Державна премія — за врятовані життя

Ми разом розглядаємо з цікавістю і новенький диплом, що ще пахне фарбою, і значок лауреата. «Виявляється, він зроблений із золота», — пояснює В’ячеслав Михайлович, і в інтонаціях його відчувається справжня гордість. Не за коштовну золоту медаль, а за те, що його праця стала корисною для всієї держави.

Адже на здобуття такого звання висунули свої роботи майже два десятки наукових колективів. Але комісія, до складу якої входило вісімдесят академіків, усе-таки віддала перевагу роботі п’ятьох опікових хірургів, котрих об’єднав у справжній творчий колектив головний опіковий хірург країни М. Повстяний. У цьому квінтеті Таран зіграв одну з головних партій.

До своїх нових регалій і посад лікар тільки звикає, бо ще зовсім недавно був звичайним хірургом-практиком з опікового відділення обласної лікарні. Робота тяжка і буденна — операції, перев’язки, огляди, і знову перев’язки, операції...

Коли зачіпаєш тему про наукову роботу, В’ячеслав Михайлович просто запалюється. Ось уявіть собі хворого з тяжкими опіками. Йдеться не про слід від гарячої праски чи випадково пролитого на руку окропу, а про тих, кого врятували після вибуху метану в шахті чи винесли з палаючого дому... Тіло людини перетворюється на суцільну відкриту рану.

Як її традиційно лікували? Щоденними перев’язками. Бинти накладали на омертвілі тканини, а потім зривали їх. І так доти, доки не діставалися до живих клітин. Лише тому, кому вдавалося пройти цей жахливий етап, що затягувався на довгі тижні й навіть місяці, потім заліковували живі рани.

Усе лікування було надзвичайно тяжке й болісне. Бували випадки, коли навіть за некритичних площ опіків людині не вдавалося врятувати життя. Адже метод не міг уберегти хворого від інтоксикації, котра проходила в організмі.

— А в нас у відділенні, уявіть собі, навіть не було апарату для наркозу, — пригадує В’ячеслав Михайлович. — Не думаю, що це було тільки від бідності медицини. Скоріше, від байдужості медичних чиновників. Скільки я ходив по кабінетах, просив, благав, розказував про те, який досвід у світі. Ми ж були аж ніяк не бідніші від, скажімо, африканських країн, і наші хворі заслуговували якщо не на краще, то хоча б на таке саме лікування. А у відповідь чув лише: то якось переб’єтеся — перебудете, то грошей нема, то є інші важливіші питання...

А як пояснити людині, котра вмирає від болю, що може бути щось важливіше за її страждання і життя?

Таран не пояснював. Він просто лікував. Хоч як дивно, але за найсучасніших розробок медицина залишається доволі консервативною галуззю. Мало кому спадало на думку змінити щось кардинально і в галузі пластичної хірургії. А от В’ячеслав Михайлович зі своїми однодумцями вирішив, що принципи підходу під час лікування опіків мають бути прямо протилежні існуючим.

— Потрібно не чекати, поки організм відторгне усі мертві тканини, а допомогти йому в цьому оперативним шляхом. Те, що природа робить сама довго і болісно, пластичний хірург може зробити значно швидше, —пояснює своє відкриття лікар.

Не вдаючись у тонкощі справи, варто лише пояснити, що запроваджені операції не тільки значно скоротили термін лікування, а й дали шанс на життя тим, хто раніше вважався безнадійним. Тільки-но людину виводили із опікового шоку, її одразу відправляли не у перев’язочну, а на операційний стіл.

Ті перші операції були найважчі. Не тому, що бракувало досвіду — Таран пройшов школу, стоячи за одним операційним столом з кращими лікарями світу — а тому, що весь час потрібно було доводити всій рутинній системі, що не можна стояти на місці, що тільки пошук, нехай і ризикований, дасть бажані результати.

Обраний шлях виявився і справді вдалий. Метод хмельницьких лікарів почав швидко розповсюджуватися по всіх лікарнях. Але паралельно народжувалася ще одна проблема: як заживити рану, що виникала після операції? Відкритим залишався не звичайний хірургічний рубець, а десятки і сотні квадратних сантиметрів живих тканин. Чим їх закрити, як лікувати?

