Має йтися не тільки про гроші, а про щось більше
Малий бізнес потребує державної підтримки, допомоги та опіки. У наші дні це сприймається як незаперечна істина.
Чомусь про середні та великі українські компанії згадують лише в загальному плані і обмежуються терміном «захист національного виробника», за яким зазвичай нічого немає. Адже всім зрозуміло, що захисту потребують пенсіонери та інваліди, малозабезпечені та багатодітні, національна культура та освіта. Але якого захисту потребує національний виробник, крім часто вживаних термінів на кшталт «знизити податкове навантаження», широкому загалу майже невідомо.
Щоб розкрити цю непросту тему, спочатку визначімося з дефініціями, що таке «національна компанія» та «національний виробник».
Як приклад, розглянемо харчову галузь України, продукція якої широко відома нашим громадянам. Серед величезного вибору продукції від різних виробників та торгових марок спробуємо класифікувати підприємства за кількома напрямами і свідомо не вводимо до цієї кваліфікації державні підприємства.
Перший тип: підприємство — імпортер, що не займається виробництвом в Україні, свою продукцію імпортує, внесок в економіку України обмежується сплатою обов’язкових податків та рекламними кампаніями чужих для нас торгових марок. Подібні підприємства є і з українськими засновниками, і підрозділи іноземних чи міжнародних компаній. Не наводитиму приклади, вони і так усім добре відомі.
Другий тип: підприємство — виробник, що є українським підрозділом міжнародної кампанії. Цей напрям потрібно розділити ще мінімум на два сегменти. Перший сегмент — підприємство, яке повертає прибуток у лоно материнської іноземної компанії, а в Україні обмежується розвитком та рекламою міжнародних торгових марок. Другий сегмент: підприємство — виробник, яке реінвестує прибуток у розвиток власного бізнесу в Україні, зокрема виробничих потужностей та національних торгових марок. Характерний приклад такого підприємства — ЗАТ «Крафт Фудз Україна», з торговими марками шоколад «Корона» та чіпси «Люкс».
Стосовно всіх українських підрозділів міжнародних компаній хочу зауважити — в будь-який момент материнська іноземна компанія може захотіти не тільки повернути витрачені нею кошти на попередні інвестиції, а й отримати прибуток. Цілком зрозуміло, що інвестиції для того і робляться, щоб потім отримати прибуток.
Третій тип: підприємство — виробник з українськими власниками. Цей тип теж треба розділити щонайменше на два сегменти згідно з існуючою практикою розподілу отриманого прибутку власниками підприємства. Перший сегмент: підприємства всілякими засобами виводять гроші із власного бізнесу, ховають в офшорах тощо, не розвиваючи власних торгових марок. Другий сегмент: підприємство інвестує всі зароблені кошти у розвиток виробництва, власних торгових марок та головне — власних працівників, підвищуючи їхній професійний рівень.
Не засуджуючи, але і не виправдовуючи представників першого сегмента (їхня бізнесова поведінка може диктуватися елементарним страхом), все ж таки вважаю справжньою «національною компанією» ту, власники та керівники якої, незважаючи на всілякі політичні чи економічні катаклізми, працюють, розвиваючи виробничі потужності, поліпшуючи добробут власних працівників та торгові марки. Зазвичай суспільна роль подібних компаній не обмежується чесною сплатою податків, вони самі знаходять додаткові навантаження, допомагаючи національній культурі, спорту, соціально незахищеним верствам населення.
Тому для мене немає жодного сумніву, які підприємства є «національними компаніями» і чому їх повинна підтримувати держава. Йдеться не про вибіркову підтримку. Зрозуміло, що ми не можемо перенести нашу досить розмиту класифікацію на податкове законодавство та запропонувати запровадити для «національних компаній» якісь пільги.
Річ зовсім в іншому. «Національні компанії» мають бути переконані, що держава завжди на їхньому боці. Як у цьому переконаний американський «Форд» чи голландський «Філіпс».
У часи глобалізації ринків, початку та розвитку діяльності міжнародних корпорацій на ринку України підприємства відчувають величезний брак ресурсів для повноцінної конкуренції. Насамперед це відбувається через дискримінацію національних виробників, через невиправдано тяжкий податковий тиск, постійні зміни правил гри, через непрозору систему ведення бізнесу та, власне, ту мораль, яка сьогодні панує в нашій державі.
