Чужі поради — свої біди!

Глобалізація, вступ до Світової організації торгівлі (СОТ) — шлях, що має два протилежні напрями — один в коло розвинених держав, а другий — на периферію світового господарства, в коло бананових республік, до бідності народу, його деградації і втрати незалежності держави.

Як і куди ідеш, залежить від того, куди ведуть лідери нації, президенти і уряди держав, від того, чи здатні вони мислити самостійно, в інтересах народу, в інтересах нації, держави. Чи вони живуть чужим розумом, чужими національними інтересами, інтересами транснаціональних компаній (ТНК), турбуючись лише про себе і свої сім’ї-клани, бездумно виконуючи поради і вимоги головних інститутів глобалізації представників ТНК — Міжнародного валютного фонду (МВФ) і СОТ, забуваючи мудрість Григорія Сковороди: «Не треба яблуню вчити, як родити яблука, її потрібно відгородити від свиней».

Метою цієї статті є показати, що головною причиною бідності в багатій Україні є меншовартість владного режиму, служіння його інтересам кримінальних олігархів, міжнародним транснаціональним компаніям, надання пріоритету глобалізації за рахунок зради національних інтересів.

За цих умов зміна влади за незмінності курсу реформ нічого істотно, крім кадрів, не змінить.

Потрібна радикальніша зміна системи влади і, головне, її стратегії, за якої найвищим пріоритетом в державі мають стати не глобалізація й інтеграція самі по собі, а національні інтереси, інтереси народу, яким має бути підпорядкована й глобалізація, й інтеграція.

Найефективніший вихід із цієї ситуації пропонує блок Юлії Тимошенко — це об’єднання всієї опозиції на засадах зміни стратегії розвитку, зміни курсу реформ від руху на периферію світового господарства, від моделі ринкового фундаменталізму — стихійного, дикого ринку XVІІІ—XІX сторіч, до руху в коло розвинених держав, до моделі ринку ХХІ століття — регульованого державою, соціально орієнтованого, до цивілізованого суспільства, в якому найпершим пріоритетом має бути розвиток нації, держави, найвищою цінністю — конкретна людина, представник українського народу, а не лише вільна абстрактна людина як представник розвинених країн.

Правильність положень опозиції, які висловлює Юлія Тимошенко, підтверджується тим, що їх сприймає народ України. Тому не дивно, що з певним запізненням (від декількох місяців до року) основні положення опозиції обов’язково бере на озброєння й адміністрація Президента, і сам Президент Леонід Кучма.

Досить проаналізувати дії і його заяви у зв’язку з політичною реформою, тінізацією економіки і корупцією, коментарями про цінову політику і продовольчу безпеку України.

Позичаючи чужі ідеї, влада видає себе за героїв України, а Юлію Тимошенко робить ворогом народу. Чому? Мабуть, тому що Юлія Тимошенко щиро відстоює національні інтереси, інтереси народу України, а влада їх зраджує, відстоюючи інтереси сімей-кланів кримінальних олігархів, які, як ті метастази, проникли і діють під патронатом Президента й у Верховній Раді, й у адміністраціях, і в уряді, і в прокуратурі, і в судах.

Сьогодні не можна розглядати розвиток окремої держави на земній кулі окремо від геоекономіки і геополітики. На земній кулі, як пише Олег Білорус, стверджується нова система — система глобалізму, коли вирішальний вплив на геоекономіку і геополітику мають транснаціональні компанії, які відображають інтереси не народів і націй, а — сімей-кланів. Так, на сьогодні 227 сімей володіють таким багатством, що дорівнює багатству 47 відсотків населення земної кулі. Ця тенденція має місце і в Україні, де 20 сімей-кланів володіють 80 відсотками багатства України.

Загальна тенденція така: сім’ї-клани багатіють, а широкі верстви населення бідніють. Цю тенденцію відображає світова статистика, яка свідчить: якщо на початку 60-х років ХХ століття, на зорі ери глобалізації, відкритості, лібералізації і «боротьби з бідністю», відношення багатства країн «золотого мільярда» до багатства такої самої кількості найбіднішого населення земної кулі становило 40:1, то вже через 40 років після впровадження системи глобалізму це співвідношення стало 90:1.

Про Україну, зокрема, вже і казати нема що, бо за роки незмінного курсу реформ владна еліта увібрала в себе всі недоліки периферії світового господарства, побила всі світові рекорди щодо темпів зубожіння населення і привела український народ до геноциду, ще й відтворивши в 2003 році умови голодомору 1933 року — хліб в Україні є, але не для українського народу.

