Зустрівши цю жінку й не знаючи про неї геть нічого, неважко здогадатися, що вона актриса. Про це свідчать її виразне обличчя, від природи поставлений голос і ще щось невловиме.
Сьогодні Тамара Яценко — одна з провідних актрис українського театру і кіно, яка створила чимало образів у виставах Київського Молодого театру: «Рехувілійзор», «Севільські заручини», «Малюк». «Контрабас» — на сцені театру «Сузір’я». На кіноекрані — у фільмах «Вічне колесо», «Жменяки», «Сад Гетсиманський», «Київські прохачі»... Та зоряна година у кожного митця своя. До Тамари Яценко вона прийшла на початку 80-х, коли актриса зіграла роль Проні Прокопівни у виставі «За двома зайцями», якій судилося стати візитною карткою Молодого театру. І нині спектакль збирає повні зали, і важко уявити в головній ролі когось іншого.
— Чи думали, працюючи над образом Проні, що вистава стане популярною? — запитую Тамару Олександрівну.
— Підсвідомо відчувала, що успіх повинен бути, — каже актриса. — До цієї ролі я йшла цілеспрямовано. Монолог з вистави «За двома зайцями» ми готували ще у студії при Театрі імені І. Франка (де я навчалася) разом з моїм педагогом — народною артисткою України Поліною Мусіївною Нятко. Вона пророкувала мені успіх саме в цій ролі. Коли я потрапила до Молодого (тоді мав назву Молодіжний. — Т. К.) театру, режисер Віктор Шулаков, запрошений на постановку вистави «За двома зайцями», зібрав трупу і попросив акторів заповнити два рядки анкети — хто яку роль хоче і може зіграти. Я написала: «Хочу і можу зіграти Проню Прокопівну». Відчувала відповідність цієї ролі моєму психофізичному станові. Хоч доводилося читати, що Старицький бачив Проню зовсім іншою — худорлява, висока, довгоноса.
— А які у вас стосунки з кінематографічною Пронею —Маргаритою Кринициною?
— Дуже добрі. Вона вважає мою Проню вдалою. Нас з Маргаритою Василівною інколи плутають. Одного разу зателефонував мені поет з Одеси і каже: «Я завтра буду у Києві і хочу подарувати вам збірку віршів, один з яких присвячено вам». Ми зустрілися в театрі, і я прочитала дарчий напис: «Присвячено найкращій Проні світу —Маргариті Кринициній». Довелося дарунок переадресувати.
— Знаю, що ваш шлях у мистецтво розпочався з неприйняття до Київського державного інституту театрального мистецтва. Це типовий початок кар’єри для багатьох талановитих акторів.
— На вступних іспитах я тільки перший тур пройшла, на другому мене зрізали. Але я не шкодую — відверто про це кажу. Якби я закінчила цей навчальний заклад, можливо, не було б сьогоднішньої Тамари Яценко. Актора порівнюють з кріпаком через залежність від режисера, партнера, бутафора, костюмера й навіть самого себе. Є різні мистецькі вузи: одні закріпачують актора, інші розкріпачують. Мені пощастило навчатися в Московському державному інституті театрального мистецтва імені Луначарського, де вміють вимивати наносні акторські шлаки. Те саме можу сказати і про Поліну Мусіївну Нятко — не лише блискучу актрису, а й видатного педагога. Як вона любила розкріпачувати студентів, вселяла в них свій талант! Завдяки таким викладачам я почуваюся на сцені як риба у воді. Я погодилася бути художнім керівником і директором нового театрального училища, яке щойно відкрилося в Києві. Чому? Розумію, що аж ніяк не всі талановиті абітурієнти, котрі вступатимуть до КДІТМ імені І. Карпенка-Карого, вчитимуться там, адже у цьому вузі часто віддають перевагу дітям потрібних людей. Мені вже зараз шкода цих невдах (сама була на їхньому місці). І коли їх відсіють, вони потраплять до нас.
— Коли ви на сцені, в залі лунає щирий сміх. Чи важко смішити людей?
— У мене це виходить без зусиль. Я просто відчуваю комедійний жанр і точно його передаю. Не можна витягувати сміх з глядача, бо він заплаче. Прекрасно, коли зал вибухає веселощами, але я не погоджуся з тими, хто вважає мене суто комедійною актрисою: ні, я різнопланова. Зверніть увагу, у кожній моїй смішній ролі є бодай фрагмент драматичний. Якщо я поскакала у телешоу на кшталт «Довгоносиків» чи «Мамаду», то декому здається, що тільки це й можу. А насправді мені доручають грати здебільшого комедію, тому що не всі володіють цим жанром. До того ж треба забезпечувати роботою велику кількість актрис з амплуа «героїня». Мені дуже хотілося б грати драматичні ролі, і я у постійному пошуку. Чула, що у нашому Молодому театрі планують ставити «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта — гадаю, роль Клер могла б бути моєю. Та це поки що мрії.
— А яка реальність?
— У новому сезоні постану перед глядачами в образі Марії Войницької у «Дяді Вані» А. Чехова. З’явлюся незабаром і на телеекрані у фільмі «Небо в горошок». Може, й Хануму зіграю у виставі Молодого театру.
— Героїнею реклами стати не збираєтеся?
— Так, я знялася два роки тому в рекламі однієї газети. Та, на жаль, ця історія мала погане продовження. Без моєї згоди люди, причетні до видання газети, за допомогою комп’ютера спотворили моє обличчя, зробивши дурні очі та посмішку, біля цього чудовиська поставили жирафа й підписали: «Чи може бути така шия?» І розвісили таке по всьому Києву. Я подала до суду на медіа-шоу газети за образу своєї гідності з вимогою вибачення, компенсації моральних збитків. І виграла процес у Дніпровському районному суді завдяки порядному, непідкупному судді на прізвище Лобань. Але розгляд справи у міському суді закінчився не на мою користь: що зробиш, важко боротися з грошовитими людьми. Відтоді відмовляюся від участі в рекламі.
Розмову вела Тетяна КРОП.
