Житниця Європи

Продовольча цінова криза у розпалі цього літа, схоже, поставила під сумнів прописну істину про те, що Україна — хлібна держава. Почали казати, ніби наша земля не така вже й родюча, як здається. Наполягаю: родюча, без перебільшень.

Згадайте, кволі спроби в Європі, Канаді, Бразилії, Єгипті підірвати авторитет українського експортного зерна легко спростовували дипломатичні служби та Міністерство агрополітики. Конкуренти наших вітчизняних зернотрейдерів визнають: афоризм «Україна — житниця Європи» — не літературний термін, а визнання наших досягнень у минулому, про що свідчить документ, датований 1888 роком, з архіву Міжнародної зернової асоціації GAFTA у Лондоні.

Не важко переконатися, що переважна більшість тодішніх міжнародних контрактів із торгівлі зерном походили з Чорноморсько-Дунайського басейну. Звідти, де майже цілковито домінувала Україна. Мало того. Відомий канадський учений Степан Симко переконливо довів, що генетичний матеріал найкращих канадських сортів пшениці має українське коріння, так само, як і технологія їх вирощування. Отже, географічне розташування, сприятливі кліматичні умови, високі властивості чорноземів і низька собівартість виробництва зерна — незаперечні аргументи на користь прописної істини, що Україну по праву вважають країною хлібною.

За останні роки з ініціативи Президента країни зроблено вагомий крок до посилення приватної ініціативи. Закладено підмурівок нової інфраструктури аграрного ринку, суб’єкти якого відмежовувалися від активної «опіки» з боку держави. Це стимулювало появу на ринку великої кількості приватних структур і активізації здорової конкуренції. Так, на початку 2002 року більш як 92 відсотки виробництва, переробки і реалізації сільгосппродукції перебувало у приватному секторі. У виробництві зерна — навіть більше. І такий розвиток подій — лише перший крок у формуванні потужного зернового виробництва. Навіть без серйозних іноземних інвестицій торік національний приватний капітал забезпечив необхідні фінансові надходження, прискорюючи розвиток цього перспективного напряму у рослинництві.

З наведеної діаграми бачимо, що державна програма «Зерно України 2000—2004 років», яка передбачала нарощування виробництва зерна до 40 мільйонів тонн у 2004 році, реалізовується коштом приватних структур, а не держави. Ці капіталовкладення розподіляються таким чином: на поповнення обігових коштів — 2/3 інвестицій, решта — на створення сучасної інфраструктури (елеватори, портові споруди, млини тощо).

Реалізувати продукції можна стільки, скільки можна спожити. Але, на жаль, ми повинні зважати на темпи зростання життєвого рівня населення. Адже обсяги споживання хлібобулочних виробів і використання зерна для збільшення виробництва продукції тваринництва ще не встигають за зростанням виробництва зерна. Експорт продукції тваринництва, яка зав’язана на збіжжі, також залишає бажати кращого. Через те єдино реальним засобом, здатним забезпечити високі темпи розвитку сільськогосподарського виробнитцва, є експорт зерна.

Звичайно, якщо його експортувати дають змогу економічні результати. Погляньмо, чи мала змогу експортувати зерно Україна за підсумками сільськогосподарського сезону 2001—2002 років. Статистика валового виробництва зерна та його використання на внутрішньому ринку свідчить: не враховуючи експорт, перехідні залишки зерна становили 25,1 мільйона тонн. Інакше кажучи, відповідали середньорічному внутрішньому споживанню за останні десять років(!) У наших європейських сусідів державні резерви не перевищують 15 відсотків середньорічного внутрішнього споживання зерна, а в переважній більшості країн — 10 відсотків. Отже, ані бюджетних коштів викупити це зерно країна не мала (адже разом з покриттям витрат на перевалювання, транспортування та зберігання зерна набігало близько 20 мільярдів гривень), ані потреби викуповувати не було, бо не існувало загрози продовольчій безпеці. Оптимальні обсяги експорту зерна 2001—2002 маркетингового року мали становити не менш як 15 мільйонів тонн, тому експортувати його було виправдано і доречно. Адже за мізерного попиту на зерно і високої його пропозиції у серпні-вересні, розрахунки сільгоспвиробників за проведення сільгоспробіт, оренду землі, узяті кредити могли принести близько 3 мільярдів гривень лише прямих збитків.

Експортери виконали свою місію з честю. Головною подією маркетингового року стало переміщення ціноутворюючого регіону з берегів Мексиканської затоки до Чорноморсько-Дунайського басейну. Саме тут експортерами України, Росії, Казахстану, Молдови, Румунії та Болгарії продано більш як чверть світового обсягу зерна — понад 20 мільйонів тонн. Ціни українських експортерів були вищі за ціни конкурентів принаймні на 10 відсотків завдяки прямим поставкам до країн ЄС, Єгипту та Бразилії. Прикро одне: країна втрачала близько 15 відсотків надходжень від експорту через надміру високі маркетингові витрати на українських теренах (за транспортування і перевалювання вантажів, ветеринарну експертизу та карантинні посвідчення тощо). В Україні вартість цих послуг сягає 30 відсотків вартості зерна, в країнах ЄС — удвічі менше, у США — утричі. Це — результат монопольного становища транспортників, власників портів, державних служб, що посвідчують вантажі. Торік товаровиробники на цьому втратили 1,2 мільярда гривень. Але навіть попри це, я впевнений, слід і надалі нарощувати темпи експорту зерна на світовий ринок. За внутрішнього його споживання у кількостях, достатніх для задоволення потреб населення і виробництва продукції тваринництва, ми завжди матимемо надлишок, який принесе в державну казну не менше одного мільярда доларів США експортних надходжень.

Досвід останніх років засвідчив: враховуючи істотний вплив світової кон’юнктури на внутрішнє ціноутворення, майбутню привабливість зерна, треба більше уваги приділяти моніторингу світового виробництва і торгівлі зерном. А водночас активніше розбудовувати і вдосконалювати ринкову інфраструктуру власного зернового ринку. Причому це завдання неможливо розв’язати без тісної співпраці всіх гілок влади з професійними та громадськими організаціями, які представляють інтереси усіх суб’єктів аграрного ринку.

На привабливість українського зернового ринку працює чимало чинників, зокрема програми з управління комерційними ризиками. Вони передбачають страхування врожаю від непередбачуваних втрат. Ми повинні нарешті досконало опанувати механізм ф’ючерсної торгівлі, який дає змогу виробникові запобігти ціновим ризикам. Наявність у виробника страхового полісу, за яким буде відшкодовано збитки від втрат очікуваного врожаю, та ф’ючерсного контракту, що гарантує ціну на майбутню продукцію, — запорука отримання кредитів на вигідних умовах. А важливим елементом спрощення системи кредитування виробництва зерна і торгівлі є запровадження простих і подвійних складських свідоцтв на цю продукцію. Вони дають змогу налагодити сучасну комп’ютеризовану систему обліку. А що залишається державі? Передусім вона виконує функції утримувача державного резерву обсягом до 10 відсотків середньорічного споживання. Він може бути використаний для інтервенції в разі різких цінових коливань, прогнозованих на ф’ючерсному ринку. Держава має вдосконалювати систему заставної закупівлі зерна, щоб запобігти таким коливанням у майбутньому. Формувати держрезерв розумно у період мінімальних цін на зерно, вилучаючи його з ринку. Я вірю, що так і буде, бо ніколи не сумнівався: ми — хлібна країна.