На сьогодні в Україні одне з найбільших у світі безробіття (40% — приховане, а на селі 45% пряме безробіття), найбільша бідність (82% населення за її межею), найбільші за всю історію України темпи зростання смертності (в два рази перевищує народжуваність, за роки реформ померло більше як чотири мільйони осіб), сім мільйонів покинули Україну в пошуках заробітку та кращого життя.

Всі ці параметри найближчим часом підсиляться через непродуману урядом політику вступу до СОТ.

Результат подвійної моралі Заходу в межах всього світу такий: в розвинених країнах будується нового типу цивілізоване, демократичне неринкове суспільство ХХІ століття із регульованими державою соціально орієнтованими ринковими відносинами, а периферії світового господарства, і Україні зокрема, яка перебуває сьогодні на периферії, нав’язують зовсім інший тип суспільства — ринкове суспільство на основі ринкового фундаменталізму — дикого ринку ХVІІІ—ХІХ століть, в якому олігархи живуть і діють з однією метою: отримати щонайбільше прибутків будь-якою ціною, навіть ціною геноциду власного народу.

В такому суспільстві не цінують ані мораль, ані совість, ані талант, ані кваліфікацію, в такому суспільстві навіть не кажуть про справедливість, в такому суспільстві нема чого казати про права людини, про свободу слова, про незалежність судів. В такому суспільстві все продається й купується з благословення адмінресурсу. Підтвердженням того, що адмінресурс як виразник інтересів олігархів до кінця знахабнів, є пасивність населення, особливо інтелігенції України, яка чи не розуміє цього, чи змирилася з цим або йде на повідку геббельсівської ідеології в центральних засобах масової інформації, що яскраво проілюстрували вибори народних депутатів в Запоріжжі, Чернігові, мерів в Сумах, Мукачевому і т. ін.

На прикладі України має підтвердження висновок відомого мільярдера США Дж. Сороса про те, що «ринковий фундаменталізм і демократія несумісні». Отже, кланова диктатура латино-американського типу в Україні є закономірним явищем за нинішньої влади і Президента.

Що менше демократії в Україні, то більше пропрезидентські партії, пропрезидентські ЗМІ про неї кажуть. Теза тих, хто виступає за єдиного кандидата від демократичних сил, зовсім не обов’язково опозиційних, є дуже вигідна нинішній владі кримінальних олігархів і може стати надто небезпечною для України.

Історія вчить, щоправда, не всіх: в умовах авторитарного режиму, в яких опинилась Україна, партії та політичні сили, що підтримують режим, не можуть у принципі бути демократичні. Єдиним середовищем демократичного розвитку в цій ситуації є лише опозиційні до такої влади партії і сили.

Бо як розібратися пересічному громадянинові України, знедоленому народу її, де закінчується справжня народна демократія і починається підробна, облудна, підступна, кланова «демократія»? Як відрізнити недонавчених, наївних романтиків від ринку, які починали реформи і які ще до цього часу сліпо вірять, що Захід допоможе (він допоможе, але лише собі), від нинішніх реальних господарів ринку і держави — кримінальних олігархів, представників сімей-кланів України?

Оцю небезпеку для України, що несуть із собою ліберали-романтики від ринку, дуже добре продемонстрував Валерій Хорошковський, працюючи на посаді Міністра економіки України та європейської інтеграції.

Найбільша, найістотніша відмінність ринку розвинених країн від ринку периферії, в Україні зокрема, полягає в тому, що в розвинених країнах ринок діє за класичною формулою: гроші — товар (власне виробництво) — ще більші гроші, а в Україні діє формула ринку кримінальних олігархів: гроші — влада — гроші в квадраті.

Це означає, що розвинені країни підтримують своє насамперед наукоємне виробництво, захищають свій ринок і, отже, вирішують соціальні проблеми свого народу. Для них найвищий пріоритет — національні інтереси. Недарма Буш (старший) свого часу сказав: «Національні інтереси США в усьому світі».

А що у нас? Все сказано висловлюванням Президента Леоніда Кучми: «Національна ідея в Україні не спрацювала». Тобто жодної підтримки свого виробника, бо поняття «виробництво», «робоче місце», «кваліфікована праця» не вписуються у форму ринку кримінальних олігархів, у завдання нинішнього режиму влади.

