«Хамелеони»

Народ у нас здебільшого добрий, довірливий. Розчулити його просто, тим паче професіоналам. Саме цим і займається особлива категорія осіб, для яких жебрацтво — основне, а інколи і єдине заняття. У всій цій різношерстій публіці злидарів і жебраків не завжди легко відрізнити тих, хто по-справжньому потребує допомоги. Багато хто з шахраїв-жебраків «гримуються» під знедолених і втілюють у життя свій потенційний акторський талант досить-таки віртуозно.

Приміром, кульгавий і кривий раптом «зривається» і мчить попереду всіх до тролейбуса, який щойно під’їхав. Діти-«інваліди» підприємливих батьків по-братському поступаються місцем одне одному в інвалідному візку. Поки один вичавлює сльозу у перехожих, інший ганяє наввипередки з ровесниками.

А ось картинка на станції метро «Либідська». На ескалаторі стоїть дівчина років двадцяти. Судячи по тремтінню рук, страждає на хворобу Паркинсона. Але —пересувається доволі швидко і не гірше за іншихі орудує ліктями, прочищаючи собі шлях у годину пік.  Пройшовши до голови потягу, вона, обіпершися на колону, відчужено жує гумку. Під’їздить потяг. Щойно відчинилися двері — незнайомка з жуйкою миттєво змінюється. Згинається в три погибелі, починає неймовірно труситися і, повісивши пакета для подаяння на старанно скрючену руку, якою ще кілька хвилин тому активно копирсалася в носі, заводить жалісливо-протяжне: «Подайте, люди добрі...»

Та аж ніяк не всі шахраї перевантажують себе заучуванням текстів. Дехто послуговується набагато витонченішими трюками. Сльози в даному разі — головне знаряддя праці. Так, одна громадянка в чорному, що символізує вічну скорботу і смуток, плаче вже не один сезон і все з того самого приводу — смерті любого чоловіка. Щодня збирає на похорон. Набряки під очима зовсім не від скорботи та смутку, скоріше від надлишку алкоголю. Хай там що, а її сльози діють. Її чорна хустина вже «засвітилася» на станціях метро «Поштова площа», «Либідська», на Московській площі та в інших місцях. Склалася б її доля інакше, може, із цього вуличного таланту вийшла б непогана актриса. Принаймні з роллю Ярославни, що оплакує свого чоловіка князя Ігоря, вона впоралася б.

Пригадується один дідусь з довгою білосніжною бородою, багаторічний пожилець переходу біля станції метро «Університет». Його неординарну зовнішність доповнював маленький собачка за пазухою. Чарівна мордочка крихітної дворняги з відстовбурченими вухами і чорними, як намистинки, очима привертала до себе увагу тисяч перехожих. Маленька помічниця заробляла собі й господарю на шикарну вечерю в ресторані. Місцева братія подейкувала, що цей дідусь після «робочого» дня скидав із себе ганчір’я і вдягав модного елегантного костюма. За манерами і звичками, щонайменше, граф де ля Фер.

Може, деякі кияни ще пам’ятають натовп «черниць» з незвично блідими обличчями, які просили на «потреби церкви» в районі перетину проспектів Перемоги та Повітрофлотського. Тиняючися на перехресті біля світлофора, вони приймали від щиросердних громадян, зазвичай водіїв авто, що проїздили мимо, милостиню і запевняли їх у тім, що Господь віддячить їм за щедрість. Та коли надто активною діяльністю «сестер» зацікавилася міліція, з’ясувалося, що це група перевдягнених циган. Церква, до якої вони нібито належали, навіть не мала уявлення про їхні «доброчинні» справи. І найцікавіше: самозванки надали якусь нісенітну довідку про те, що їм, мовляв, дозволено жебрувати на вулицях столиці.

Притягти таких осіб до відповідальності не можна, адже люди віддають свої кровні добровільно. Тому останнє слово за нами. Ніхто не може захистити нас від таких ошукувань. І перед тим, як прислухатися до поради з Біблії: «Да не оскудеет рука дающего», варто інколи зазирнути в очі того, хто просить. Цілком можливо, що перед нами — один із «хамелеонів», який потім наші милосердя і довірливість висміє у ресторані за келихом дорогого червоного вина.