Азарському пропонують гроші й лабораторії

Розпочавши свою медичну практику рядовим хірургом, Азарський швидко став провідним. А оскільки при цьому носив ще й погони, то, за наказом, опанував спеціальність головного трансфузіолога і почав займатися проблемами крові.

Розпочалось все з того, що вузівські колеги показали йому секретну на той час документацію про роботу американських учених над переливанням крові у підводному човні. Ідея була проста: треба навчитись у специфічних умовах робити кров з чого завгодно — хоч із повітря, бо де її взяти в разі потреби десь на океанському дні?

Зрозуміло, із повітря крові не виготовиш, але чому б її не наситити звичайним киснем, розмірковував молодий учений.

Уже перші досліди показали, що збагачена таким чином кров працює в людському організмі у кілька разів ефективніше і до того ж допомагає профілактиці низки хвороб. Новий метод давав можливість не шукати в разі потреби десятки і сотні донорів, а обійтися значно меншою кількістю насиченої киснем плазми.

Для ученого світу такі ідеї уже були відомі. Але Азарський придумав пристрій, котрий зумів зробити кров із... повітря.

І не тільки кров. Невеликий апарат, котрий з часом був зареєстрований як авторський винахід, міг насичувати киснем і інші тканини. У Львові провели першу операцію з оксигинації рогівки ока. Потім киснем насичували кістки і шкіру. З’ясувалося, що використання цього методу допомагає не тільки швидкому загоєнню власних трансплантатів, а й приживленню без відторгнення чужих.

Так Азарський отримав патенти не тільки на сам апарат, а й на спосіб оксигинації крові та тканин, використання оксигинованих трансплантатів і методику визначення газового складу крові. А згодом завдяки цим розробкам став доктором медичних наук.

Здавалося, практична медицина отримала непогану зброю для боротьби із недугами. Та сталось, як завжди. Ще й досі апарат припадає пилом у... гаражі Азарських. Не знайшлось бажаючих узятися за його серійне виробництво.

Одного разу за звичкою переглядав зразки зібраної крові й раптом побачив, що в одному із флаконів зверху відділилася плазма, котра мала... блакитно-синій колір. «Це було так дивно і незрозуміло, що я навіть одразу не повірив, що таке може бути, — пригадує Іван Миколайович. — Покликав медсестру, щоб і вона глянула. Ні, помилки не було — у пробірці блакитна кров».

У лічені дні Азарський відшукав її володаря. Сильний, симпатичний, розумний сержант і сам був здивований. Одразу погодився лягти на обстеження. Місяць щодня перевіряли його аналізи, досліджували у своїх лабораторіях, розсилали в усі гематологічні центри, збирали консиліуми із фахівців Львівського інституту гематології та провідних спеціалістів інших медичних закладів, але ніхто так і не зміг пояснити цей феномен. Жодна лабораторія ні в Україні, ні в колишньому союзі не визначила, що робило кров синьою. Та й властивості її залишались невивченими.

Азарський написав кілька наукових статей, стукав у всі двері, закликав до співробітництва — адже без спеціальної лабораторії вивчати такий предмет просто неможливо. Та так і не достукався. Каже, що це відкриття ще чекає свого часу.

Після розміщення даних на своєму веб-сайті отримав чимало пропозицій про співпрацю від ізраїльських та німецьких учених. «Вони пропонували в обмін на зразки гроші й лабораторії, — розповідає Іван Миколайович, — але для мене було важливим, щоб право на відкриття залишилось за Україною. Та саме ця умова стримала чужих учених — бо не від імені нашої держави, а від свого вони хотіли заявити світові про феномен».

Зразки «блакитної крові» Іван Миколайович поки що зберігає, як своє найбільше багатство. І готує зйомки науково-популярного фільму про своє відкриття на замовлення англійців із каналу «Дискавері».