І якщо не змінювати цей режим влади, не відстоювати національні інтереси, інтереси українського народу, а лише міняти виконавців цього режиму, то хоче цього чи ні майбутній новий президент, навіть якщо він буде обраний від демократичних сил, Україна так і залишиться на периферії світового господарства, але вже як малочисельна, знедолена, другорядна держава з єдиним «надбанням» — сильними і багатими олігархами.

Нинішній стан речей в Україні має три головні причини.

Перша — це меншовартість влади, адміністрації Президента і урядів, які за роки реформ жодного разу не те щоб діяти, навіть не намагалися мислити самостійно.

Їм треба тільки, щоб хтось з іноземців давав поради починаючи з президентів, генералів і закінчуючи недонавченими, другорядними експертами-консультантами, що пишуть роботи типу «100 днів», «наступні 1000 днів» реформ тощо.

Зрозуміло, що в умовах глобалізму, світової конкуренції жоден іноземець не даватиме такі поради, щоб Україна стала для них державою-конкурентом. Їх влаштовує те, що за роки «незмінного курсу реформ» Україна в мирний час в економіці втратила майже в два рази більше, ніж за роки Другої світової війни. Їх влаштовує деградація української нації через незатребуваність в Україні інтелекту нації і кваліфікованої праці, про що свідчить така статистика. Якщо за роки реформ машинобудування скоротилося в три рази і до того ж енергозатратність виробництва зросла майже вдвічі, то наукоємні галузі — приладобудування, електроніка —скоротилися більш як у 100 разів. Це означає, що розумні, талановиті вчені, інженери, викладачі, вчителі, взагалі люди кваліфікованої праці відкинуті на узбіччя розвитку суспільства.

Рятуючись від забуття, зубожіння, безробіття і бідності, шість тисяч вчених, в основному молодих, і більш як 90 тисяч фахівців у галузі високих технологій залишили Україну.

Друга причина — відсутність наукового осмислення реформ і стратегії розвитку. Йшли 10 років не туди, не в тому напрямі, що визнав у своєму посланні до Верховної Ради України Президент України. Визнав і пішов далі в нікуди.

Спроба уряду і Президента України підмінити стратегію короткотерміновими і «рішучими» діями неодмінно веде до довгострокової деградації українського суспільства.

Як показали парламентські слухання, якщо в Китаї, в розвинених країнах вільні економічні зони (ВЕЗ) стимулюють розвиток високих технологій, то в Україні знову не так, як у людей. Найменша частка в українських ВЕЗ якраз електроніки і високих технологій. Зате розвиваються ті виробництва, завозяться на пільгових умовах ті товари, які нищать українського виробника. Достатньо нагадати лише про Донецьку зону перспективного розвитку, через яку завозять на пільгових умовах неякісне, дешеве імпортне м’ясо, і яка, отже, є основним джерелом нищення тваринництва в Україні.

Що немає стратегії розвитку (особливо в агропромисловому комплексі), зрозуміло сьогодні всім. Це дуже добре показала стаття президента фірми «Союз-Віктан» в газеті «Дзеркало тижня», в якій демонструється повна зневага переробної промисловості до власного сільськогосподарського виробника. Це та сама фірма «Союз-Віктан», яка під прикриттям міністра економіки Валерія Хорошковського зруйнувала бюджет Криму. Але, незважаючи на це, і нинішня більшість у Верховній Раді, і адміністрація Президента, і уряд прикривають і захищають Валерія Хорошковського.

Як зазначалось вище, світ загнаний у рамки глобалізму і, отже, всі країни змушені будуть вступати до СОТ.

Але й до СОТ потрібно і можна вступати у такий спосіб, щоб відстоювати інтереси України. Та всі попередні уряди заодно з нинішнім, в якому цю роботу очолює Валерій Хорошковський, чомусь ставлять єдине завдання — якомога швидше формально легалізувати свою присутність у СОТ навіть ціною нових втрат і жертв з боку України. Уряд не хоче усвідомити, що глобалізм, СОТ — це не повноваження, що надаються присутністю, а здобуті в запеклій конкурентній боротьбі трофеї. А про які трофеї може казати уряд?

Валерій Хорошковський спокійно говорить про армію нових безробітних в Україні, зокрема в тому само АПК і у вугільній галузі, про майже повне згортання наукоємних виробництв в Україні, особливо в електронній галузі. І це за умови, що світ визнав: найкращих фахівців у галузі електроніки та високих технологій готують саме технічні вузи України. І що, вони знову будуть незатребувані в Україні?

