На карті Миколаївської області найбільший сільськогосподарський район — Баштанський. Контур у кольорі — це симфонія барв. Жовтий колір достиглого хліба, зелений — тон лісових масивів і садів, блакитний — жилки річок Інгул та Громоклея, дрібних річок та каналів. А ось політологи нарекли його «червоним поясом».
Від Полтави до республіки
На початку позаминулого століття переселенці з Полтавщини та Чернігівщини заснували невелике село Полтавку. За землю і волю платили дорого. За кожен клаптик розораного степу — тяжкою працею, за волю —оброчною податтю, а пізніше — неймовірно високим обов’язковим викупом.
Вже у грудні 1917 року в Полтавці встановили Радянську владу й обрали Раду селянських депутатів. Почали з поділу землі: по 2,5 десятини на їдока. Але ні зорати, ні засіяти вже свою земельку селянам не довелося. Роки інтервенції та громадянської війни надовго відірвали землеробів від годувальниці. Але миром вони її не віддавали. 1918-го селяни-повстанці взяли в полон загін німецько-австрійських окупантів і розгромили встановлену інтервентами німецьку вахту. Від англо-французьких «гостей» Полтавку визволяли частини Червоної Армії за підтримки місцевих партизанів. Селянські бойові дружини брали участь у розгромі григор’ївців, а на час захоплення Полтавки денікінцями тут діяв добре організований партизанський загін. У ніч на 16 вересня 1919 року вдарили на сполох дзвони двох церков. Це був сигнал до повстання. Повстанці ліквідували владу «білих» і встановили Баштанську республіку, яка проіснувала 56 днів.
На території республіки сформували тимчасовий уряд, встановили Радянську владу й випустили свої гроші. До складу штабу повстанців увійшли есери, більшовики, боротьбисти, анархісти. Пропозицію махновців та петлюрівців про об’єднання баштанці відкинули. Денікінцям довелося кинути великі сили на придушення повстання і розгром Баштанської республіки. Розправа була звірячою. Лише у січні 1920 року частини Червоної Армії визволили Полтавку. За заслуги перед революцією отримали полтавці нагороду — почесний Червоний прапор, а 1928 року село перейменували на пам’ять про республіку в Баштанку.
Колір пам’яті
Вона здіймається гранітною брилою на центральній площі Баштанки — пам’ятником синам Баштанської республіки, стелою і пагорбом Слави на околиці — воїнам-визволителям. Продовжується пам’ять у справах звичних, буденних. Баштанський район в області не лише географічний лідер.
Пам’ять на генетичному рівні наділяє людей особливою духовною організацією, загостреним почуттям особистої відповідальності. Володимир Федорович Артеменко, голова райдержадміністрації, розповідає, як торік встановлювали для Виноградівської школи автономну котельну. Гроші виділили частково із районного бюджету, решту фактично збирали всією громадою. Вийшло 15 тисяч гривень. Бувало, приходили старенькі бабусі, приносили по десять гривень, казали: «Візьміть гроші, помирати буде легше, коли знатиму, що діти й онуки наші в теплі».
— Недавно відкрили відреставрований кінотеатр «Юність», — розповідає Володимир Федорович. — Кошти для цього скооперувала рада соціального партнерства. Зал обладнали сучасною дорогою японською апаратурою. Можна знімати відеоматеріал з будь-яких носіїв інформації. «Юність» стала молодіжним центром з комп’ютерною кімнатою, дискотекою та різноманітними студіями.
Спорткомплекс тут також один з найкращих в області, це база футбольної команди «Славія» Баштанського сирзаводу. Дитячо-юнацька спортивна школа комплектує секції футболу, важкої та легкої атлетики, є веслувальна база на ставку. В самому спорткомплексі — кафе, сауна, музей історії спорту, сучасні роздягальні, душові.
Правильно «запрягли»
В селі за будь-яких форм власності на землю без техніки не обійтися. В Баштанці зберегли багаторазово перейменовану МТС. 1929 року вона була однією з перших в Україні. Тоді з воріт МТС стрункою колоною 40 тракторів — «Фордзонів», «Інтернаціоналів», «Путиловців» — рушили під духовий оркестр до центру Баштанки, а звідти — на лани. Багато відтоді води спливло, були в історії підприємства роки становлення, процвітання й падіння. 1999-го, здавалося, шансів вижити вже не залишилося. Районне керівництво вирішило реорганізувати колишню «Агропромтехніку» в підприємство для надання послуг сільгоспвиробникам на договірній основі.
