Уже більш як півроку аграрний сектор перебуває у критичному становищі. Одна кризова ситуація змінюється іншою. Не отямившись ще як слід від лихоманки на продовольчому ринку, спричиненої різким зростанням роздрібних цін на хліб, борошно, крупи і цукор, криза загострилася у зв’язку із значним недобором продовольчого зерна, зокрема пшениці, що, у свою чергу, негативно позначиться на задоволенні внутрішніх потреб у борошні. А отже, без імпорту значної кількості зерна не обійтися.
Безперечно, погодні умови, різні природні катаклізми серйозно вплинули на кінцеві результати у виробництві продовольчого зерна. Однак серйозного вдосконалення потребують усі складові механізми: і матеріально-технічні та фінансові, і управлінські. До того ж не тільки на рівні Міністерства аграрної політики, а й міністерств економіки, фінансів, промислової політики. Саме нинішня продовольча криза яскраво висвітлила проблеми неузгодженості та малоефективної співпраці різних міністерств, відомств, фінансових та комерційних структур, що працюють на продовольчому ринку.
По суті, зернова криза стала продовженням м’ясо-молочної, яка триває вже близько двох років і дедалі поглиблюється. Зокрема, зростає зниження поголів’я худоби, і насамперед в особистих селянських господарствах, що викликає особливу стурбованість. Основна причина — знову-таки цінова політика щодо виробників продукції, яка у жодний спосіб не стимулює збільшення виробництва молока і м’яса.
У своїх заявах Аграрна партія не раз била тривогу з цього приводу, звертала увагу уряду, і зокрема керівництва аграрного блоку, на серйозні упущення, насамперед у виробленні системних ринкових механізмів. Звичайно, заходів вживали і на виконавчому, і на законодавчому рівнях. Зокрема, що стосується правового забезпечення, то уряд не може звинуватити ні нашу парламентську фракцію, ні Верховну Раду загалом у відхиленні чи зволіканні з прийняттям необхідних законодавчих актів зі стабілізації становища в аграрному секторі. Цим питанням постійно надавали пріоритетність.
Тобто законів за останні три роки прийнято достатньо для того, щоб аграрна галузь працювала стабільно і ефективно в ринкових умовах. Але лише правового забезпечення замало для виходу із кризи, потрібна значна фінансова підтримка галузей аграрного сектору. А її було лише задекларовано у прийнятих постановах Кабінету Міністрів. Урешті кожен із прийнятих законів працює лише частково. Зокрема, передбачені постановою уряду ще на початку липня 360 млн. гривень для відшкодування збитків, завданих стихією, досі не надійшли у господарства.
Мало того, вже не один рік аграрний сектор є постійним заручником паливно-енергетичного. До того ж саме в найнапруженіший період сільськогосподарських робіт зростають ціни на енергоносії — насамперед на пальне і мастила. Не винятком був і початок нинішньої осені. Знову сільгоспвиробника загнано у глухий кут непомірно високими цінами на пальне, може статися, що це, як ланцюгова реакція, вплине на зростання цін на сировину і кінцеву продукцію. І знову з боку уряду — обіцянки розібратися. А що тут розбиратися, коли одні й ті самі виробники нафтопродуктів в Україні одним розчерком пера підвищують ціни, а другим — збільшують вивезення дизпалива за кордон.
А чи взагалі потрібне таке адміністративне регулювання цін, за якого бідні стають ще біднішими, а багаті — ще багатшими. Адже якщо говорити про фіксовані ціни, то всі експерименти з цього приводу проводять лише з продукцією і товарами сільськогосподарського виробництва. Промислових товарів сільськогосподарського призначення та енергоносіїв це чомусь не стосується. Врешті, маємо високий і стабільний диспаритет цін, від якого передусім потерпає сільський товаровиробник.
Мало того, спроби ручного управління на зерновому ринку, фіскальні заходи силових органів проти підприємницьких структур, що діють у цьому секторі, ускладнили і так непросту економічно-фінансову ситуацію, насамперед сільгоспвиробників, загострили стосунки підприємців із владними структурами, погіршили інвестиційний клімат навколо аграрної галузі.
Не менш дивною в цій ситуації нам видається позиція Національного банку України, який декларує наміри про дострокове погашення мільярдних боргів перед Міжнародним валютним фондом. Адже коли йдеться про збільшення фінансування аграрного сектору, то банкіри, м’яко кажучи, розводять руками. І раптом знаходяться мільярди для дострокових розрахунків. До того ж водночас випрошуються нові кредити в інших міжнародних фінансових організацій, щоб вкласти їх в аграрний сектор. Не зовсім зрозуміла політика.
Викладені у цій заяві факти і коментарі до них — лише незначна частина того, що свідчить про вкрай критичну ситуацію, яка склалася в аграрному секторі. Аграрна партія вважає, що періодичне проведення днів уряду в парламенті з того чи того питання, прийняття постанов Верховної Ради і Кабінету Міністрів, розробка тимчасових заходів щодо тієї чи іншої ситуації — це не стратегічний шлях для порятунку такої важливої галузі економіки, якою є сільське господарство. По-перше, потрібний глибокий і всесторонній аналіз усіх складових аграрної реформи загалом, оскільки окремі політичні сили прорахунки в сільському господарстві постійно пов’язують саме з реформуванням колгоспно-радгоспної системи, заміною колективної власності приватною, зміною земельних відносин на селі. Ми твердо переконані в тому, що кризи, які час від часу виникають, навпаки, мають місце тільки тому, що аграрний сектор ніяк не може остаточно позбутися рецидивів адміністративних методів управління і освоїти ринкові механізми.
По-друге, і на цьому ми наголошуємо вже вкотре, необхідно терміново приймати базовий документ стратегічного значення — аграрну доктрину розвитку всього агропромислового комплексу на найближчі десять років. Ми не маємо права втрачати уже завойовані в Європі і світі позиції на продовольчому ринку.
Михайло ГЛАДІЙ, голова Аграрної партії України, народний депутат України.
