У  вчорашньому номері газети надруковано роздуми голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Станіслава НІКОЛАЄНКА про реформування освіти. Сьогодні народний депутат розмірковує про проблеми практичного втілення законодавства в галузі наукової та науково-технічної діяльності.

Практика застосування законодавства в галузі науки і науково-технічної діяльності в Україні свідчить про наявність великих резервів для його вдосконалення. До найважливіших конституційних обов’язків держави належить сприяння розвитку науки, встановленню наукових зв’язків із світовим співтовариством.

Стаття 34 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначає, що держава спрямовує на розвиток науки не менш як 1,7 відсотка валового внутрішнього продукту. Проте реальність свідчить, що фактично за роки незалежності ця норма ніколи не витримувалася. Так частка фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт у валовому внутрішньому продукті становила у 2000 році 1,2 відсотка, у 2001-му — 1,19, у 2002-му — 1,18. До того ж у 2002 році бюджетне фінансування становило 754 млн. гривень, а фінансування іноземних замовників — 683 млн. гривень. Така «підтримка» наукової діяльності призводить до подальшого згортання досліджень, втрати позиції національної науки у світовому науковому співтоваристві, серйозного відставання України в науково-технічному та економічному розвитку. Адже виділених державних коштів ледь-ледь вистачає на зарплату науковцям та оплату комунальних послуг наукових установ.

Чому був встановлений мінімальний показник державного фінансування науково-технічної діяльності в розмірі 1,7 відсотка ВВП? У 90-ті роки XX століття щороку на науку в світі витрачалося майже 450 млрд. доларів, водночас світовий валовий продукт становив приблизно 27 трлн. доларів. Співвідношення цих показників, аналіз становища у провідних західних країнах показують, що така сума є більш-менш оптимальною, здатною забезпечити науково-технічний процес у країні, її сталий розвиток. Тому нагальним завданням на найближчі роки для уряду та Верховної Ради України є пріоритетне фінансування науково-технічної діяльності.

На нашу думку, необхідно підготувати законодавчі зміни до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», які в нових ринкових умовах регулювали б відносини між суб’єктами наукової діяльності, органами влади та споживачами науково-технічної продукції. Потрібен новий порядок стимулювання науково-технічних розробок та інноваційної діяльності, зокрема інвестування технічного переозброєння виробництва і за рахунок бюджету, і за кошти підприємств. На часі створення такого протекціоністського механізму оподаткування наукових установ, який дав би змогу використовувати зароблені кошти на розвиток наукових досліджень і матеріальної бази, придбання обладнання, літератури, підготовку кадрів.

Слід зазначити, що чинне законодавство залишає поза увагою галузеву специфіку наукових установ, зокрема утримання високоенергоємних наукових об’єктів спільного користування, необхідної соціальної інфраструктури.

Також не враховується специфічність використання аграрними науково-дослідними установами таких об’єктів, як земля, ліси, що виступають одночасно засобом виробництва та об’єктом досліджень.

Багато хто з науковців, парламентаріїв вважають за доцільне законодавчо підвищити статус Національної академії наук, закріпивши це відповідним законом. А президент академії має бути обов’язково членом уряду за посадою. Слід внести зміни до Конституції, які надали б Національній академії наук законодавчу ініціативу.

Узгоджених, послідовних дій законодавчої та виконавчої гілок влади потребує інноваційний розвиток держави, який має забезпечити прискорений розвиток економіки, науки, соціальної сфери.

Останнім часом особливо багато протилежних думок і поглядів зумовило застосування Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності». Він, як і закони України «Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності», покликаний методологічно та законодавчо стимулювати випереджувальний, інноваційний розвиток країни. В Україні створено і діють вісім технопарків. Для порівняння назвемо такі цифри: в США, Китаї їх діє більше як по 150 одиниць у кожній країні. Вітчизняні технопарки виконують 64 інноваційні проекти, які передбачають випуск наукоємної продукції на суму понад 5 млрд. гривень. Протягом 2002 року технопарками реалізовано інноваційної продукції на суму майже 350 млн. гривень, на спеціальні рахунки цих нових наукових утворень зараховано понад 30 млн. гривень, які спрямовано винятково на науково-технічну діяльність та розробку нових технологій. Водночас до державного бюджету надійшло майже 20 млн. гривень, створено більш як 10 тисяч нових робочих місць. Тільки технопарками «Інститут електрозварювання імені Патона», «Вуглемаш» відповідно створено 2700 і 7000 робочих місць. Після призупинення Законом України «Про Державний бюджет України на 2003 рік» дії основних положень Закону України «Про інноваційну діяльність» технопарки сьогодні залишилися єдиним дійовим механізмом реалізації сучасної інноваційної політики держави.

Разом із тим об’єктивний аналіз реальної практики діяльності технопарків, наявної законодавчої бази свідчить про недосконалість правових механізмів. Є настороженість та недовіра до цих нових наукових утворень з боку фіскальних органів, виконавчої влади та й навіть самих підприємців.

Головним недоліком діяльності технопарків є неточність визначення Цивільним кодексом поняття «спільний договір», на основі якого вони діють. Це зумовлює різні підходи Державної податкової адміністрації під час визначення пільг, створює конфліктні ситуації. Тому на часі внесення змін до Цивільного кодексу, Закону України «Про особливий режим інвестиційної інноваційної діяльності», які чіткіше і точніше визначили б поняття «спільний договір».

Негайної видозміни потребує діяльність урядової комісії з організації технопарків та інноваційних структур, створеної постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 року № 961, яка незаконно перебрала на себе функції Міністерства освіти і науки України. Така практика породжує суб’єктивізм, гальмує реєстрацію нових інноваційних проектів.

