Примхлива поетична муза обирає найдостойніших для того, щоб повести їх на найвищий щабель успіху та визнання. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка миколаївський поет Дмитро Кремінь упевнено ввійшов до кола цих обранців. Родом із Закарпаття, він поєднав у собі горду душу горянина з долею причорноморця. Його поезії пронизані вільним вітром нашого степового краю.
Дмитро Дмитрович — людина, закохана в Україну до нестями. Вічний борець за незалежність 12 років тому відстоював та захищав її від ГКЧП, був делегатом першого з’їзду Народного руху. Дмитро й нині одержимий ідеєю незалежності від будь-кого та будь-чого — і в творчості, і в політиці. Втім, має власний погляд на події давнини та сьогодення.
— З погляду на вічність дванадцять років — мить, — вважає поет. — Але в цю мить історії для суверенної соборної України спершу запишіть і легендарні часи княжої доби, часи Київської Русі і століття бездержавності.
Розмірковує поет і над майбутнім держави:
— Якщо в нас вистачить державницького терпіння безкровно (а не малою кров’ю) пережити зміну політичних еліт, Україна буде такою, якою має бути з припису долі. Україною для всіх, країною для всіх. Інакше ця планета під вербою загине.
Із глибини
Коли вона стояла, як Мадонна,
До серця прихиливши немовля, —
Хитнулась твердь, небесна і бездонна,
Хитнулась і заплакала земля.
Це — наша Україна, мати-ненька.
Це наш потоп, Чорнобиль, землетрус...
І ця сорочка вишита біленька,
І цей чорненьким вишитий обрус.
Як ми багато в світі цім не встигли,
Але над нами — Мати і Дитя...
О, не викреслюй коми, ніже титли
І в чорній книзі нашого буття!
І дім зведем. І відбудуєм школу.
До полину покинемо нектар.
І буде все. І піде все по колу:
Кому — комп’ютер, а кому — буквар.
І буде твердь земна твердіш од тверді,
І м’якша за розплавлене шосе.
І будем жити. Жити — аж до смерті,
Коли нас білим снігом занесе!
Миколаїв.
