Земля застугоніла під кінськими копитами, а курява здійнялася до неба і перемішалася з димами від степових пожеж. Скитське військо відступало на схід, за ним грозовою хмарою на відстані одного денного переходу сунули завойовники-перси. Мирне населення прямувало в безпечні місця на півночі, до правічного прихистку — Холодного Яру. Події розгорталися 512 року до нашої ери, тобто дві з половиною тисячі років тому...
Чим скити не догодили сусідам?
Що завело персів так далеко від батьківщини шукати воєнного щастя? Вважалося, ніби вони прийшли відплатити скитам за руйнування, завдані сто років перед тим в іранських землях. А тут ще й дочка скитського царя Іданфірса відмовила в шлюбі цареві перському Дарієві Першому. Це були, так би мовити, політичні передумови війни. Однак справжня її мета була дещо іншою. Перси у майбутньому планували масштабну боротьбу з Грецією, а тому хотіли забезпечити собі надійний тил, змиривши назавжди войовничого ймовірного противника. Дарій мав ще на меті забезпечити свою величезну імперію зерном, якого можна було в достатку захопити у Північному Причорномор’ї, а з часом стати монополістом у сфері продовольства. Та й жага заволодіти скитським золотом відігравала не останню роль...
Через міст, збудований на Дунаї, перси вдерлися у Велику Скитію. Як же повелися місцеві, зачувши, що грізний ворог іде на них? Перш за все — почали шукати союзників. Підтримати їх погодилися східні найбільш віддалені сусіди — савромати, будини, гелони. Ближчі відмовилися: мовляв, нехай скити самі гасять пожежу у своєму домі. Важко сказати, чому трапилося так. Можливо, сусіди боялися нападників, а може, панівне плем’я їм добряче залило сала за шкуру...
«Батько історії» дещо перебільшував
Персів було значно більше, ніж скитів, твердить Геродот, котрий через кілька десятиліть потому писав, ніби Дарій привів 700-тисячне військо. Інший історик, Ктесій, повідомляв про 800 тисяч персів. Однак ці дані вочевидь завищені.
На думку багатьох дослідників, Дарій привів не більш як 100 тисяч і не менш як 70 тисяч воїнів (бо за меншої їх кількості намір підкорити могутніх і войовничих скитів був би просто нереальним).
Яке ж військо протистояло завойовникові? За підрахунками Інституту соціально-економічних проблем АН СРСР, загальна чисельність скитів на той час становила від 6,2 до 13 мільйонів осіб. Утім, цифри ці не слід сприймати з цілковитою довірою. Раніше ми дійшли висновку, що у війні брало участь майже 100 тисяч персів, важко собі уявити, щоб шість мільйонів людей утікали від 100 тисяч чужинців.
Стратегія і тактика були бездоганними
Наш опис торкнеться подій багатовікової давності, і тепер для відтворення їх доводиться спиратися на повідомлення Геродота, Страбона, а також багато в чому покладатися на власні логіку та інтуїцію. А вони нам підказують, що Центральне Правобережжя, вкрите в давнину лісами (так свідчить карта грунтів), саме й було тим прихистком, куди б мало вдатися, шукаючи порятунку, населення причорноморського скитського степу. З усієї Скитії повзли валки біженців, табуни коней, отари овець. Синюха, Інгул, Інгулець вказували напрямок руху — на північ. Простежимо тепер шляхи відступу військ. Скити рухалися торгово-кочовими дорогами. Їх наздоганяли перси. Увесь час скити витримували відстань в один денний перехід (майже 40 кілометрів за теперішніми мірками). У Геродота сказано, що шлях персів починався від Дунаю трохи вище гирла і тягнувся до Волги — до її найближчої точки в районі нинішнього Волгограда. Це місце на Волзі, як і місце переходу персів через Дунай, було вузлом у торгово-кочовій системі тодішніх шляхів.
У роботі К. Емлика «Транспортные пути античного Северного Причерноморья» досліджено і вказано місця древніх переправ і бродів через ріки цього району. Якщо з’єднати прямими лініями названі вище вузлові точки з переправами на Дніпрі, то матимемо неймовірний результат: броди на менших ріках — Дністрі, Південному Бузі, Інгульці, Сіверському Дінці знаходяться на цих прямих.
Розглянемо кілька варіантів руху військ від Дунаю до Волги і назад. Напрям цього руху цілком залежав від скитів, які відступали. Сили персів тяглися за ними, не маючи змоги звернути вбік, бо тоді по них могли завдати удару з двох боків (скити розділилися на два загони, котрі рухалися паралельно, на відстані 50 кілометрів між собою). Припустімо, що скити обирали найкоротший шлях до Волги. Тоді він проляже: Дунай — Дністровський лиман — (Миколаїв) —(Нікополь) — Воровський перевіз — (Калач-на-Дону) —Волга. Якщо зіставити наведений шлях із картою археологічних розкопок, побачимо, що він проходить через скитські поселення і могильники на Дніпрі. Навряд чи хотіли скити, щоб вороги пройшли саме там.
Головні сили скитів під рукою царів Іданфірса і Таксакиса відходили від місця, де нині Первомайськ (Миколаївська область), долаючи територію нинішніх Новоукраїнського, Компаніївського, Новгородківського, Петрівського районів Кіровоградської області. Інгул перейдено було на місці Інгуло-Кам’янки, Інгулець — поблизу теперішнього Петрового. Ці загони також виходили до переправи, де нині Дніпропетровськ, але випереджаючи персів на один денний перехід. Ще один загін скитської кінноти під командуванням царя Скопасиса відійшов від переправи, де тепер Вознесенськ, до місця нинішнього Запоріжжя.
