Полум’яніють квіти біля пам’ятника розстріляним і спаленим дітям

Спалене село стало великою братською могилою для 2887 його жителів. 1347 з них — діти до 12 років. Є тепер у Копищі великий меморіальний парк і музей, які нагадують про ту трагедію.

Загалом тільки в Олевському районі 14 сіл і хуторів спалено повністю, 7 — частково.

Про те, що тут діялося, можна розповісти сухою мовою документів.

Зі звіту партизанського з’єднання Житомирської області під командуванням Сабурова, складеного через кілька тижнів після тих жахливих подій:

Фашисти ще й раніше палили це село. Але тільки частинами.

Чому ж гітлерівці вирішили знищити все село? Один із жителів Копища сказав про це так: побачили, що нема сенсу розбиратися, з якої хати пішли в партизани, бо партизанським було все село. Отож гриміла битва на Курській дузі, а тут штурмовики атакували дітей, жінок і старих...

Те, що партизани були тут справді господарями становища, найкраще може засвідчити такий факт. 28—29 травня 1943 року в цих краях відбулася нарада членів нелегального ЦК Компартії України під керівництвом секретаря ЦК Дем’яна Коротченка й командно-політичного складу великих партизанських з’єднань. Було підбито підсумки діяльності, розроблено план бойових дій. Уже сам факт проведення такої представницької наради у ворожому тилу говорить сам за себе. 3 жовтня 1981 року на узліссі, що за Майданом-Копищенським, найближчим до Копища селом, було відкрито пам’ятний знак на честь тої події. Прибули сюди командири прославлених партизанських з’єднань двічі Герой Радянського Союзу Олексій Федоров, Степан Маликов. Того ж дня було відкрито й музей у Копищі.

Сам лише перелік партизанських загонів, які діяли в цьому краї, зайняв би багато місця. Про це написано багато. Та є в історії Олевського району ще одна сторінка, про яку відомо значно менше.

Ось випадок, що його розповів письменник Олексій Опанасюк. Якось одна сім’я у себе на обійсті відкопала пляшку. Вона була добре запечатана, ще й сургучем залита. В ній виявилося фото, а на ньому напис: на добру пам’ять вірному сину українського народу. І підпис: Тарас Бульба. Здивувавшись, молодший показав усе дідові. «Груба горить? — спитав той. — Тоді вкинь туди. Тобі ще жити треба».

Про ту сторінку нашої історії багато писали за кордоном, у нас воліли замовчувати. Олексій Опанасюк хоче написати про це книгу, виїжджав до тих, від кого міг би одержати інформацію з перших рук. І відчув: вони й сьогодні ще бояться тих спогадів. Зокрема й ті, кому довелося повоювати то в січовиках, то в радянських партизанах. Письменник нагадав на мітингу:

— Фашисти зайняли 12 липня Житомир. А на олевській землі не було влади радянської, не прийшла сюди і влада німецька. З 5 серпня тут урядували січовики. Сюди сходилися рештки дивізій, які відступали лісами, тут формувалися рої «Поліської січі», яка протримала незалежну державу до грудня. Сюди приїжджали Олег Ольжич, Олена Теліга, страчені згодом у Бабиному Яру. Це велика трагедія, коли частина села за червоних, частина за січовиків. Але все це наші люди. І наша історія.

На мітингу, який відбувся в селі нещодавно, Олексій Опанасюк подарував Копищенському музеєві тритомник Миколи Плав’юка, останнього президента України в екзилі. Нагадаємо, що Бульба-Боровець орієнтувався на уряд УНР, а провідники ОУН вимагали від нього визнавати акт проголошення державності від 30 червня 1941 року як єдину державницьку концепцію.

«Я люблю цих людей»

Серед тих, хто приїхав на мітинг-реквієм, був і художник Борис Портной. У Копищі він почувався, як дома. Відчувалося, що він може екскурсії по селу водити й розповідати, де шістдесят літ тому спалено й розстріляно найбільше.

