Серед усіх пам’ятників, установлених в Україні, меморіал розстріляним у Бабиному Яру, мабуть, найвідоміший. Але чи багато людей можуть назвати його авторів? Про це подумалося під час презентації документального фільму «Кристали часу». То кінорозповідь про скульптора Олександра Вітрика, одного з авторів меморіалу в Бабиному Яру.

На початку фільму камера показала Вітрика за його улюбленим заняттям — з вудочкою на льоду. Він каже:

— Вільним художником може відчувати себе тільки той, хто абсолютно незалежний від замовника. Він живе своєю уявою. Він бідно живе, зате яка радість абсолютної свободи!

Як-то кажуть, мріяти не шкідливо... Ви можете собі уявити абсолютно вільного скульптора? Це ж стільки людей вирішує, де треба поставити пам’ятник, який він повинен мати вигляд, скільки на його спорудження можна витратити коштів. А тридцять років тому це було ще складніше.

1968 року було оголошено конкурс на кращий проект пам’ятника розстріляним у Бабиному Яру. Перемогла творча група, до складу якої входило троє: народний художник СРСР академік Михайло Лисенко і двоє його вихованців — Олександр Вітрик та його двоюрідний брат Віктор Сухенко. Меморіал з дуже довгою офіційною назвою — пам’ятник офіцерам Радянської армії і військовополоненим у районі Сирецького масиву (Бабин Яр) було відкрито тільки в 1976 році. Чому ж робота над ним тривала так довго?

Штурм меморіалу 

Розповідає Олександр Вітрик:

— А нікому з керівництва й не хотілося там пам’ятник ставити. Але ж і проти нього ніхто нічого вголос сказати не міг. І раптом кількарічний застій змінився штурмівщиною. До Києва приїхала делегація американських бізнесменів, вони якось і поцікавилися у Щербицького, як просувається робота над меморіалом. Щербицькому в Міністерстві культури доповіли: все в порядку. А насправді роботи — непочатий край. Тож була команда: «бігом». Михайла Григоровича Лисенка тоді вже не було в живих. Ми з Віктором ще зовсім молодими були. І працювати довелося вдень і вночі. Навіть жили в експериментальних майстернях неподалік Бабиного Яру. Керівництво чомусь так думало: що довше скульптор на роботі, то більше зробить. А творчість — справа тонка: інколи за день можна більше зробити, ніж за місяць.

Біля майстерні з’явилася охорона — озброєний міліціонер. Ми збиралися поїхати на обід на моєму «Запорожці», а він нам: «Мені заборонено вас випускати. Бо як будете їздити їсти, багато часу втратите». Та угледів на машині житомирські номери. «То ми ж земляки, — каже. — Добре, їдьте, тільки ж не підводьте мене».

Щоб менше хотілося спати, пили каву, дедалі міцнішу й міцнішу. Надихало те, що ми, зовсім молоді, працюємо над таким великим пам’ятником.

У майстерні стояла холоднеча, були страшні протяги. Віктор застудився. І став через це інвалідом на все життя. Дійшло до того, що взагалі руками працювати не міг. А для скульптора це ж найстрашніше. Останнім часом сім’я жила в злиднях. І він, щоб не бути для рідних тягарем, три роки тому добровільно пішов із життя. А ми з ним в один рік народилися. І навіть в один день... Віктор, до речі, увічнений у пам’ятнику — він був моделлю для оголеної фігури юнака.

Нас підганяли, заввідділом культури ЦК особисто обіцяв усе — звання, квартири, гроші. Насправді навіть на офіційний банкет з нагоди відкриття пам’ятника не запросили. Віктор квартиру в Києві таки одержав — він був одружений на киянці і мав столичну прописку. А мені сказали, що я не маю на це права, бо прописаний у Житомирі. Гонорар був солідний — п’ятдесят тисяч карбованців на трьох: мені, Віктору і спадкоємцям покійного Лисенка. Правда, гроші, поки тривала робота над пам’ятником, ми проїли авансом. Тому, навіть коли продав «Запорожця», на «Жигулі» все одно не вистачило.