Форсувавши Дніпро і вийшовши до Волги, скити, а за ними й перси, повернули назад через землі савроматів до будинів. Геродот повідомляє, ніби будини мали укріплені дерев’яні міста, одне з яких, покинуте жителями, перси зруйнували. Столиця земель Гелон (десь у районі теперішнього Харкова) також мала дерев’яні укріплення. Це свідчить про те, що будини жили в лісах. Скити рушили через поселення племен, які не увійшли в антиперську коаліцію. Логічно припустити, що скити не ризикували заглиблюватися далеко, бо місцеві жителі могли зустріти їх як ворогів. Потрапити під удар з двох боків скити не хотіли. Крім цього, скити не бажали заглиблюватися у ліси, де їхні кінні загони, такі рухливі на відкритих просторах, втрачали всі свої переваги. Отже, події розгорталися на межі лісу і лісостепу, на відкритих землях.
Зворотний шлях проліг, зачепивши після будинів племена меланхленів, андрофагів, неврів та агафірсів, від Волги маршрутом через теперішні Калач, Ізюм, Полтаву, Канів, Гайворон. У проміжку шляху від будинів до меланхленів перси не витримали напруження і вирішили відпочити у поспіхом збудованому укріпленому таборі. Геродот вказує, що табір був «на річці Оар», про місцезнаходження якої думки вчених розходяться. Згідно з наведеним тут маршрутом, річку Оар можна ототожнити з Ворсклою, табір тоді буде в районі Полтави. Хоча за Оар можна прийняти і Мерло, Орчик або Оріль. Скити, готуючись до вирішальних дій, прагнули якнайдовше затримати персів у своїх землях, за можливості — аж до зими. Тому, спрямувавши персів за головними силами в напрямі нинішнього Канева, загін Скопасиса через умовні Кременчук і Вознесенськ помчав до Дунайського мосту, щоб зруйнувати його і «зачинити мишу в пастці». Двадцятитисячний кінний корпус через 40—45 днів від початку воєнних дій знову перетнув наші степи, пройшовши територією нинішніх Світловодського, Онуфріївського, Олександрійського, Кіровоградського, Компаніївського і Бобринецького районів, подолавши за три дні 180-кілометрову відстань. Зупинились на відпочинок там, де нині Нова Прага та Губівка на Інгулі. Проте можна припустити і зупинку на місці теперішнього Кіровограда (замість Губівки).
Міст скитам не вдалося зруйнувати, бо сильна охорона із найманців-греків не допустила цього. Молодий запальний Скопасис, якому не до душі була тактика відступу і який, можливо, був ініціатором рейду до Дунаю, одержав хороший урок військового вміння. Далі цей корпус, після повернення від мосту, мав би зосередитися там, де нині Первомайськ, щоб спільно з основними силами розгромити персів на тутешній переправі. Це й стало б заключним акордом великого степового протистояння... Всі пункти прийнятого спочатку плану були здійснені, залишався цей, останній.
Перси застосували психотропну зброю?
Поки Скопасис зі своїм корпусом виконував завдання, Іданфірс та Таксакис примусили персів знятися зі стоянки в таборі на р. Оар і знову втягли їх у погоню. Рухалися до Дніпра, щоб переправитися в Каневі з виходом на Правобережжя. Холодноярський і Чорний ліси знову залишилися осторонь основного театру дій, а ті, хто там переховувався, були у безпеці. Тепер скити мчали до місця, де нині Гайворон, перси — за ними. Перейшовши Південний Буг, господарі тутешніх степів завернули у напрямі Первомайська, сподіваючись заманити сюди ворожі загони і тут, із прибулим від Дунаю Скопасисом, доконати агресора. Може, перси розгадали ці плани (чи ще раніше зрозуміли безперспективність виснажливої погоні). Тому, коли скити повернули ліворуч для нового витка, перси посеред ночі, залишивши вогнища, покинувши обози й поранених, почали втечу до рятівного Дунаю. Введені в оману скити втратили час, а перси тим часом загубилися в неозорих просторах. Вони підійшли до стратегічного мосту не через 60 днів, як збиралися на початку експансії, а трохи пізніше. За цей час було подолано відстань у 2700 кілометрів, війна закінчилася безрезультатно. Перси не змогли завоювати Скитії, а скити не встигли остаточно перемогти загарбника.
Додамо до сказаного: ми звикли вважати нинішні досягнення за найвищу вершину людського генія. Але, згідно з джерелами, потреби тодішнього загалу, зокрема, у військовій сфері, зумовили такий розвиток, який не поступається нинішнім досягненням. Наприклад, уже згаданий відрив персів від скитів під Гайвороном мав такий вигляд. Перси, звідкілясь знаючи про снодійність інфразвуку, виготовили велетенські бубни і, б’ючи в них, викликали загальний сон у скитському війську. А самі якимось чином убезпечились від того. Що й допомогло їм втекти.
Можна позаздрити древнім у знанні психотропних речовин. Розвідник-зв’язковий одержував розвіддані, перебуваючи під дією певних трав’яних настоїв. За звичайних обставин геть забував їх. Діставшись до своїх, під дією інших рослинних екстрактів знову відтворював записане у підсвідомості. Або, скажімо, таку річ, як нанесення зображення (карти, схеми) на мініатюрну золоту пластинку та подальше вшиття її в тіло шпигуна для переправлення, інакше, як високими технологіями, не назвеш. Такими ото «дикими» були наші пращури...
Леонід БАГАЦЬКИЙ, краєзнавець.