Президент каже про інноваційний розвиток, а уряд підписує такі угоди вступу до СОТ, що взагалі інноваційний розвиток буде неможливий, бо про нього можна казати лише за умов державної підтримки, за умов протекціонізму; а умови СОТ, які підписує уряд, державну підтримку, протекціонізм, особливо в наукоємних галузях, виключає цілком. Кому у цій ситуації вірити: Президенту чи уряду?

Наведу лише один ганебний факт. Мало хто із давніх членів СОТ приєднався до так званих секторальних угод та ініціатив, які передбачають «нульові» ставки під час поставляння товарів на свій ринок. А от Україна, ще не вступивши до СОТ, вже приєдналася до 16 із 19 цих угод. Це теж світовий рекорд, щоправда, рекорд нищення внутрішнього ринку заради підтримки світової конкуренції.

Третя причина — це зрада національних інтересів, інтересів широких верств населення з боку влади.

Зрада національних інтересів з боку кримінальних олігархів і їхньої влади полягає в тому, що вони загальмували демократичний розвиток в Україні і підтримали становлення кланової диктатури латино-американського типу. Замість соціально орієнтованих ринкових відносин вони нав’язали Україні ринковий фундаменталізм моделі ХVІІІ—ХІХ століть. Замість розвитку нації започаткували геноцид українського народу, створивши найгірший у Європі стандарт життя. Це означає, що в Україні сьогодні, з одного боку, найбагатші в Європі кримінальні олігархи, а з другого — найбідніше населення за найкращих природних, географічних умов і наявності талановитого і працьовитого народу. Замість справжньої свободи слова — тотальна цензура.

Замість чесної політичної боротьби з опозицією — використання її основних гасел з метою зомбування (задурювання) населення й одночасне нищення самої опозиції, що дуже добре видно на прикладі ставлення влади до послідовних лідерів опозиції — Юлії Тимошенко, Олександра Мороза, Петра Симоненка.

Замість підтримки паростків нового — нищення всього, що пов’язане з інтересами народу. Достатньо нагадати про позитивний досвід роботи в уряді 2000 року Юлії Тимошенко, коли лише за один рік було наведено порядок на корумпованому й опанованому кримінальними олігархами енергоринку, що дало змогу відразу отримати до бюджету майже 10 млрд. грн., звичайно, на збитки відомих в Україні і в усьому світі кримінальних, провладних авторитетів.

Тепер знову заборгованість на енергоринку сягає 16 млрд. грн., з яких дев’ять мільярдів гривень винні споживачі, а сім мільярдів «прихопили» собі кримінальні олігархи. Знову бартер, хабарі, взаємозаліки. Все зруйновано дотла. А Юлію Тимошенко, бачте, треба посадити за грати, щоб вона не чіпала кого не слід. Для цього є слухняна Генеральна прокуратура.

Замість відстоювання прав людини — нехтування всіма правами, залякування, шантаж, тиск на прокуратуру і суддів. Замість законності і свободи — вказівки і свавілля адмінресурсу, починаючи із самого верху і закінчуючи дрібним пихатим чиновником адміністрації районного рівня.

Блок Юлії Тимошенко виходить з такого: найпершим пріоритетом вважати національні інтереси — інтереси українського народу, а глобалізацію, інтеграцію розглядати як один із засобів забезпечення стратегії розвитку нації і держави. До речі, і Президент, і уряд погоджуються з тим, що в Україні ніколи не було за роки «незмінного курсу реформ» ані наукового осмислення самих реформ, ані стратегії розвитку, яка слугувала б Україні. Була лише стратегія самознищення, яка задовольняла і задовольняє інтереси транснаціональних компаній. Бо якщо на початку реформ Україна входила, за визначенням Альберта Гора, у першу десятку розвинених країн світу (сьоме місце), то сьогодні вона, за оцінками ООН, — на 139 місці (всього ООН визначає 160 місць).

Хоча Президент і уряд це розуміють, але нічого не роблять, щоб виправити становище. Мало того, щосили протидіють опозиції, яка бачить шляхи покращення становища в країні.

