Художник Ігор Смичек наважився відхилити завісу таємничості
Так буває: всі знають людину, живе вона поруч, не таїна, що — відомий художник, а от робіт його ніхто і не бачив. Хіба що промайнуть одна-дві в якомусь груповому зібранні, залишивши в пам’яті лише штрих, який, мов розсипана мозаїка, майже нічого не скаже ні про митця, ні про його творчість. А відголоски чуток, що картини художника Ігоря Смичека добре відомі мало не в усьому світі і багато з них займають гідне місце в музеях і приватних колекціях не лише так званого пострадянського простору, а й далекого зарубіжжя, сприймалися як щось нереальне, начебто з іншої галактики. І в цьому немала вина самого автора. Надзвичайно скромний, позбавлений зайвих амбіцій, він не ганяється за химерою світової слави, а, як і багато його колег-митців, живе у своєму, відокремленому світі, котрий, власне, й надихає на справжню творчість.
І от — подія. Персональна виставка. Друга за все життя. Та й тієї могло б не бути, якби дружина не наполягла. Надто багато часу забирає. Та й нервів теж...
Шкода, але мені не пощастило побувати на відкритті виставки. Кажуть, багато добрих слів було сказано. В основному — заслужених. Натомість переглянув товстий зошит відгуків відвідувачів. Тут немає парадних слів і вимучених потрібних фраз. Силою писати ніхто не змушує: все щиро, від душі. І люди різні: студенти, учні, викладачі, колеги-художники (від них похвали дочекатися найважче), журналісти... Приємно.
Напередодні зустрічі із студентами-дизайнерами одного з місцевих вузів, яка проходила тут-таки, у виставковій залі, Ігор дуже хвилювався. Адже екзаменувати мали майже колеги. Налаштовувався на філософський лад, готувався розкривати перед слухачами своє світосприйняття, мотиви, що надихнули написати ту чи ту картину...
Скромно розповів біографію. Народився в сім’ї працівників обласного драмтеатру. Мабуть, з олівцем у руках, бо малювати почав з раннього дитинства. Але по-справжньому відчув себе художником в армії. Там, до речі, й створені, можливо, не зовсім професіонально, але найулюбленіші графічні роботи... Далі — Одеське державне художнє училище, Український поліграфічний інститут у Львові, робота в Кишиневі у книжковому видавництві... Книжкова графіка посідає особливе місце у творчості митця. Ним проілюстровано більш як двадцять книжок. Серед них — усім відомі «Мертві душі» М. Гоголя, «Пеппі Довгапанчоха» А. Ліндгрен, «Перехресні стежки» І. Франка тощо. Остання робота —оформлення подарункового видання «Театр Марка Кропивницького», виданого цього року в Кіровограді до 120-річчя українського професіонального театру. З 1987 року Ігор Смичек — член Спілки художників СРСР та Національної спілки художників України. Нині працює викладачем у Кіровоградській дитячій художній школі...
Студенти-дизайнери уважно прослухали розповідь про життєвий шлях художника. Потім пішли запитання. Можливо, й актуальні та злободенні для сучасної молоді, але... Художник почувався розгубленим і пригніченим, почувши: чи багато він заробляє грошей та чи важко пробитися у знаменитості? Адже прагматично налаштованій аудиторії майже неможливо втовкмачити, що нині всім відомому Ван Гогу за життя пробитися не вдалося, а коли митець починає вимірювати талант кількістю «зелених», від таланту мало що залишається. Намагався пояснити, що на нинішній виставці не заробив жодної копійки, але вкласти в неї довелося чимало (рамки, оформлення тощо)... Та замість розуміння — розчарування й подив.
Згадалася перша зустріч з Ігорем. Познайомилися в кав’ярні, розговорилися, разом із колегами завітали до майстерні художника, напіврозваленої халупи, яка дісталася йому від Спілки художників. Він показав свої роботи, до слова, назвав і ціни, що за них пропонували. Я не повірив. Згорнуті в рулони аркуші ватману людині, далекій від мистецтва, не здавалися шедеврами. Мабуть, розуміючи невігластво відвідувачів, Ігор не переконував. Сказав лишень, що написати картину — півсправи, її ще треба оформити, щоб вона заграла. Для кожної підібрати відповідну рамку, лаштунок... Переконав. Майже через десять років. Коли ті ж самі картини я побачив уже у виставковій залі в повному вбранні. Особливо вразила величезна рибина. Вона ще тоді запам’яталася найбільше, бо жартували, що з нею можна пиво вприглядку пити... Нині ж рибина не сприймається як прозаїчний заїдок. Вбрана в шати, вона одразу набула первісно заданої величі, засяяла не поміченою раніше грацією... Так само й інші роботи. Про них можна багато говорити, але ліпше побачити...
* * *
Віддавши на суд глядачів графічні роботи (а їх на виставці близько 150), Ігор Смичек розпочав своєрідний новий етап у житті. В неповні п’ятдесят це ще не пізно. Він таки піддався на умовляння дружини, основного свого натхненника й організатора, також відомого в Україні художника Ірини Зонтарії, й наважився відхилити завісу таємничості навколо своєї особи і має намір виставити найсвятіше із власного доробку, роботи, які творилися виключно для душі — пейзажі.
— Пейзаж — дуже своєрідний жанр живопису, —розповідає художник. — Він, як жоден інший, здатен передати внутрішній світ майстра, його настрій і навіть думки. Чудовий краєвид чи явище, які вражають лише мить, і художник має їх так зобразити, щоб кожному передати власні емоції і думки. В цьому є щось дуже інтимне...
