Улітку 1763 року за розпорядженням генерал-губернатора щойно утвореної Новоросійської губернії Олексія Мельгунова археологи почали розкопки високої могили поблизу Кучерівських байраків у верхів’ї річки Інгульця (нині Знам’янський район Кіровоградської області). Знявши товстий шар чорнозему, копачі натрапили на пісок. Під ним виявили кам’яну бабу. На глибині близько двох метрів під нею у західній частині могили заступи вдарилися об кам’яні плити. Прибравши їх, археологи остовпіли: перед їхніми очима у викладеній камінням ямі лежали купки виробів із золота і срібла та скелет людини. Ніхто не знав тоді і вже ніколи не дізнається, скільки коштовностей було в могилі, яку частину їх передано губернатору. Але й те, що залишилося, вражало.

З опису археологічної знахідки

Серед знайдених речей були меч з обкладеними золотом рукояттю та піхвами, прикрашені карбованим зображенням фантастичних фігур, 17 штампованих золотих зображень орлів у геральдичному стилі, діадема з трьох золотих ланцюжків, скріплених такими самими розетками, золота пластинка з карбованим зображенням мавпи, журавлів і гуски у дусі грецької архаїки. Знахідку доставили в Петербурзьку академію наук. Там визначили, що то було поховання скіфського вождя першої половини VІ ст. до нової ери. Сорок бронзових наконечників стріл, знайдених у склепі, свідчили про велику наявність цього металу у племені. (Нині всі коштовності зберігаються в Ермітажі).

Сплило століття, а інтерес до археологічної пам’ятки не згас. У 1892 році викладач історії Єлисаветградського земського реального училища археолог і краєзнавець Володимир Ястребов зробив нові розкопки могили. Він виявив у одному з лабіринтів похилий спуск у катакомби із склепистою стелею. Ті катакомби були порожні. Хто і коли їх «вичистив» — невідомо. Зате у багатьох місцях підземелля знайшли шлак, попіл, сажу, вугілля. Ястребов пригадав, що у народі могилу називали Литою. І здогадався, чому. Він висловив припущення, що під землею колись була ливарня, де виготовляли зброю та інші металеві вироби. У своїх доказах він спирався на повідомлення вчених-попередників та народні перекази і легенди. Вони переконливо свідчать, що ще за часів Чорноліської культури (назва — від Чорного лісу, де проводилися розкопки), а це перша половина ІІІ—VІІ століть до н. е., території Знам’янського й Олександрівського районів були центрами видобування руд і виплавлення міді. Про це свідчать залишки поселень, що розташовані за три кілометри від села Богданівського району.

А звідки ту руду брали?

У книзі «Повний географічний опис нашої Вітчизна. Новоросія і Крим», випущеній у світ у 1910 році за редакцією В. Семенова-Тян-Шанського, читаємо: «На правому березі Інгульця... у межах Чорноліської лісної дачі відомі з давніх часів поклади мідної руди». Ієромонах Арсеній Іващенков у одному з видань повідомив, що ще з 1760 року на правому березі річки Рудої було село Васівка (тепер Госинне Знам’янського району), в якому добували мідну руду. Звідси і назва річки та поселення, яке розташувалося вздовж неї. І ще одне джерело — «Енциклопедичний словник» Ф. Брокгауза та І. Єфрона свідчить: «Федвар... місце виникнення землеробних артілей. За шість верст на північ — мідна руда».

Цілком зрозуміло, що спорожнілі катакомби Литої могили народжували багато легенд, які живуть і досі. Пов’язані вони з таємницями та загадковими явищами, а ними Чорний ліс багатий. Однією з найбільших таємниць його є озеро, яке офіційно називається Берестуватим, а в народі від покоління до покоління передається інша назва — Чорноліське або Диво-озеро. Передається і легенда, що народилася ще у ті часи, коли вперше розкопали Литу могилу. Кілька археологів, ніби, спустившись у одну з катакомб, знайшли там велику ковану міддю скриню, наповнену вщерть золотом і сріблом. Вони ретельно її присипали, а після закінчення робіт намагалися винести, але були помічені якимось військовиком. Щоб не «влипнути», вкинули дорогоцінний вантаж у воду озера — воно розташоване за кілометр від Литої могили. Тоді ще ніхто не знав про таємницю Диво-озера. Не знають про неї і тепер, хоча намагалися розгадати її вчені та місцеві жителі.