Зустрів дівчину і став малювати в кольорі

Варто нагадати: відкрили меморіал 1976 року і «забули». Загляньмо до Українського радянського енциклопедичного словника, виданого 1987 року. Ось що написано там про керівника творчої групи авторів:

ЛИСЕНКО Михайло Григорович (29. Х.1906, с. Шпилівка Сум. обл. — 8. V.1972, Київ) — укр. рад. скульптор, народний художник СРСР з 1963, д. член АМ СРСР з 1970. Член КПРС з 1948. Закін. 1931 Харків. худож. ін-т. З 1944 — викладач (з 1947 — професор) Київ. худож. інт-ту. Твори: пам’ятники — М. О. Щорсу в Києві (1954), В. І. Леніну в Запоріжжі (1964) та ін.; портрети, композиції. У 1973 у Парижі встановлено пам’ятник-погруддя Т. Шевченка роботи Лисенка.

Про меморіал — ні слова. Як нема, до речі, жодного слова і в сучасних українських енциклопедіях, зокрема в «УСЕ» ні про меморіал у Бабиному Яру, ні про Лисенка, ні про інших його авторів. Стаття про Бабин Яр закінчується згадкою про обеліск, який було поставлено ще 1966 року. Так само, до речі, як і стаття про це в «Большой Советской Энциклопедии»...

Олександр Вітрик каже: робота в майстерні Лисенка дала йому більше для розуміння мистецтва скульптури, ніж десять років художньої школи й інституту:

— Він був чудовим скульптором, прекрасною людиною, став для нас з Віктором духовним батьком.

А починалося все з дошки, на якій мама тісто місила, і шматка крейди. Бо навіть звичайного олівця й паперу не мав: то був важкий повоєнний час.

— Малював я зиму, — згадує Вітрик. — Бо що ж іще білою крейдою малювати? Малював і витирав. І нині по-особливому сприймаю зиму, коли в природі всі барви приглушені. Батько дуже хотів, щоб і я, і мій двоюрідний брат Віктор були не тільки скульпторами, а й живописцями. Але в мене нічого не виходило, бо не відчував відтінків: зелене — то зелене, а червоне — то червоне. Аж до сорока років навіть не брався за живопис. І раптом, це ж треба такому статися, зустрів дівчину. І щось мені відкрилося, я став малювати в кольорі.

— Батька, самодіяльного художника, малим небагато й бачив, — продовжує розповідь. — Я народився — він на війну пішов. У 1949 році його репресували, у 1953 році реабілітували. А 1955 року, після сьомого класу, я поїхав до Києва навчатися в художній школі.

У столиці гуртожитку не давали, тож довелося нелегально жити в майстерні. Стелив матрац на столі, в якому ховали ескізи. «Це було навіть здорово, — каже. — Не треба було їздити з гуртожитку тролейбусом, трамваєм».

Нині роботами скульптора в різних регіонах України увічнені події і люди. На Миколаївщині, наприклад, воїни, які форсували Південний Буг. У Житомирі — вісім робіт, зокрема й пам’ятник Борису Тену. Частина — то подарунки місту. Саме тому й вирішено, нарешті, питання про приватну майстерню. З особливим хвилюванням працює над образом Шевченка.

— У нас на покуті, де мають бути ікони, висів портрет великого Кобзаря, — згадує. — Батько приходив з роботи, читав уголос, а ми лежачи слухали поезію Шевченка. Одного разу на мій день народження батько пішов по місту шукати подарунок. У книгарні якийсь чоловік запропонував «Кобзар», виданий 1886 року в Санкт-Петербурзі. Для мене то найдорожча книжка. Я досі не знаю, чому Шевченка скрізь зображають старим.

У свої 62 роки скульптор почувається молодим і вважає, що головні його роботи ще попереду. А Шевченко в нього молодий і на тому пам’ятнику, що встановлений у Маріуполі, і на тому, над яким працює тепер, — його буде відкрито в райцентрі Лугини на Житомирщині.

 

Житомир.