Варіант Аптекарєва

Коли 1997 року Володимир Аптекарєв укладав договір на оренду приміщення під майстерню на техповерсі будинку 9 по вулиці 40-річчя Жовтня, він і гадки не мав, яке продовження матиме ця історія. Майстерню він отримав від Спілки художників (до того мав творчий притулок на вулиці Горького).

Нині його робоче місце нагадує похідну канцелярію військового штабу. Де бракує хіба що карти наступу і оборони з адресами адміністрації Президента України, Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, Голосіївської райдержадміністрації, творчих спілок, районного комунпідприємства житлового господарства... Замість того щоб зануритись у творчість, художник вивчає юриспруденцію. Він підкований у цьому так, що може консультувати чинуш. Тільки ось розуміння тих самих статей у них і в нього часто не збігається.

— Майстерня — це ніша площею 26 квадратних метрів у техповерсі багатоповерхівки, — розповідає Володимир Іларіонович. — Цементна підлога, висота стелі — 197 см. Останнім часом я платив суто за метраж — 11 грн. 70 коп. плюс ПДВ (хоча води, туалету, батареї мене позбавили). Як раптом від мене стали вимагати, щоб сплачував ще й земельний податок.

«Використання землі в Україні є платним. Платниками цієї плати є власники землі та землекористувачі, в тому числі орендарі. Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, яка передана у власність, або надана в користування на умовах оренди». Ні, ця цитата не з пам’ятки законослухняного аграрія. Це — рядки з листа Голосіївської РДА до Володимира Аптекарєва, котрі повторювалися протягом останніх двох років у різних варіаціях. Так, звичайно, відповідно до Закону «Про плату за землю» від 03.07.92, від земельного податку звільнені вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізкультури та спорту, зазначається також у цих посланнях. Проте (читайте уважно!): «Оскільки Київська спілка художників є громадською організацією, то пільги <...> на неї не поширюються».

Якщо перекласти це на нормальну мову, то вийде приблизно таке. Спілка художників не є суб’єктом культури. Або: Спілка художників до культури відношення не має. «Обережніше з термінами!» — застерігав Камю. І був правий, бо циркулярське словоблуддя часом завершується такою абракадаброю!

Володимир Іларіонович не бажає платити за землю, адже ніякої землі в його розпорядженні немає (хоча, до речі, деякий час платив, та вчасно схаменувся). Він орієнтується в законодавстві і знає: земельного податку не сплачують установи культури. Не сплачують його і пенсіонери (В. Аптекарєв — пенсіонер). Господарською діяльністю він не займається — хоча б тому, що митці на цій планеті виконують дещо іншу функцію.

До слова, в одному з листів райдержадміністрації нашому героєві було запропоновано доволі дивний варіант спілкування: «Для спрощення орендних відносин пропонуємо Вам використати своє право на підставі ст. 6 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», виступити орендарем як член Спілки художників (фізична особа), попередньо зареєструвавшись як суб’єкт підприємницької діяльності».

Та в Володимира Іларіоновича є власний варіант. Пенсіонер Аптекарєв не хоче платити за те, чого не має і чого не робить. Він має відношення до найпрестижнішого ешелону митців, якими офіційно визнано членів творчих спілок. У цьому небажанні його підтримали спілки, членом яких він є. Коли районне комунпідприємство звернулося до Спілки художників, мовляв, заплатіть за Аптекарєва 416 гривень земельного податку, у спілці відповіли, що робити цього не будуть, до того ж питання про надання цієї майстерні вирішували люди, котрих давно переобрали.

Якби терміни в законах чіткіше виражали сутність предметів і явищ, не довелося б 70-річному художникові когось переконувати, що він — не верблюд.

Звернімося до «Основ законодавства України про культуру» (остання редакція від 01.01.03, ст. 21). Цей документ гарантує «розвиток мережі різних за видами діяльності та формою власності закладів, підприємств та організацій культури», до яких зокрема належать і дизайнерські, реставраційні центри й майстерні. Та сама стаття забороняє ліквідацію або перепрофілювання закладів, підприємств і організацій культури.

А що це, як не перепрофілювання, коли художника плутають з орачем чи городником? А що це, як не ліквідація, коли в разі неслухняності його викинуть з майстерні геть?

У статті 12-й «Основ...» визначено поняття «діяльність у сфері культури». Це, зокрема, — «створення, розповсюдження і популяризація творів літератури та мистецтва». Також роз’яснено, хто такі «суб’єкти діяльності у сфері культури». Серед них — «професійні творчі працівники», «творчі спілки». І це для виходу з нашого лексичного лабіринту істотно. Бо тоді столична Спілка художників автоматично відвойовує собі право вважатися не селянським господарством, а суб’єктом культури. Про який тоді земельний податок можна говорити, питається?..

Розумні розуміють аномальність того, що відбувається. І пов’язують це з уже звичними заходами, ініційованими державою, що поступально роздягають митців до нитки. Пригадую, як десять років тому друзі-художники не могли оговтатись від доленосної й суперечливої постанови Кабміну «Про державну підтримку творчих спілок, преси та книговидавничої справи». Тоді, 15 березня 1993 року, для майстерень-студій було встановлено плату за користування електроенергією, телефоном та комунальними послугами за нормами, визначеними для житлових приміщень.

Між художниками подейкують: у столиці існує чорний реєстр, в якому вказано 300 спілчанських майстерень, що їх заберуть під двірницькі. У цьому для когось, певне, є сенс: прибутковою можна зробити навіть собачу будку. А що візьмеш з кімнати, де сидить митець і невідомо чим займається?

Певне, малює гроші. Якби в суспільстві міркували інакше, мабуть, Міністерство фінансів України не зверталося б до Кабінету міністрів з проханням відмінити вище згадувану постанову. Так, рекетирську. Проте без неї існування творчих майстерень у звичному вигляді взагалі під великим питанням. Оскільки знайдеться чимало хитрунів, котрі, прикриваючись міркуваннями державної доцільності, накладуть лапу на кімнатки беззахисних художників. А людей мистецтва пустять під укіс.

Нещодавно в інтерв’ю нашій газеті віце-прем’єр України з гуманітарних питань Дмитро Табачник запевнив, що жодних рішень, які позбавляли б пільг членів творчих спілок, Кабмін не готує. Поживемо — побачимо...

Роздивляючись роботи Володимира Аптекарєва (плакати у відомих журналах, ескізи, книжкові ілюстрації), запитала в автора:

— Зрештою, всю цю лахву з майстернями, званнями, пільгами розвели за Радянського Союзу. Ніде в світі художникам не надають ніяких студій...

Володимир Іларіонович аж вибухнув:

— Ми не живемо ні у Франції, ні в Штатах! Ми — наступники тієї держави. Мені зробили умови, щоб я міг заробляти? Прожити вітчизняні художники своєю працею не можуть! Ми хочемо в Євросоюз? Так створіть нам ситуацію, гідну європейців! У нас же досі немає арт-ринку!..

І додав уже спокійніше, мовляв, якщо їм не потрібні художники — хай так і скажуть.

А й справді: якщо країні не потрібні художники, фотографи, дизайнери, артисти, журналісти, письменники, якщо припустити, що їх усіх раптом не стане... Не так, як у 1937-му. А суто гіпотетично. Чи не соромно буде таку країну показувати світові? Ні, такого не буде ніколи...