Не минуло й місяця, а депутати облради вже двічі поспіль обговорювали стан справ на продовольчому ринку регіону. Ситуація й справді залишається напруженою і слабоконтрольованою. А ще — прогнозованою на гірший розвиток. Присутність на останній сесії віце-прем’єр-міністра України Івана Кириленка тільки додала тривоги за цьогорічну осінню посівну та формування цінової політики на період до наступного врожаю.
Мінімальна потреба області в продовольчому зерні —171 тисяча тонн; власні ресурси — приблизно 40 відсотків. Однак вони розпорошені по різних структурах, що призводить до безконтрольного їх використання. Тож саме час придбати пшеницю за межами області, проте робота в цьому напрямі йде, мов мокре горить: галасу багато, а збіжжя, як не було, так і нема. А домовленість про закупівлю зерна у Курській області Росії — скоріше, протокол намірів.
Держава, щоправда, страхує Полтавщину борошном із держрезерву, хоча три тисячі тонн на місяць не покривають і мінімальних потреб. До того ж надходить воно на пекарні через одну комерційну структуру, довкола якої останнім часом виникає чимало запитань, чуток і підозр. А введення в області граничних торгових надбавок, що не повинні перевищувати 10 відсотків від цін виробника, не виправило ситуацію. Хоча, на переконання голови облради Володимира Гришка, об’єктивної причини для зростання цін на продукти ніби й немає. За винятком хіба що пшениці.
Загнуздати ціни лише адмінресурсом неможливо, оскільки вже діють елементи ринкових механізмів. Облрада зробила крок уперед, прийнявши програму дій і направивши 20 відсотків усіх понадпланових надходжень до бюджету на підтримку аграрного сектору, та її можливості обмежені. Ось тут би щось конкретно варто робити в регіонах. Але все зводиться лише до апелювання до столиці.
Без втручання держави цю проблему, безперечно, не розв’язати. Однак не слід творити з неї палочку-виручалочку, бо і на місцях мусять краще дбати. З огляду на це, постає запитання: куди попливло полтавське збіжжя, адже торішній врожай був досить вагомий —понад 2,5 мільйона тонн?
Сьогодні дехто з містечкових горе-керівників уже хоче йти по хатах і закуповувати по 800 гривень за тонну зерно в селян (справжня ринкова ціна удвічі вища). А якщо не продадуть (таке найвірогідніше), як тоді бути? Організовувати продрозверстку? І чому дядько ще минулого літа думав, чим годуватиме родину, а тодішній перший обласний керманич, який передусім мав би це робити, ні? Мабуть, тому, що інтереси місцевої громади були йому байдужі, що почувався тут баєм і переймався насамперед особистими інтересами й непомірними амбіціями. Тепер відпочиває у стольному граді, а область гарячково думає, як пережити зиму і весну. То чи не краще було б його тут залишити, щоб їздив по селах-руїнах і пояснював людям, чому так сталося, що їх залишили без шматка хліба? Чи хоча б дивився їм у вічі.
Нині не позаздриш новому голові облдержадміністрації Олександру Удовіченку, який став заручником обставин. На порозі осіння посівна. Полтавщина має обробити 400 тисяч гектарів озимого клину, а майже половини необхідного насіння в області ще немає. Щоб його придбати, треба щонайменше 40 мільйонів гривень, яких також катма. Коли ж додати ще вартість добрив, засобів захисту рослин, ціна посівної кампанії зросте. У цій ситуації селяни сподіваються лише на сприятливі кредити банків. Та чи встигнуть вони одержати обіцяне? Адже з 25 серпня у наших краях завше починали посівну і завершували її найпізніше до кінця вересня. Тож може статися так, що під адмінтиском засіють чим-небудь. А це, крім справної звітності, нічого не дасть.
Ситуація може повторитися. Нинішній недорід, як відомо, державні мужі списують на негоду, однак винна не тільки вона. На Полтавщині, наприклад, минулої осені дві третини площ засіяли після того як проминули кращі агротехнічні строки, а дехто мордував землю аж до Покрови. Це свідчить насамперед про нікудишнє агротехнічне забезпечення посівної кампанії. І наводить на сумні роздуми про майбутні жнива.
Полтавська область.