Українські компанії з обмеженими власними ресурсами через надзвичайно високі податки не мають змоги розвивати власні підприємства, власні торгові марки, а головне — знаходити ресурси для постійного навчання та підвищення кваліфікації власного персоналу. За таких умов неможливо побудувати стратегічну модель перетворення української компанії на міжнародну, в яку, наприклад, переросла фінська «Нокіа», випередивши всіх своїх світових конкурентів. Наші внутрішні закони не дають такої змоги — бути конкурентоспроможними на світовому ринку, не лише наздоганяти, а й переганяти кращі світові компанії, бути мобільнішими та гнучкішими.
Нині міжнародним корпораціям та нашим російським конкурентам навіть не обов’язково створювати власні виробництва на території України. Вже кілька років, як намітилася тенденція започаткування та розвитку виробничих підрозділів міжнародних компаній на території Росії, з якою ми маємо Договір про вільну торгівлю та імпорт готової продукції до України. Як приклад, тільки в харчовій галузі можна назвати французьку компанію «Данон», англійську «Кедбері», американську «Марс», які мали бізнесові плани розпочати виробництво продукції в Україні, але побудували фабрики в Росії та імпортують готову продукцію на наш ринок.
Росія, яка є нашим головним конкурентом у Східній Європі з залучення інвестицій, має ліберальніше законодавство. Цей чинник є одним із головних для залучення інвестицій. Тому українські підприємства втрачають не лише власний ринок, вони втрачають власну привабливість на ринку інвестицій, а отже, і власну номінальну та фактичну вартість.
Якщо ж Україна проковтне підготовлений в Москві новий інтеграційний проект та ввійде до Єдиного економічного простору, то, враховуючи різницю між Україною та Росією в цінах на енергоносії, масштабність російського ринку та вищі доходи російських громадян, ми самі поховаємо будь-які надії на залучення серйозних інвестицій. За цієї ситуації наша держава не отримає ні робочих місць, ні податкових відрахувань. Навіть податок на додану вартість, навколо якого точиться стільки дискусій, повністю залишається в іншій країні, з якою ми маємо відповідні міжнародні договори.
На сьогодні в Україні податки відіграють лише фіскальну роль, при цьому ігнорується основна функція податків —стимулювання підприємницької діяльності. За таких умов основній масі підприємств економічно невигідно показувати реальну величину прибутків. Привабливішими для них є тіньові методи економічної діяльності та ухилення від сплати податків, що й набуло значного поширення в Україні.
Збільшення податкового тиску призводить до збільшення втрат виробництва, зростання цін, втрати конкурентоспроможності з іноземними товарами і, як наслідок, зменшення податкових надходжень до бюджету. Збільшується кількість неплатоспроможних та збиткових підприємств, їхнє місце на українському ринку посідають іноземні конкуренти. З тих самих причин наші підприємства втрачають ринки в інших країнах. Якщо держава не виконує своїх обіцянок стосовно повернення податку на додану вартість експортерам, то навіщо його взагалі збирати? Тим самим підривається довіра експортерів до держави, а українські підприємства змушені відмовлятися від стратегічних завдань на зовнішніх ринках.
Україна має йти шляхом створення свого національного капіталу, своїх національних великих компаній. Національний капітал буде присутній у власній країні завжди, і саме він створить стабільність, і забезпечить зростання надходжень до бюджету в разі відповідного ставлення до нього з боку держави. Хочу підкреслити, лояльності та підтримки потребують не окремі представники бізнесової еліти України, які є одним цілим із її владою, а всі національні компанії.
Неортодоксальний приклад: нещодавно міжнародна корпорація «Нестле» хотіла викупити найбільшого американського виробника шоколаду «Хершей Фуд». Урядові інституції не дали на це згоди, мотивуючи тим, що «Хершей Фуд» є національним надбанням американського народу. Йшлося аж ніяк не про гроші, а про щось більше. Я хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я зовсім не проти іноземних інвестицій. Я — за інвестиції, там, де вони очікувані, там, де вони потрібні. Але ми повинні мати щось своє. Адже «Хершей Фуд» не був і не є збитковим підприємством, він і нині успішно працює на свою країну!
Олександр СЛОБОДЯН, народний депутат України, член Комітету ВР з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій.