Бо як інакше розуміти небажання слухняної пропрезидентської більшості у Верховній Раді розглядати запропоновані опозицією законопроекти, що визначають стратегію розвитку України, — «Засади внутрішньої і зовнішньої політики», — «Засади зовнішньої економічної діяльності» і законопроект, внесений блоком Юлії Тимошенко, «Засади національних інтересів України» та ще низку законів соціального спрямування. Зокрема, законопроекти народних депутатів Юлії Тимошенко, Михайла Павловського, Олександра Турчинова, Віктора Терена, Сергія Саса, Євгена Кирильчука, Валентина Зубова, Анатолія Семиноги та інших, які вирішують першочергові проблеми, а саме: повернення населенню їх знецінених заощаджень, коштів, вкрадених трастами, забезпечення молоді житлом (бо за нинішньої молодіжної програми уряду на це потрібно не менш як 100 років), запобігання продажу сільськогосподарських угідь іноземцям тощо.

Наступний напрям — вступ до СОТ, але не як країна—сировинний придаток, а як країна, що здатна розвиватися. Для цього використати ті умови, які надає СОТ і яких чомусь не бачать уряд та Президент України. СОТ декларує боротьбу з бідністю та безробіттям. Виходячи з цього, Світова організації торгівлі дозволяє застосовувати протекціоністські заходи на користь країни, що вступає до СОТ, якщо ВВП на душу населення у цій країні менше 1000 дол. США на рік (в Україні сьогодні маємо 850 дол. США — таких країн—членів СОТ 6 із 145); якщо умови вступу до СОТ ведуть до зростання бідності і безробіття.

Це відомі речі, але уряд і Президент їх знати не хочуть. Підписані угоди вступу України до СОТ погіршать стан у сільському господарстві, вугільній промисловості, наукоємному виробництві та інших галузях народного господарства. Єдина галузь, яка може не втратити — і то під великим знаком запитання, — це металургія з низьким ступенем переробки металу. Постраждає від нинішньої стратегії уряду вступу до СОТ також банківська система та малий і середній бізнес.

Наша наука і вища технічна школа стануть ще більш незатребувані, бо як сказав колись авторові один із представників Заходу, «щоб торгувати чужими товарами, наука, освіта, та ще й вища, вам не потрібні». Оце така стратегія уряду і Президента?

Уряд весь час каже, що вступ до СОТ — це інвестиції, це передача високих технологій тощо.

Насправді це стратегія, за якої втрачається керованість в економіці, політиці і культурі, за якої незабаром ринок заповниться імпортними товарами на будь-який смак, але широкі верстви населення зможуть на них тільки дивитися, а не купувати, бо, завозячи товари, робочих місць не створять. Талант, кваліфікація українського народу такій економіці не потрібні. Політика нинішньої влади —це витіснення українського народу з території України шляхом глобалізації і інтеграції, деградація і занепад української науки, культури і кваліфікованої праці.

Це і є зрада національних інтересів.

Головний напрям, який пропонує опозиція, — насичувати український ринок українськими наукоємними, конкурентоспроможними товарами, бо без власного наукоємного виробництва неможлива заможна Україна. Світовий досвід свідчить, що країна, яка експортує сировину і інтелект, як Україна, має зарплату в 20—40 разів нижчу, ніж у розвинених країнах, що експортують кінцеву наукоємну продукцію (порівняйте зарплату вчителя — 30—50 дол. США в Україні і 1000—2000 дол. США — в розвинених країнах). Щоб вийти із стану вічної бідності, блок Юлії Тимошенко пропонує зробити ставку на наукоємну продукцію і домогтися приросту її виробництва протягом п’яти-семи років на рівні 40% на рік.

За такого росту вже через сім років частка наукоємної продукції у ВВП України становитиме 75%, а сировинних енергозатратних галузей і низького рівня переробки продукції — 25% (сьогодні маємо навпаки — 25% і 75%). Зарплата, пенсії, стипендії можуть бути збільшені у п’ять разів.

Досягнення цієї мети потребуватиме цілеспрямованої, протекціоністської, інноваційної діяльності уряду і Президента. В інновацію іноземні фірми не вкладають жодної копійки. Тут мають працювати насамперед інвестиції українського народу. Це те завдання, яке СОТ не дасть змоги вирішити. Зрозуміло, що чим триваліше буде при владі нинішній режим і його лідери, тим важче буде боротися із бідністю в Україні. Адже й «новий» уряд взявся за старе — знову нарощує іноземні борги (це така турбота про молодь, про її майбутнє)!

Ця влада хоче правити довічно! Опозиція пропонує іншу політику: українська нація не має права і надалі помилятися, підтримувати нинішній режим влади і його Президента.

Україна відродиться і займе чільне місце в колі розвинених держав лише тоді, коли нинішній режим відійде в історію, як її ганебна мить.

Інше не дано!