— У Копище я вперше приїхав разом з іншими художниками більше тридцяти років тому і відтоді буваю тут часто. Не було ще ні асфальту, ні цих будинків. І тут, у центрі, був пустир — в мене є етюд, написаний тоді. У Копищі так: де береза, там хтось похований. Де сосна — теж могила... У сільському музеї дві мої картини. Низка моїх робіт і робіт моїх колег в Олевську. Картини, написані тут, купили в мене французи. У Копищі інша культура, інший менталітет. Є в характері людей щось особливе. Це й притягує, тому і їду сюди знову й знову.

Письменник Олексій Опанасюк розпочав свій виступ на мітингу звертанням «Дорогі односельці!» Родом він з іншого району Житомирщини — Брусилівського. Але має звання почесного громадянина Копища. У тому, що так перейнявся болями цього села, велику роль відіграли особисті дитячі спогади: рідне село Дубрівка теж було спалене.

— Якби не Олексій Євменович, могло б не бути ні цього музею, ні меморіального парку, — вважає колега-журналіст Микола Ковальчук, який народився в Копищі одразу по війні.

Справді, загляньмо до енциклопедичних довідників, виданих у часи СРСР. Є стаття про Орадур, стаття про Лідіце. Звичайно ж, про Хатинь. А Копище опинилося в тіні, хоча масштаби трагедії значно більші і писали про ту жахливу сторінку минулого Платон Воронько, Анатолій Шиян, Михайло Рубашов. Відіграли свою роль багато факторів, а ще те, що село дуже віддалене, і навіть у сімдесяті роки добратися до нього було цілою проблемою. Письменницькі звернення посприяли тому, що пам’ять загиблих була гідно вшанована.

Почесного громадянина Копища я сфотографував з двома героями його книги. Ліворуч — Іван Петрович Ковальчук. На мітингу йому теж надали слово. Але зміг сказати тільки кілька слів — і сльози здавили горло. Тоді, у сорок третьому, він не захотів горіти живцем — і побіг. Його поранило в груди, він навіть не одразу зрозумів, що заллятий кров’ю. Врізалося в пам’ять: мати з дитям за пазухою, волокою підперезана. Хапають за руки й за ноги — і в вогонь. «Добий!» — сказав Іван поліцаєві, знесилений від рани. Той відповів: «Тебе вже й муха вб’є». А він вижив, має 13 онуків, 15 правнуків.

А праворуч на знімку біля Олексія Опанасюка ще один герой його книги — Мирон Данилович Скрит, якому вже 89 літ. Він славно партизанив у з’єднанні Сабурова з осені 1941 і по 1943 рік, коли був поранений під Овручем. На літаку його відправили в наш тил, аж на Оку. Перед пораненням устиг побувати на згарищі рідного села. Йому, можна сказати, ще пощастило. Дружині з шестирічною Ганною вдалося втекти — пущена навздогін куля малій тільки хустину продірявила. А от інша вцілила в малесеньку доньку — восьмимісячну. Ганна тепер уже сама бабуся — це вона на знімку разом з онуком Сашком. Сфотографувалися в музеї біля погруддя Мирона Даниловича: колишній хвацький партизан так в очі скульптору Дмитру Красняку запав. Сашко перед зйомкою любовно погладив скульптурні вуса свого прадіда. А син Ганни одружений з Марією Василівною — завідувачкою цього музею.

Минуле й сучасне так переплітається... Про кожен експонат музею можна довго розповідати. Ось на знімку Гаврило Лозко. Доля його аж на Амур закинула. Від загибелі його врятувала сестричка Улянка. Трохи більше п’яти їй було. А йому ще менше. Як стали стріляти й палити, вивела з хати, пробиралася з ним житами. Через кілька днів після трагедії знайшли їх. Гаврилко, вже геть виснажений, був закутаний у її сарафанчик, прикритий її хусткою. А вона, гола, обома руками обнімала братика, щоб зігріти. Нерухомі очі дивилися в небо — померла від голоду й холоду. Хлопчик потім розповідав, що вона його ягодами годувала.

Торік у Копищі народилося тридцятеро дітей. Великі сім’ї тут — досі традиція. Як стверджує Олексій Опанасюк, це єдине село в області, де народжуваність перевищує смертність.

...Полум’яніють квіти біля пам’ятника в селі розстріляним і спаленим дітям.

Житомирська область.