Із досьє «ГУ»
РИБАК Володимир Васильович. Народний депутат України третього і четвертого скликань, постійний представник Кабінету Міністрів України в Верховній Раді. Народився 1946 року в Донецьку. За радянських часів працював на інженерних посадах у будівництві, секретарем райкому КПУ, головою райради і райвиконкому в Донецьку. У 1992—1998-му — голова Донецької міськради, виконкому. Голова політвиконкому Партії регіонів. Повний кавалер ордена «За заслуги», доктор економічних наук, професор. Одружений, має сина, доньку, онуку.
— Ви народилися в простій пролетарській сім’ї. Напевно, важко було прокладати собі шлях?
— Так, досі на пальцях рубці від сокири... У батька було чотири класи освіти, а в матері — два. Вони родом з Житомирщини і Черкащини. Батько приїхав на Донбас після війни, влаштувався працювати на шахту, побудував на околиці Донецька халупу з глиняною підлогою. Ось там я й народився. З дитинства бачив себе будівельником. Але батько мріяв, щоб я став музикантом: купив мені баян, і я, ще будучи школярем, грав на весіллях. Після того, як я закінчив вісім класів, батько відвів мене до культосвітнього училища, але за три дні до іспитів я забрав документи і відніс до будівельного технікуму.
І вагони розвантажував, і на будовах підробляв. Після армії купив «Запорожця». Але батько сказав: «Став, де хочеш, але щоб додому на ньому не приїжджав. Посвариш мене з усіма сусідами». І я років два—три залишав машину біля гастроному і йшов далі пішки.
— А яким шляхом пішли ваші діти?
— Моїм. Сину Олександру 34 роки, теж пройшов технікум, вечірнє навчання, нині працює в Донецьку директором підприємства. Недавно його обрали депутатом Донецької міськради. Але коли я був міським головою Донецька, не дозволяв сину балотуватися. Дочці Наталі 27 років, вона закінчила Донецький університет, працює в банку, хоче організувати свою справу й бути фінансово незалежною людиною. Запрошую дітей до Києва — не хочуть. Онучці Каті 12 років, її, можна сказати, виростили ми з дружиною, навіть називаємо не онукою, а донькою.
— Скільки років ви з дружиною разом?
— Уже тридцять шість. Познайомилися, коли навчалися в технікумі. Вона провела мене до армії, а коли приїхала до мене в Калузьку область, я підійшов до старшини й кажу: «Дай звільнення, одружитися хочу». Але він не дозволив, і я пішов у «самоволку». В ЗАГСі кажу: «Одружимося, якщо мене на гауптвахту не заберуть». Мені тоді залишалося служити ще трохи більше року. Розписалися, зайшли додому до командира, він і домовився, щоб мене на добу відпустили. Я переодягся в його спортивний костюм, і ввечері відзначили весілля. А на ранок я повернувся до частини.
— У парламенті після Донецьких міськради і виконкому працювати легше чи складніше?
— У 1998-му я був наївним. Здавалося, якщо «вибив» у Києві мільйон для Донецька — значить, молодець. Верховна Рада — дуже складний механізм. Якщо колишні господарські керівники починають у парламенті все критикувати, я кажу: «Друзі мої, не подобається — змінюйте!». Робота народного депутата полягає в тому, щоб удосконалювати закони, зокрема, й стосовно місцевого самоврядування. Щоб керівники не їхали до Києва щось просити зі шматком сала і пляшкою горілки.
— Як відпочиваєте від політики?
— Зазвичай, беру у відпустку п’ять—шість детективів, колись захоплювався історичними мемуарами.
— А самого на мемуари ще не тягне?
— Торік видав книгу «Записки при світлі совісті». Нині вже готові триста сторінок наступної книги — філософсько-економічні міркування про те, що нам удалося зробити, а що ні протягом останніх дванадцяти років. А відштовхнувся в ній від Біблії.
— Ви віруюча людина?
— За час роботи в Донецькому міськвиконкомі я організував будівництво майже 40 храмів, але перехреститися сам ніяк не міг. Довго стримувало те, що був секретарем компартії. Але коли мені, секретареві райкому, священики приносили списки комсомольців, котрі похрестили своїх дітей, я ті списки викидав. І своїх дітей похрестив. А два роки тому в храмі в Москві вперше перехрестився. Тепер ходжу до церкви раз на рік — на Великдень. Але на всі великі релігійні свята збираємося родиною.
— Ви коли-небудь скажете собі «стоп»?
— Навряд. Мені поняття «пенсія» не загрожує. Я дуже рухлива людина. Постійні зустрічі, справи, дзвінки... Це моя стихія. В Донецькому міськвиконкомі у мене було дванадцять телефонів. Якщо мене зараз посадити в кабінет з одним телефоном, у мене почнеться нудьга.
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.
