Коли ми приїхали до Антона Ружицького, він тільки-но закінчив приймати хворих. Дружина Парасковія Григорівна домивала підлогу в кімнатці, від підлоги до стелі закладеній полицями з книгами. Книги повсюди: на підвіконнях, столі, на сходах, що ведуть на другий поверх, ще в одній кімнатці, у тісному коридорчику... Антон Павлович скромно зізнається, що його книгозбірня налічує до десяти тисяч томів. Є речі унікальні, які зробили б честь не одній бібліотеці.
Збирав книги Антон Павлович більш як півстоліття. Багато хто дбав про речі матеріальні: будували дім, ганялися за модними меблями, авто... А доктор Ружицький з кожної відпустки привозив у своє скромне помешкання, що належало сільській лікарні, валізу книг: будував інший храм — духовний.
Колись пишався своїм найбільшим скарбом, а нині розповідає про нього неохоче. Річ прозаїчна: після відвідин деяких гостей почали зникати рідкісні речі, на збирання яких він поклав життя. Ружицький звик довіряти людям, а нині, мабуть, настали інші часи.
Антон Павлович уже на пенсії і міг би не практикувати. Але куди подітися, якщо дільничну лікарню в селі Нараєві, що в Бережанському районі, де він працював майже півстоліття, закрили. Славиться Ружицький як лікар у всій окрузі: Нараїв межує з Івано-Франківською та Львівською областями, тож чимало пацієнтів приїздить звідти. Тепер багато йдеться про сімейних лікарів, а Ружицький, по суті, ним є давно. Знає родини селян, їхні болячки. Як більшість сільських лікарів, уміє все: і пологи прийняти, і вивих вправити, і дитині зарадити... Допомагає йому на прийомі дружина — медсестра за фахом. Зрештою, у сільських медиків немає ні вихідних, ні відпустки, ні так званого заслуженого відпочинку. Будь-якої хвилини дня і ночі двері дому Ружицьких відчинені для тих, хто потребує допомоги.
У дворі — повно живності. Любить Антон Павлович екзотичне птаство, багато років розводив породистих голубів. Роздавав їх батькам хворих дітей — щоб дивилися на небо й виправляли хребет. У лікарні стояли клітки з канарейками, акваріуми з рибками — все це мало відвертати увагу маленьких пацієнтів від неприємних процедур. Узагалі, він охоче спілкується з підлітками, часто влаштовує їм міні-іспити з історії, літератури, географії. З жалем констатує, що рівень освіченості молоді падає.
Йому те болить. Болить стан сучасної офіційної медицини, яка, на його думку, перебуває у застої. З цим він зіткнувся вже як хворий, перенісши два інфаркти. Ніхто фактично не працює над профілактикою захворювань, хоч людський резерв невичерпний. Лікування стає малодоступним, особливо для сільських мешканців. Натомість з’явилася сила-силенна так званих цілителів, які не так зцілюють, як заганяють проблему здоров’я нації у безвихідь. Підкошує його і алкоголь, особливо у сільській місцевості — село спивається.
Доктор Ружицький, котрий, без перебільшення, вистраждав незалежність України, не може змиритися з тим, що нація деградує. Він робить багато історичних і літературних розвідок, пише статті, які друкують місцеві, львівські, київські видання. Шукає в історії відповіді на запитання, які постають сьогодні.
Зрештою, його власна історія, мов захопливий детектив. Страшний детектив. Спершу хлопчину-гімназиста з Хмельниччини кинуло в жорна війни. Під гімназію німці підігнали вантажівку, і дітей (Антонові не було й шістнадцяти) повезли на станцію, а звідти — у рейх. Опинився в Австрії, саме на батьківщині Гітлера. Розмістили їх у таборі, а звідти водили на роботу — будівництво заводу. Якось один із остарбайтерів, поляк, підмовив: «Антек, давай утечемо». До Дунаю вони добралися, але переправитися на другий берег не було чим. Зарилися в копицю сіна і поснули. Прокинулися від собачого гавкоту і крику дітей. Їх схопила поліція, яка передала втікачів гестапо. Били, відливали, знову били.