— Багато довелося поїздити в різні інстанції, звернулися до Олексія Гаркуші, тоді депутату Верховної Ради, він і добився занесення нас до реєстру, а невдовзі дізналися, що є відповідний наказ Міністерства сільського господарства, — розповідає Леонід Сухоруков, головний інженер станції. — По-справжньому повірили в успіх, коли почалася комплектація новою технікою. Перші за лізингом отримали чотири новенькі трактори «Джон Дір», десять тракторів «ХТЗ-1702», 11 — «ЮМЗ», сільгоспінвентар. Сьогодні маємо 19 тракторів різних модифікацій, два комбайни «Топ лайнер», техніку різного призначення від грунторозпушувачів, сіялок, борін, культиваторів, жаток до пристосувань для збирання соняшнику та бурякозбирального комплексу. Можемо виконати будь-яку заявку.
У народі кажуть: як запрягли, так і поїхали. Мабуть, ми правильно «запрягли».
Обминають місто буревії
Загалом, минуле й майбутнє тут, у Баштанці, переплітаються в узор дивної гармонії сьогодення.
Міський голова Віталій Яворський каже про те, що останнім часом бюджет міста зріс учетверо. А це значить — запрацювали «лежачі» підприємства на повну силу.
— Символічно, — вважає Віталій Леонідович, — що всі перетворення розпочалися у 2001 році після встановлення Хреста до двотисячоліття Різдва Христового. Хрест виявився навіть кращий, ніж у Миколаєві. Тоді, в лютому, довго стояла похмура погода. А в день освячення з’явилося сонце. Це помітили всі. Хрест будували на гроші громади. Багато людей приходили й допомагали в роботі. Керівники підприємств зупинялися й запитували, чим ще допомогти? Відтоді обминають місто буревії.
А наступного року зібрала громада майже 40 тисяч гривень, і побудували з граніту пам’ятник Тарасу Шевченку. Всім миром зводили в степу й стелу воїнам-афганцям.
У кожного свій узор
Чи варто дивуватися, що на баштанській землі у Виноградівській школі з’явилося нетрадиційне для тутешніх місць ремесло — гобеленоткацтво. Сплетіння кольорів та відтінків, буяння й ніжність палітри наче складають пісню-гімн самому життю.
— Вироби не повинні бути стандартні, — пояснює Жанна Адольфівна Іванова, вчитель обслуговуючої праці. —Важливо передати в них те, що ми цінуємо в житті, до чого прагнемо.
Техніка гобеленоткацтва дуже складна, копітка. Щоб засвоїти її, з дитиною треба попрацювати років зо два. Зате потім діти стають майстрами. Самі обирають тему, роблять ескіз, а за ним тчуть гобелен.
Жанна Адольфівна навчалася мистецтву у Вижниці.
— Головне — знайти свій образ гармонії людини й природи, — розповідає вчителька. — У нас у школі поєдналися дві релігії — християнська й мусульманська. Мені довелося й Коран прочитати, і з ісламською літературою ознайомитися, щоб зрозуміти, чому в рукоділлі мусульман немає сюжету й конкретних образів, а лише орнаментальний малюнок. У цьому поділі стилів є свій символ і своя гармонія. Важливо розуміти й поважати релігійні почуття та національну культуру. Після закінчення школи багато хто їде з села. А ось тим, хто залишається, можна було б запропонувати роботу в сільській гобеленовій майстерні. Відкрити її — моя мрія...
Батьківщина там, де добре
Турки-месхетинці оселилися у Виноградівці недавно.
— Друга депортація турків-месхетинців пов’язана з ферганськими подіями, — розповідає Марія Василівна Расулова, представниця Всеукраїнського товариства месхетинських турків. — Люди змушені були рятувати себе і своїх дітей, виїжджати. Спочатку нам запропонували Курську та Орловську області Росії. Частина поїхала туди. А ми вирішили податися до Виноградівки, в Україну. Кажуть, є така історія — бувальщина чи казка, не знаю. Колись турок служив тут в армії, одружився на українці і поїхав з нею до Узбекистану. Але під час ферганських подій дружина сказала: «У нас є дім в Україні, поїхали до нас». Вони приїхали до Виноградівки і повідомили своїм, що тут є житло й можна влаштуватися. Ось так і потрапили сюди турки-месхетинці. Живемо вже тринадцять років. З першого дня відчуваємо турботу й увагу. Нам допомогли відремонтувати будиночки для переселенців, нині вже обжилися. Наші діти навчаються разом з українцями, вони чудово розмовляють українською. Вивчають рідну мову на факультативах турецької мови, такі є в селах Добра Криниця і Костичі. Організували фольклорний гурток, тут дітям розповідають про національні традиції, звичаї.
