Коли дивлюся популярну телепередачу «Шукаю тебе...», то думаю: «А в Тернополі є людина, котра вже майже півстоліття веде такі пошуки. Сама: без помічників, без коштів. Єдина проблема у Єфрема Гасая — конверти. Якщо зважити, що за ці роки він допоміг поєднати долі тисячам людей, то проблема здається прозаїчною і не вартою уваги. Але якщо подивитися на ціну нинішнього конверта, а бувають дні, коли Єфрем Олександрович розсилає їх десятками, то можна уявити, яким тягарем лягає його подвижництво на сімейний бюджет.
А все почалося у повоєнні роки, коли солдатські вдови приходили до тямущого школяра з проханням написати листи в архіви, щоб знайти місце поховання найдорожчої людини. Згодом пошуки його так захопили, що стали справою усього життя.
Шабля Жукова і капці Гречка
Історик за фахом — Гасай закінчив Кам’янець-Подільський педінститут — він вісімнадцять років відпрацював у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Вивчав період війни. Недарма Костянтин Симонов у своїх репортажах з фронту назвав Тернопіль «малим Сталінградом»: за нього точилися жорстокі бої, воювало чимало знаменитих воєначальників. Ніхто не спонукав молодого краєзнавця, він сам їздив до Москви, бував у родинах маршалів Жукова, Конєва, Гречка, Москаленка. Жартує, що мав щастя ходити у домашніх капцях Гречка, а теща Жукова давала потримати його шаблю. У домі Жукова його приймали як свого: він побував там тричі. Жарти жартами, але з кожної поїздки Єфрем повертався з «трофеями»: жоден обласний музей не міг похвалитися такою кількістю особистих речей знаменитостей. Приймали його і в родинах Костянтина Симонова і Сергія Борзенка.
А скільки місць поховання дорогих людей знайшов Гасай рідним... Скільки народу з різних кінців Союзу сиділо у День Перемоги за столом у його тісній квартирці... Бувало, доводилося знімати двері між кімнатами, щоб поставити столи і розмістити всіх нежданих гостей, нагодувати, напоїти, ще й спати покласти. Кавказці, наприклад, могли нагрянути всією ріднею. Пригадує Єфрем Олександрович, що не всі з них володіли російською. Дехто вперше спустився з гір, щоб відвідати рідну дорогу могилку в далекій Західній Україні. Нічого, якось порозумілися, бо для висловлення вдячності мову знати не обов’язково: жінки ридали на його грудях, чоловіки міцно стискали в обіймах. Він шукав могили людей різних національностей, і нікого не вирізняв. Каже, що так вихований.
Із Сахаліна приїжджали родичі загиблих, з китайського кордону, з Уралу... І всіх зустрічав у незнайомому місті Єфрем Олександрович разом зі своєю дружиною-сподвижницею Лесею. Бо як інакше назвеш жінку, котра стільки років не просто терпить захоплення чоловіка, а й у всьому допомагає.
Пошуки йшли і у зворотному напрямі. Багато тернополян розшукували могили рідних, яких мобілізували до армії наприкінці війни і які полягли здебільшого за кордоном. Шукав Гасай їхні могили і на територіях Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини... І знаходив, і їздили люди вклонитися рідній могилі.
Багато плутанини, вважає Єфрем Олександрович, вносили військові писарі. Та чи можна винуватити їх у цьому? Що вони могли бачити з окопів. Нерідко користувалися довоєнними картами, де Тернопільщина значилася у складі Польщі, плутали однойменні населені пункти. Саме через таку помилку відома радіожурналістка Емма Бабчук кілька десятиліть не могла знайти могили батька, який загинув у роки війни. У похоронці значилося: Західна Україна, Борщів. Райцентр Борщів є на Тернопільщині, тож усі пошуки були сконцентровані навколо нього, але знайти щось в архівах не вдалося. Пані Емма вже змирилася з невдачею, аж хтось із тернополян, котрий брав участь у її передачі, порадив звернутися до Єфрема Олександровича. І Гасай знайшов! Але не на Тернопільщині, а на Львівщині: є там однойменне село з наголосом на першому складі.