Загадкове озеро і скриня із золотом

...У глибокому лісовому вибалку, густо зарослому могутніми дубами, ясенами, кленами та колючими чагарниками, виблискує серед непролазної трясовини водяне дзеркало. 

Найбільшою загадкою озера є його кришталево чиста вода. Її рівень залишається сталим цілорічно. Вода навіть у спекотливі дні холодна, купатися в озері не наважується ніхто. Деякі сміливці пробували, але купання обернулося трагедією. Марно шукали утоплеників водолази. До цього часу нікому не вдалося визначити глибину Диво-озера. Хоча спроби робили не раз і професіоналами, і любителі. Не розгадано досі таємницю плаваючих островів. А щодо легенди про скриню із золотом...

В озері не водиться жодна риба. Усі спроби зарибнити його не увінчалися успіхом. У воді Диво-озера привільно почуваються лиш невеличкі золотисті карасі, яких не зустрінеш у жодній іншій водоймі краю. Ці карасики — деякою мірою ключ до розгадки таємниць Чорного озера.

Річ у тім, що місцевість, про яку йде мова, мільйони років тому була кратером величезного вулкана.

Учені довели, що ця місцевість неодноразово потерпала від тектонічних та сейсмічних потрясінь, які спричинили глибинні розломи. Згадуваний уже А. Іващенков повідомляє про великі землетруси, що відбувалися на території Чорнолісся багато разів у різні часи. Після одного з них утворилася величезна тріщина, яка тяглася від витоків річки Чорноліски на 30 кілометрів, де тепер розташований Кіровоград. У результаті й виникло бездонне озеро. А на протилежному кінці тріщини у одній з криниць міста був виловлений... золотистий карась, який, нагадаю, нині водиться лиш у Чорному озері. Покійний інженер-будівельник Олександр Рибальченко, який довгий час вивчав родовища корисних копалин на території кількох областей України, заміряв глибину тріщини біля одного з берегів Диво-озера: вона становила близько ста метрів!

Ненажерливі нори-судини

Із сказаного можна зробити висновок, що під землею на великій глибині є своєрідні нори-судини, утворені природою багато років тому. Одна з них знайшла вихід на поверхню у Чорному лісі неподалік Литої могили, у якій були скарби скіфського вождя. Не виключено, що у прірву велетенської тріщини було втягнуто чимало речей — домашнього вжитку, знарядь праці мешканців навколишніх сіл (адже занесло золотого карасика аж за 30 кілометрів і, певне, не його одного). Так і народжувалися легенди. Ними переповнена вся історія Чорного лісу. Наприклад, ось ця, яку часто можна почути в тих краях.

Там жили гіганти — анти

...У верхів’ях межиріччя Інгульця і Тясмина оселилось богатирське плем’я, люди якого ніколи не хворіли і жили до двохсот років. Здоров’я й наснаги надавала їм цілюща вода, що витікала із джерела з-під могутнього дуба й утворювала невелику річку Скельову. Вода в ній була чиста, мов сльоза, вона не замерзала в найлютіші морози і не пересихала в пекельну спеку. Звиваючись між скелями, несла річечка свої кришталеві води між схилами Орлової балки. І хто пив її — набирався сил, водою заліковували рани, виганяли хвороби.

І ця легенда не така вже й вигадка. Автор фундаментальної праці «Киевская Русь» академік Борис Греков, посилаючись на давньоарабських істориків, зазначає, що у середньому Придніпров’ї жили «люди, наділені членами тіла великих розмірів. Коні не можуть носити їх, такі вони важкі». Воїни підперезувалися мечами. Називався той народ анти — давні пращури українців.

Біянка

На східній околиці міста, у напрямку Чорного лісу, з-під землі б’є невеличке джерельце, непомітне серед чагарників. А далі воно перетворюється у струмочок, потім у невеличку річку, що впадає в Інгул. Річка так і зветься Біянка. Вода в ній кришталево чиста, смачна. Річка не замерзає взимку, не пересихає в спеку, як і Скельова в Орловій балці. На обох берегах розташовані криниці з мінеральною водою — це підтверджують спеціалісти санепідемстанції. Ще в середині ХІХ століття на Біянці викопали криницю, поклали бруківку до неї. Міська знать брала тут воду для приготування чаю і кави. Криниця й досі на вулиці Колодязній, багато жителів міста насолоджуються неповторною на смак водою. Хочете покуштувати її і ви — ласкаво просимо.

Юрій МАТІВОС, краєзнавець.

Кіровоградська область.