Турки — споконвічні землероби. У Виноградівці є бригада, в якій працюють люди, котрі отримали свого часу від сільради по два гектари землі. Вони її обробляють разом. Земля незрошувана. Самі купили труби, підвели воду, збудували насосну станцію. Тепер на зрошуваній площі вирощують овочі, платять податки, все, як треба. Інші, наприклад мій син, орендують землю і також вирощують овочі.
Вважаю найголовнішим досягненням України те, що тут немає національних конфліктів, не ллється кров. Немає нічого важливішого за мир. Нині месхетинські турки добиваються повернення на історичну батьківщину. Але я скажу так: батьківщина там, де людині добре. Нам тут добре, і ми відчуваємо себе на батьківщині.
Якщо розфарбувати баштанський ареал на карті в національні кольори, вийде різнобарвний узор. Тут живуть українці, росіяни, білоруси, молдавани, болгари, поляки, турки. Для всіх цей край —батьківщина.
Умий свою планету
Мабуть, такий девіз роботи міської ради та громадських організацій. Створено дорадчий комітет з питань бюджету та благоустрою, молодіжну організацію «Єдність», екологічну організацію «Наше місто», товариства з обслуговування багатоповерхових будинків, вуличні комітети і навіть спілки власників корів.
Визначено основні напрями роботи: комунальне обслуговування, шляхове будівництво, екологія. Розроблено відповідні програми — «Житло», «Тепло», «Вода».
У місті завершується реконструкція системи опалення житла та соціальних об’єктів. Замість малоефективних котелень збудували 32 топочні, встановили 720 індивідуальних приладів опалення. Нині просто немає проблеми заборгованості з платежів за комунальні послуги. Встановлення енергозберігаючого обладнання дає змогу економити бюджет кожної сім’ї на 200—300 відсотків на рік. Звичайно, все це не одразу робилося. Доводилося працювати з кожною людиною індивідуально. Зате результат очевидний.
Торік Баштанська міськрада взяла участь у конкурсі з втілення міських екологічних програм. Конкурс виграли, і з фінансовою та методичною підтримкою Європейської комісії «РЕЦ-Київ» почали розробку проекту «Міський план дій з охорони навколишнього середовища».
Створили робочу групу разом з представниками громадськості міста. Навчалися спеціальним методикам під керівництвом українських та польських експертів і тренерів.
На першому етапі робоча група вивчала «бачення майбутнього» міста, яким його уявляють жителі за 10—12 років. Висновки експертів, на підставі опитувань жителів міста, дали змогу виділити коло пріоритетних проблем: очищення стічних вод; видалення й переробка побутових відходів; створення зеленого каркасу міста; поліпшення якості питної води.
Всю цю роботу ініціювала місцева влада. За рахунок кооперації коштів та місцевого бюджету Харківським інститутом екологічних проблем виконано проект очисних споруд біоінженерного типу вартістю 800 тисяч гривень. У цих споруд невисока витратність будівництва. Використовується нетрадиційний підхід до процесу очищення стічних вод за принципом самоочищення: він відбувається в товщі грунту з наступною фільтрацією за допомогою вищих водяних рослин. Уже виконано робіт на суму 90 тисяч гривень.
Взялися й за якість питної води. По-перше, це вода із свердловин із доочищенням до норми і подачею в бювет. Такі локальні споруди вже збудовано від діючої свердловини в селі Шевченко. По-друге, триває реконструкція фільтрів і завантаження їх козятинським коаліновим піском спеціальної фільтрації. Отже, баштанці одержують воду, що відповідає державному стандарту.
Звичайно, щоб вирішити всі побутові та комунальні проблеми, треба зробити багато. Але вже сьогодні на потреби жителів міста із бюджету виділяється майже три мільйони гривень.
А головний платник податків і гордість району й міста — Баштанський сирзавод.
Платинова зірка для сирзаводу
Цього року завод святкує своє тридцятиріччя. Більш як 20 років його очолює Анатолій Петрович Поручник.
— Доля підприємства досить складна, — розповідає Анатолій Петрович. — З самого початку тут сталася пожежа, і потім довго все не йшло на лад. Та з часом справи пішли на краще. І сьогодні — зоряний час сироробів. Виробничі показники значно перевищують ті, які були до 1990 року. З п’ятдесяти заводів нашого профілю в Україні ми входимо до п’ятірки кращих за якістю продукції. Виробляємо 14 видів сирів, запустили нову лінію з виготовлення м’яких та напівм’яких сирів «Пікуріно», «Мацарела», «Чедер», «Сулугуні», «Качкавал» та інші. Нас знають у Росії, Франції, Італії, Швейцарії. Ми не додаємо жодних консервантів, хоча це й складно, тому що наші сири не можуть зберігатися два—три місяці. Нині будуємо заквасний цех-лабораторію. Ручної праці там не буде зовсім.