Ось тоді й звернувся В’ячеслав Михайлович до свого давнього приятеля, професора Тернопільської медичної академії, В. Бігуняка: «Шукай-но, Володю, замінник шкіри». Сказав так просто, наче й справді можна було взяти шматочок білого паперу і ним прикрити рану. Але правду кажуть, що все геніальне — найпростіше.

І Володимир Васильович знайшов. Що б ви думали? Шкіру. Свинячу. Вчені давно дослідили, що організми людини і свині дуже подібні. Отож ідея виготовити зі свинячої шкіри ксенотрансплантат була не такою вже божевільною. Зрозуміло, на її втілення знадобився не один день. Адже йшлося не про окремий випадок, а про те, щоб зробити таку трансплантацію щоденною практикою. А коли так, то потрібна була ціла індустрія з виготовлення таких замінників. І її створили. Сьогодні тернопільські лікарі постачають необхідними матеріалами усі опікові відділення країни. Метод, котрий ще кілька років тому видавався просто революційним у практиці опікових хірургів, сьогодні став щоденною практикою.

Саме за цю розробку нових методів діагностики і раннього хірургічного лікування глибоких опіків та їх наслідків В. Таран і його колеги були удостоєні цьогорічної Державної премії. Зауважте, не за те, що самі стали висококласними хірургами, котрі повернули до життя сотні й тисячі тяжких хворих, а за те, що змогли передати новий досвід лікування усім своїм колегам. Те, що недавно було невідомо лікарям опікових відділень, сьогодні стало системою і практикою.

Таран не приховує, що таким шляхом уже не один рік ідуть лікарі європейської медицини. Але для нас ці технології чомусь залишалися закритими. Треба було кільком ентузіастам об’єднати зусилля, аби зробити цей прорив.

Не втримуюся, аби не запитати у вченого, що заважає нашій медицині крокувати разом з усім світом? Чому разом із геніальними відкриттями у нас поєднується рутинна практика, а поруч із лікарями-віртуозами стільки медичної сірятини, що стає страшно за власне здоров’я і життя. Чи наша бідність винна в усьому, чи є інші причини?

— Справді, доходи нашого лікаря надзвичайно скромні. І часто почуєш: я не маю, за що нові чоботи купити, не те що нову медичну літературу, — погоджується Таран. — Але ж будьмо відверті: частенько лікар і не хоче купити нову книжку, прочитати професійний журнал, використати у своїй роботі те, що вже відкрили і запропонували інші ентузіасти. Соромно сказати, але останніми роками навіть обласна наукова медична бібліотека не передплачувала сучасних видань, не купувала нової літератури. Все це через бідність? Та ні. Ми і тепер не набагато змогли збільшити видатки місцевого бюджету на медицину. Але при цьому передплатили практично всі медичні журнали, маємо доступ до останніх наукових монографій, запроваджуємо Інтернет — читай, навчайся, лікуй.

Знаєте, я намагався не пропустити жодного медичного з’їзду чи наукового конгресу, — зізнається В’ячеслав Михайлович, — якщо не було змоги кудись поїхати, то надсилав свої роботи, монографії. Та й чужими цікавився завжди.

У переліку його досягнень близько ста наукових робіт. І зауважте, написав їх не вчений-теоретик у тиші академічної бібліотеки, а лікар-практик. Очолюване ним відділення щорічно проводило близько тисячі операцій. Тут продихнути нема як, а вже про якісь наукові дослідження, виступи, монографії можна було б і мову не вести. Якщо пригадати, що і технічне забезпечення відділення доволі скромне, і наукової бази практично нема, то залишається просто дивуватися, що саме тут народилися ідеї справді державного масштабу. Прості, здавалося б, істини: люби людей і свою роботу, трудися й не лінуйся, і ти досягнеш своїх вершин. Усе так просто. І так складно дотримуватися їх у житті. Тому і розумієш, що дорогою цією йдуть справді кращі з нас.

 

Хмельницький.