Тепер пошуків, пов’язаних з війною, стає дедалі менше: чи то час віддаляє від тих подій, чи люди стали байдужі, чи реальність така, що не до емоцій, тут хоч самому вижити б... Хоча Єфрем Олександрович регулярно передивляється газету «Сільські вісті», де є рубрика про пошуки, і сам долучається до них.
Повернуті імена
Час, звісно, ускладнює цю роботу. Але, перефразовуючи відомий вислів, у житті завжди є місце для пошуку. Долі вихідців з Тернопільщини: письменників, художників, акторів, військових, репресованих у тридцяті, залишалися невідомими для їхніх родичів. У двадцяті роки фронтові дороги повели багатьох галичан до Наддніпрянської України. Чимало з них досягли помітних вершин у своїй діяльності, за що й поплатилися. Їх звинуватили у контрреволюції і розстріляли. А були ще розлучені Сибіром, Соловками, Казахстаном родини повстанців. Довгі роки на цю тему було накладено табу, хоча родини не втрачали надії знайти сліди дорогих людей.
Коли архіви і спецсхови стали доступні, Єфрем Олександрович поринув у пошуки, по крупинці визбируючи відомості про трагічну долю земляків. Його чекало багато відкриттів: сумних і радісних. Сумних — від усвідомлення того, скільки доль переламала, скільки талантів знищила репресійна машина сталінщини. Радісних — що через стільки десятиліть зумів поєднати родинні узи.
Інколи одна літера у прізвищі грає вирішальну роль. Так було з директором харківського театру «Березіль» Дацківом, який працював з Лесем Курбасом і якого також розстріляли у 1937-му. Його сліди розшукувала рідня. Єфрем Олександрович надіслав запит до Харкова, але там знайшли Дацкова, а не Дацківа. Але по батькові збігалося і Гасай вирішив зателефонувати. На тому кінці дроту почув здивоване: «Чому ви мене розшукуєте? Я не знаю, звідки родом батько». Зрадів, коли дізнався про свої корені, що має на Тернопільщині стільки рідні.
А як поєднав родину Сливканичів, котрих було виселено колись у Комі. П’ятеро братів і сестра шукали одне одного, але безуспішно. Одних записали в дитбудинку Сливкановими, сестру Христину зробили Устиною. Гасай знайшов кого в Донецьку, кого в Польщі, кого у Сиктивкарі... Правда, одна печальна нота порушила радість великої родини: на другий день після звістки, що всі знайшлися, серце одного з братів не витримало...
Сиротипри живих батьках
Тепер у Єфрема Олександровича нове коло пошуків. Ходять до нього сироти, щоб допоміг знайти рідних. Сироти при живих батьках... чимало серед них «чорненьких». Мами, дізнавшись, що після бурхливих романів з африканськими студентами в них народилися темношкірі діти, залишали їх у пологовому будинку. А далі — сиротинці, будинки-інтернати. Скільки таких темношкірих Морісів та Анжел... І яка то делікатна справа шукати їм родичів. Трапляється, Гасай у своїх пошуках дійде до фіналу, а на тому кінці дроту чує різке: «Прошу більше не турбувати». І доводиться йому безпорадно розводити руками перед сиротою: «Вибач, не знайшов».
Буває, що й сам сирота не радий, дізнавшись правду про свою рідню. Але що цікаво: шукають не для того, щоб знайти батьківський захист чи матеріальну підтримку. Навпаки — пропонують свою допомогу.
Але є й щасливі моменти. Покинута в молодості дитина — вічне каяття жінки. І тоді пошук увінчується радістю зустрічі найдорожчих людей. Плачуть усі. І Гасай не може стримати сліз.
Скільки таких зустрічей було на його віку, скільки фотографій у його архіві зафіксували щасливі миті. Про його пошуки можна написати не одну книгу. Він написав і видав дві, готує третю. Його захоплення вдало поєднується з нинішнім місцем роботи — він головний редактор обласної редакції книги пам’яті.
За багато років цього скромного сивого чоловіка люди не раз нагороджували словами вдячності, та більше жодних нагород за свою сподвижницьку працю не отримував. А мав би. І вже що-що, а конверти для такої людини не мають бути проблемою. Може, хоч із цим хтось допоможе?