На заводі працюють 350 осіб, люди систематично отримують зарплату, соціально захищені. В разі необхідності оплачуємо медичні операції. У нас дешеві обіди. Заохочуємо дітей працівників, відмінників безплатно навчаємо у вузах. Зарплата, звичайно, недостатня, але в середньому становить 700 гривень на місяць.
У цехах потужні кондиціонери, температура протягом року 20 градусів. А там, де необхідно за технологією, — 9—13 градусів. У наших колег поки що такого немає, нехай позаздрять і в себе зроблять. За таких умов і люди краще працюють. Я був у Росії на кількох заводах, там температура в цехах сягає 50 градусів.
Ми беремо участь у багатьох міжнародних виставках та форумах. Повертаємося з медалями, зазвичай золотими. Сподіваємося одержати міжнародний сертифікат якості. Тоді й обсяг експорту на світовий ринок збільшимо.
Працює на підприємстві завідуючою виробництвом дружина директора Іда Юріївна Поручник. Обидва вони — потомствені сиророби. Їхні мами по сорок років відпрацювали на сирзаводі в Кисловодську. Там і вони навчалися мистецтву сироробства. А ось на Баштанському сирзаводі Іда Юріївна опинилася випадково. Усміхаючись, розповідає:
— Чоловік якось сказав, що на одному підприємстві ми не працюватимемо. Вдома, мовляв, сидітимеш, синів виховуватимеш. У нас три сини. Та минуло двадцять років, а коли звільнилася завідуюча виробництвом, чоловік зателефонував додому й сказав: «Зараз під’їде машина, привезуть халат, за п’ять хвилин ти маєш бути на заводі». Відтоді працюю вже два роки.
Іда Юріївна показує, як плавиться сирна маса в розсолі і виходить схоже на дріжджове тісто, що наче грає в руках.
— З нього можна ліпити що завгодно. — Це сири з чистим кисломолочним смаком. Можна робити рулети з м’ясною начинкою, грибами, маслинами, спеціями, можна робити сирні палички, коптити їх. Усе залежить від фантазії, як у будь-якої господарки. Сир — це продукт, що любить руки. Тільки руками можна створити диво-сир. Взагалі, технології ми дотримуємося чітко, але є особливі, фірмові сири.
Звичайно, багато що залежить від молока. Тому приймаємо лише високоякісну сировину. Ми перші перейшли на нові стандарти. Для нас важлива навіть не жирність молока, а його чистота й білок. Пояснюємо дояркам і господарям, що перед доїнням треба обов’язково помити корові вим’я, перше молокі зцідити, а потім видоїти й охолодити. Допомагаємо навіть в елементарному: немає відер, марлі, пральних порошків? Купуємо. Цього року люди бояться, що не прогодують корів. Машина сіна коштує 400 гривень.
Усі ці питання хвилюють і директора.
— Купуємо молоко і в мешканців району, і в колективних підприємств, і в інших областях —Кіровоградській, Дніпропетровській, Херсонській, Одеській, — каже Анатолій Петрович. — Часом відстань — майже 300 кілометрів. Це дуже невигідно. Розв’язати проблему важко. Теоретично можливо самим організувати ферму на 1000 корів. Були у нас французи й пропонували таке вирішення. Але тут справа в комплексі: поливних земель має бути достатня кількість, не можна розраховувати, що уклали договір і за ним хтось вчасно доставлятиме корми. Один раз не доставив, два рази — молоко у корівок перегорить. Коли за землю боролися, не вийшло у нас. Можна було взяти господарство в цілому. Але французи кажуть: ми такий бізнес не розуміємо, щоб годувати й школи, й дитсадки. Допомагаємо вам налагодити справу, відкриваємо нові робочі місця, а решта — проблема держави, якій сплачуються податки.
Ось як виходить: наша одвічна громадська свідомість з європейським стандартом ніяк не узгоджується.
А поки що Баштанський сирзавод додав свого кольору в ареал району. Платинову зірку Міжнародного комітету якості.
Дивну кольорову гармонію степового краю геніально оспівав Гоголь: «Степь чем далее, тем становилась прекраснее. Тогда весь юг, все то пространство, которое составляет нынешнюю Новороссию, до самого Черного моря было зеленою, девственною пустынею. Никогда плуг не проходил по неизмеримым волнам диких растений... Ничего в природе не могло быть лучше. Вся поверхность земли представлялась зелено-золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов».
Так, ні плуг, ні яблунька, ні золотавий колос, ні різнобарвний орнамент гобелена не порушили цієї гармонії. Органічно вплітається в ареал краю колорит людського ладу.
