли Олі виповнилося три роки. Мама не стомлювалася возити доньку до найзнаменитіших офтальмологів країни. Однак після кожної консультації зоставалася лиш надія на диво...

— Оля зростала веселою, відкритою дівчинкою, — розповідала Віра Іванівна, поки моя героїня шукала у шафі свої улюблені книжки. — На вулиці вона гралася з однолітками, ходила на Рось купатися, навіть каталася на велосипеді. З шести років донька навчалася в Києві, в інтернаті для незрячих дітей. Після його закінчення — у Харкові, в гімназії. То були нелегкі часи. Адже для поїздок до Олі потрібні були чималі кошти. А в мене, виховательки, самі розумієте які статки...

Допоміг дівчинці закінчити гімназію харківський бізнесмен Олексій Конобрицький, який родом з Корсунь-Шевченківського району. «Мені завжди в житті щастить на добрих людей», — сказала Оля, коли почула розмову про чуйного земляка.

Після гімназії більшість випускників поїхала навчатися до Генічеська, у спеціалізоване училище, де незрячі набувають фаху медсестри-масажиста. Однак Оля марила університетом. Вона багато читала, цікавилася психологією, філософією, писала вірші. І мрія її здійснилася. Вона успішно склала іспити і стала студенткою дефектологічного факультету держуніверситету імені М. Драгоманова.

— Два роки навчання минули дуже швидко, — ділилася дівчина. — Мені цікаво «гризти» граніт науки. У мене чудові друзі. З ними я разом і в університеті, і в гуртожитку. І взагалі наша група — найкраща, найдружніша і найвеселіша. Навіть на всеуніверситетському конкурсі ми посіли перше місце...

Віра Іванівна сказала «по секрету», що навчається Оля дуже добре. За два студентські роки у її «заліковці» тільки «п’ятірки» і лиш чотири «четвірки».

Її дуже люблять однокурсники — за щирість, врівноваженість, надійність.

— На жаль, — продовжила зі смутком Олина мама, — нам доведеться розлучитися з університетом. Наші нестатки не дозволяють далі учитися. Та й навіть якби донька вивчилася на педагога початкових класів для незрячих діте, їй не вистачить зарплати, щоб оплатити собі житло. Оля реально дивиться на своє майбутнє і сама прийняла нелегке для неї рішення. Вона піде навчатися у Київське медучилище на масажиста. Іншого виходу в нас нема...

З тяжким серцем залишала я будинок на околиці Корсуня-Шевченківського. Біля побіленої глиною хати стояли Віра Іванівна і донька.

Вдома розгорнула аркуш з віршами, котрі попросила в дівчини почитати. Від них стиснулося серце:

...Спасибі за світло твоєї душі, Олю!