Темна хмара сунула з поля і загрожувала зірвати освячення кургану, який мешканці Дунаївців насипали перед селищем як оберіг. Зібралося багато односельців та гостей.
У Дунаївцях три з половиною тисячі мешканців. Напередодні селищного голову Анатолія Кухаренка застерігали: хоч би не сталося міжконфесійного конфлікту під час освячення. Православних більше, ніж католиків. Чи не посваряться ксьондз з батюшкою за право освятити символ-оберіг? Але голова був спокійний. Серед громади утверджуються злагода і порозуміння. Для цього й він не шкодує сил та енергії. Навіть відмовився від звабливої пропозиції очолити один з партійних осередків у районі. І хліб, і сіль хоче ділити з односельцями.
У Дунаївцях вирувало свято. Діти розважалися на недавно придбаних атракціонах, вулиці повнилися гомоном родин та веселим сміхом товариських компаній.
— Так і має бути, — вважає селищний голова. — Не завжди дунаївцям у вихідні сапати бараболю та громадити сіно.
Анатолія Кухаренка обрали селищним головою вдруге. — Але якщо ось ці калюжі на дорозі залишаться, більше не оберуть, — жартує він.
Про власні досягнення розповідає неохоче або каже: прийшов «на готове». Та для того «готового» — добитися, щоб жмеринський відділок Південно-Західної залізниці встановив прийнятну ціну за воду — 57 копійок за куб, а накопичені борги списав — довелося багато начальницьких порогів оббивати.
Коли Кухаренко став головою, Дунаївці одразу увійшли до Асоціації міст України і взяли курс на «міський рівень комуналки». Створили власне комунальне підприємство, почали «вдягати» в асфальт сільські вулиці. Передусім голова прагне захистити незахищених: малозабезпеченим сім’ям доплачують по 30 гривень з бюджету сільради.
Милосердю голова селищної ради вчився у свого батька, священика. Цього вчить і свою доньку Інну, яку за доброту та допомогу безпомічним у Дунаївцях називають матір’ю Терезою.
— Школу самоврядування я проходив у Хмельницького міського голови, нині покійного Михайла Чекмана, який був на версту попереду своїх сучасників. Засвоював уроки й київського мера Олександра Омельченка з його простим правилом: «Часто ми не мери, ми — двірники».
Місія «двірника» обертається співпрацею з підприємствами, які розташовані на території Дунаївців. Селищний голова вважає несправедливим, що на Хмельниччині право реєстрації підприємців перебрала на себе районна рада, «бо так треба», хоча району цього ніхто не делегував.
— Найбільшою проблемою для селищного голови є недобудований спорткомплекс та житловий будинок, що перебувають на балансі комбінату хлібопродуктів. Коштів для завершення робіт в останнього немає, а Кухаренкові кажуть: «Візьмеш це на свій баланс — посадиш селище».
А спорткомплекс дунаївцям украй потрібний. Тому й виношує думку голова довершити справу народною толокою. І вірить, що люди його підтримають.
Сам він колись був спортсменом-десятиборцем. Свого часу навіть здобув перше місце з метання диска на чемпіонаті юніорів соціалістичних країн.
— Тепер прагну, щоб спорт допоміг уберегти юнь від наркотиків, СНІДу, алкоголю. Тому й уболіваю за цей чужий нібито недобудований спорткомплекс.
У будні і свята громада на чолі зі своїм лідером утверджує у своїй маленькій «державі» принципи справедливості, милосердя, злагоди.
Хмельницька область.