Стримує розвиток технопарків і часте нехтування Митною службою України ст. 6 закону про технопарки, що відвертає інвесторів від фінансування інноваційних проектів.

На нашу думку, Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності» потребує таких змін: законодавчо слід закріпити норму, що інноваційні та інвестиційні проекти мають бути оригінальними роботами, їх виконання не повинно зменшувати обсяг надходжень до бюджету. Термін виконання цих проектів має бути не більший, ніж строк окупності проекту плюс один рік, але загалом не більш як п’ять років. Слід передбачити, що всі проекти технопарків розглядаються відкрито, гласно, з публікацією в засобах масової інформації.

Ці та інші заходи мають стимулювати вітчизняні підприємства активно використовувати наявний в Україні науково-технічний потенціал. Проте можна констатувати, що всі ці зміни дадуть позитивний ефект лише за умови ліквідації тіньового сектору, перекриття неконтрольованих, необмежених джерел збагачення, особливо на терені природних монополій.

Подальшого розвитку вимагає законодавство в області вдосконалення організації і нормативно-правового регулювання національної системи науково-технічної інформації. Закон України «Про науково-технічну інформацію» слід доповнити положенням про правовий статус національної системи науково-технічної інформації, завдань щодо створення, користування, зберігання, поширення ресурсів науково-технічної інформації, вдосконалення державного управління в сфері науково-технічної інформації. На часі розробка правових дозволів на участь суб’єктів інформаційної діяльності у міжнародному інформаційному обміні, правове регулювання інвентаризації наявного парку наукового обладнання, визначення потреб інформаційного забезпечення.

Розв’язання наукових проблем передбачає не просто застосування сучасних електронних інформаційних та комунікаційних технологій у національному масштабі («інформатизація»), але й наявність у країні політики, яка була б узгоджена з міжнародною інтеграцією, доступом до глобальних інформаційних мереж, систем Інтернет.

Законодавчі основи інформатизації в Україні було закладено законами України «Про Концепцію національної програми інформатизації», «Про національну програму інформатизації».

Проте, як свідчить аналіз, проведений Комітетом з питань науки і освіти разом із Консультативною радою з питань інформатизації при Верховній Раді України, гостро необхідними є серйозні зміни до зазначених законів, прийняття нової редакції Національної програми інформатизації. Актуальною залишається проблема вдосконалення правового регулювання процесів інформатизації наукової сфери, що стримує участь України в реалізації міжнародних проектів.

Нагальним є домогтися від уряду подання проекту завдань із реалізації програми інформатизації з визначенням обсягів коштів на її реалізацію. Неприпустимим є те, коли з Держбюджету на Національну програму інформатизації витрачається 1,6 млн. гривень за рік, а на програми інформатизації окремих галузей — у 100 разів більше.

Врегулювання потребує визначення правового режиму охорони прав інтелектуальної власності. В Україні останніми роками інтенсивно створювалася законодавча база, покликана забезпечити охорону інтелектуальної власності, яка дала можливість державі реально впливати на правовідносини в цій сфері. Приєднання України та ратифікація нею міжнародних угод в галузі охорони авторського права, Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, Конвенції із охорони нових сортів рослин, ратифікація договору про закони щодо товарних знаків, приєднання до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, до договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, до Гаазької угоди про міжнародну реєстрацію промислових зразків та інших створило в державі необхідний правовий клімат для поглиблення міжнародної співпраці, вступу України до Світової організації торгівлі.

Проте в цій сфері залишаються проблеми. Йдеться про систематизацію та модифікацію законодавства України про інтелектуальну власність, розширення кола об’єктів інтелектуальної власності, яким надається правова охорона, вдосконалення правового регулювання права на відкриття та раціоналізаторську пропозицію, комп’ютерні програми, інформацію.

На часі створення стабільної системи судового та позасудового захисту прав інтелектуальної власності, для чого слід в Цивільному процесуальному кодексі України викласти механізми правового забезпечення цих процесів.

Ураховуючи надзвичайну складність проблеми, певні вади в законодавчому регулюванні охорони інтелектуальної власності, слід ініціювати в Україні проведення грунтовних науково-юридичних положень цієї теми.

Предметом особливої уваги законодавців, уряду мусить стати підтримка молодих учених, соціальний захист науковців, удосконалення стимулювання їхньої діяльності. Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність» визначив ученого основним суб’єктом наукової діяльності, встановив правові гарантії соціального захисту і стимулювання творчої діяльності. Стаття 24 названого закону надала право вченим, науково-педагогічним працівникам на пільгову пенсію в розмірі 80 відсотків посадового окладу. Практика засвідчила безліч проблемних питань при визначенні розміру пенсій, виплаті їх науковцям, які працюють у приватних вузах, госпрозрахункових установах. Тому Верховна Рада України 9 липня 2003 року внесла відповідні зміни до ст. 24 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з якими уточнено перелік посад наукових працівників, які мають право на пільгову пенсію, поширено право отримувати її викладачам приватних вузів тощо.

Добре, що урядом істотно збільшено довічні нагороди членам галузевих та Національної академії наук. Проте цей крок можна вважати лише першим, оскільки надзвичайно низькою залишається заробітна плата аспірантів та молодших наукових співробітників.

Актуальною є і проблема забезпечення житлом учених, законодавчого вирішення потребує механізм надання пільгових кредитів молодим науковцям для придбання житла, зміна форм оплати праці, перехід від застиглих ставок до стимулювання творчої, продуктивної праці.