Якось під час допиту зайшов до кабінету якийсь партієць. Поставив кілька запитань. Антон, який у дитинстві грався з єврейськими дітьми і трохи знав ідиш, що схожий з німецькою, відповів. Партайгеноссе вирішив узяти хлопця на перевиховання, як він запевнив гестапівців. Відвіз його до брата-бауера в село. Там працювало багато наймитів різних національностей, але німець одразу вирізнив Антона з-поміж інших. Кілька марок, що давали наймитам на вихідні, Антон витрачав не на пиво, а на книги, газети, журнали, які він виписував з Відня, Берліна, Кракова. Чи не звідти бере початок його пристрасть до книгозбирання? Щонеділі ходив до кірхи. А коли Антон знайшов загублене господарем портмоне з великою сумою грошей і партійним квитком і повернув його, господар зовсім розм’як. Пошивши йому костюм, повіз наймита показувати Австрію. Правда, перед тим попередив, щоб у дорозі рота не розкривав, удавав із себе глухонімого. Інакше йому перепало б, якби дізналися, що влаштував наймитові екскурсію.
По війні Антон потрапив до американської окупаційної зони. Але хлопчині у свої вісімнадцять хотілося додому... Перейшов у радянську зону, і одразу потрапив у руки СМЕРШу. В його рюкзачку знайшли кілька книг, а ще лист гетьмана Скоропадського. Ще під час наймитування знайомі галичани підмовили Антона написати гетьманові-вигнанцю, котрий жив у передмісті Берліна, листа, в якому запевнити, що галичани його підтримують. У відповідь Павло Скоропадський надіслав кілька рядків. Дякую, мовляв, за розуміння. Невдовзі Скоропадський загинув під час бомбардувань американською авіацією, а його коротенький лист мало не коштував Антонові життя.
Спершу його тримали в колишніх гестапівських катівнях, які захопив Смерш, вибиваючи зізнання у контрреволюційній діяльності, потім переправили до Таджикистану на комбінат, де переробляли уран. По суті, це був табір під посиленою охороною. Якось його покликали: «Антоне, тебе хтось шукає». Це був двоюрідний брат. Вони поговорили, брат приніс тушонку. Більше Антон його не бачив.
А що світ тісний, він не раз переконувався. Неподалік Нараєва село Литвинів, де під час першої світової війни стояв штаб Скоропадського. У цих краях у російському війську служили офіцери Ружицькі — батькові брати. А на уранових рудниках Антон жив в одному бараці з другом Шолохова, також членом Спілки письменників СРСР Коршуновим. Це йому Антон розповів дивний сон. Іде він дорогою, обсадженою кипарисами, а в кінці її могила з хрестом. З-за неї виходить старець, схожий на Ісуса Христа і каже, що могилу насипано на честь людей, котрі загинули у війну. Коршунов одразу відгадав сон: «Вийдеш, Антоне, на волю».
Так і сталося. Хоча поневіряння Ружицького на цьому не закінчилися. Після вечірньої школи двічі вступав до вузу. Спершу до юридичного, потім до педагогічного, але звідусіль його виганяли — заважала «заплямована» особова справа. Третім вузом був Сталінабадський медінститут, але й тут він не довчився — цього разу через матеріальну нужду.
Повернувся на батьківщину, працював фельдшером, згодом вступив на п’ятий курс Вінницького медінституту. Після його закінчення отримав направлення на Тернопільщину, де й відпрацював майже півстоліття.
Антон Ружицький, виходець із заможної родини, інтелігент від народження, міг стати блискучим юристом, філософом, дипломатом... Став сільським лікарем. На долю не нарікає. Нарікає на режим, який ту долю покалічив. Ось чому Антон Павлович так дорожить незалежністю України. І мріє побачити її реальні плоди. Ще за життя.
Тернопільська область.
