Із досьє «ГУ». Віктор КИРИЛОВ. Народний депутат України четвертого скликання по 107-му виборчому округу Луганської області. Народився 1967 року в селі Новоолександрівка Троїцького району на Луганщині в родині колгоспника і сільської вчительки. Під час служби в Повітряно-десантних військах брав участь у операції із запобігання кровопролиттю в Єревані 1988 року. Закінчив Луганський будівельний технікум і Українську державну юридичну академію в Харкові. До обрання в парламент очолював виробничо-будівельне підприємство «Фелікс» у Краснодоні, завод гірничорятувальної техніки «Горизонт» у Луганську. Безпартійний. Член депутатської групи «Народний вибір». Одружений, має трирічного сина.

— Чим продиктоване ваше бажання піти працювати до парламенту? Адже ви відмовилися від свого бізнесу...

— Зізнаюсь, ніколи не думав, що депутатська робота — це політика. Протягом двох скликань я був депутатом Краснодонської міськради і за цей час зрозумів механізм використання депутатських повноважень для розв’язання територіальних проблем. Багато що виходило, тому вирішив розширити коло своїх можливостей. Спробував перемогти на парламентських виборах-98 і... програв. Значить, не був готовий, не завоював довіри виборців. Мій програш багато в чому мене змінив.

— Як би ви себе схарактеризували до і після одержання депутатського мандата?

— Раніше з такою само легкістю, як і всі, критикував Верховну Раду й звинувачував її в бездіяльності. Я не розумів механізму прийняття рішень, взаємозв’язку причин і наслідків. Найголовніша зміна, що відбулася в мені після обрання народним депутатом, — це, мабуть, уміння іти на компроміс. Я пом’якшав, тому що зрозумів: нехай ти тисячу разів маєш рацію, нехай ти найрозумніший, але головне — в умінні переконати 400 своїх колег.

— Ви не входите до жодної політичної партії чи організації. Чому?

— Але я зараз розумію: щоб впливати на події, що відбуваються в країні, треба належати до якоїсь політичної структури. Це дає більший розмах, сферу впливу. Над цим я зараз працюю. Чи буде це політична партія чи депутатська група — час покаже. Одинак у політиці — це важко і безперспективно.

— Ви розчарувалися в парламентській «кухні» чи «прагнете до бою»?

— До бою! Є розуміння, досвід, підтримка, цікаві пропозиції. Усе це стимулює до роботи.

— Як народний депутат ви одержуєте величезну кількість листів виборців. Який із них вас найбільше вразив?

— Запам’яталися слова з одного листа пенсіонерів: «Ви чужий, ви не наш, і ми весь час думали, що ви брешете. Але зараз ми ставимося до вас по-іншому. Виявляється, ви не брехун». А справа от у чому. Під час парламентських виборів я не одержав підтримки з боку людей пенсійного віку, ветеранів. І знаю чому. Я був відомим бізнесменом, небідною людиною, а таких ветерани не люблять. Але коли до ювілею молодіжної підпільної організації «Молода гвардія» я відновив вічний вогонь біля пам’ятника у Краснодоні, люди почали по-іншому до мене ставитися. А для мене дуже важлива їхня довіра.

— А що вас підштовхнуло до вивчення архівних документів «Молодої гвардії» і до недавнього видання книги?

— Влітку минулого року я задумав видати книгу коміксів про «Молоду гвардію». Але ця ідея викликала неадекватну реакцію з боку людей старшого покоління і окремих чиновників. Наприклад, народна артистка СРСР Інна Макарова, що грала Любу Шевцову у фільмі Сергія Герасимова «Молода гвардія», обурено заявила, що це «знущання над пам’яттю героїв». Як я розумів, уся справа була в самім визначенні жанру книги — комікси. Довелося назвати її інакше. І навіть Інна Макарова, подивившись книгу «Они были такими обычными», здивувалася, як по-новому, сучасно зазвучав роман Фадєєва, переданий мовою малюнка.

— Ви самостійно обрали свій життєвий шлях?

— Я рано залишив домівку — в 14 років поїхав учитися до Луганська і вже з 15 сам заробляв собі на життя. Учився і працював, з батьків грошей не брав. У 21 рік уже був заступником директора будівельного кооперативу. Щоправда, перший крок виявився невдалим. Буквально на другий день на роботі не виявилося ані найнятої бригади, ані будматеріалів. Весь руберойд хлопці встигли поцупити, продати, а гроші пропити. Але потім усі пішло непогано. Незабаром ми з партнером розділилися і я створив підприємство під назвою «Фелікс».

— Але ця назва мимоволі асоціюється з однією відомою особистістю в історії нашої держави.

— Дзержинський? Ви не помилилися.

— Свого часу ви хотіли купити шахту, але ваші зусилля не увінчалися успіхом. Чи не хочете сьогодні повторити свої наміри, знаючи, у якому стані перебуває вугільна галузь?

— Справді, я хотів придбати дві шахти і збагачувальну фабрику. Але сьогодні в мене трохи змінився підхід до вуглевидобувної галузі. Як на мене, збагачувальні фабрики можна і треба продавати, і якби я продовжував займатися бізнесом, найімовірніше, таке підприємство придбав би. Але шахти не можна ні продавати, ні віддавати в оренду. Це сфера державна.

— І останнє. Як відпочиваєте?

— Люблю гуляти на природі. Просто розкошую повітрям, деревами, травою, тим, що поруч мій син Микита.