Від своєї біди — до чужого горя 

Хто знає, чи прикипів би надовго нейрохірург Азарський до «кривавих» проблем, якби у родину не прийшла біда. Дружина, йдучи на роботу, послизнулася, впала і дістала тяжкі травми хребта й голови. Дехто з колег вважав: ніколи вже Олександра Олександрівна не підніметься на ноги. Та чоловік думав інакше.

На дев’ятий день після складної операції на хребті підняв її з ліжка. Цілий рік вона пересувалася на милицях, ще сім років — з палицею. І весь цей час — масаж, лікувальна фізкультура, тренування на спеціальних снарядах, які придумував Азарський. Вони так вперто обоє боролися за її життя і здоров’я, що вона стала на ноги. Мало того, повернулась до активного наукового і педагогічного життя. Але ті важкі роки, що довелось пережити родині, наштовхнули їх обох на думку: вони можуть і повинні допомогти дітям, котрі опиняються у такій само ситуації.

Не домовляючись, подружжя паралельно почало працювати у двох напрямах: Іван Миколайович ставив своїх хворих на ноги у буквальному розумінні слова, Олександра Олександрівна займалась соціальним та психологічним лікуванням і педагогікою.

Майже за десять років через соціально-реабілітаційну систему Азарських пройшло 1250 дітей. Як стверджує лікар, лише приблизно півтора десятка тяжко хворих, котрих мучили важкі епілептичні припадки, не змогли опанувати цей курс.

Сашкові, котрий потрапив до Азарських уже у восьмирічному віці, життя давалось непросто з дня народження. Хоча хлопчик і ходив у спеціалізовану групу дитячого садка, жодної надії на те, що продовжить навчання навіть у спецшколі, не було. 

— Будь-яке лікування ми обов’язково починаємо з медикаментозного, — розповів Іван Миколайович. — Я не вірю у всіляку магію, знахарство, потойбічні сили. Зате правильно підібравши ліки, можна справді допомогти дитині.

Сашка лікували, робили масаж і голкотерапію, фізкультуру. Протягом місяця день у день Олександра Олександрівна вчила його першим у житті звукам. Робила це за допомогою артикуляційно-вокального апарата.

Про цей пристрій — окрема мова. Вони його придумали самі. До безтями простий, до непристойного дешевий. Але він може поставити дикцію, навчити співака володіти голосом, а головне — навчити хвору дитину говорити.

Налагодити його випуск на виробництві — справжня дрібниця. Але скільки Азарський не пропагував свій винахід, скільки не демонстрував вражаючі результати його використання, так і не знайшлось ентузіаста, готового взятися за справу.

Утім, повернімось до Сашка. Майже рік тривав лікувально-реабілітаційний курс. По закінченні хлопчика було не впізнати. Його обличчя, колись таке непривабливе і закам’яніле, навчилося виражати всі емоції, зникла косоокість. Дитина почала ходити і бігати, робити понад сотню присідань, віджиматися до тридцяти разів від підлоги. Не кожна цілком здорова зробить таке з першого разу. Та головне — хлопчик почав говорити, вивчив абетку і навіть опанував математичні ази.

Нині Сашко закінчив п’ятий клас. У житті його ще чекає багато проблем і випробувань. Ніхто не пообіцяє йому, що він до кінця здолає свою недугу. Але те, що зробили для нього Азарські, — це справжнє диво: вони навчили його жити серед усіх і з усіма, стати таким, як усі.

У співавторстві Азарські видали вже другу книжку, що розкриває систему лікування та адаптації хворих на дитячий церебральний параліч, надбану слабкорозумовість та педагогічно занедбаних. Накладу у півтори тисячі ледь вистачило, щоб роздати депутатам місцевих рад, управлінням охорони здоров’я всіх областей України, обласній службі соціального захисту, школам життя для хворих дітей. Восени Азарський передасть кожному депутату ВР таку книжку. Щоб не просто привернути увагу до проблеми, а підштовхнути людей можновладних і багатих до її вирішення. Адже методика родини Азарських допомогла повернути до життя тисячі безнадійно хворих.

 

Хмельницький.