Монолог іммігрантки

...Мама моя вирвалася сюди п’ять років тому. Подружка надіслала запрошення, і їй, на диво, відкрили гостьову візу. Поїхала вона в Америку — світ подивитися, та й по подарунки, звісно (я тоді саме заміж готувалася). А через місяць десь дзвонить і каже: лишаюся. Батько в розпачі! А вона йому: «Живи як хочеш, я тобі даю повну волю». Він її питає: що ж сталося? А вона, уяви, каже: «Хоч на старість хочу по-людськи пожити». Отак зосталася вона в Америці жити, а нам у Житомир коли-не-коли дзвонила та гроші надсилала. Для нас то була добра копійка, і ми думали, що живе вона там, в Америці, як у Бога за пазухою. Це вже пізніше я дізналася, як вона перші два роки у «прибиральному сервісі» коліна стирала. Жила нелегально в бараку, мов рабиня. Документи в неї російські хазяї забрали, натомість виділили ліжко і тумбочку в комірці, де мешкало ще п’ять жінок. Гроші свої у спідню білизну зашивала, бо хазяї крали все, що бачили. А потім уже, як обізналася з людьми, то переїхала з Нью-Йорка в інший штат. Їй тут трохи вільніше стало, але працює й досі в такому ж «сервісі» — тільки вже на поляків...

Так от, коли мій Сашко народився, передала мама для нас купу подарунків. І одежі — такої гарної, що я й не бачила ніколи, і іграшок — різних і таких цікавих, що я аж дивувалася: в Америці для дітей так багато добра різного й гарного роблять. Не те що в нас — усе примітивне й нецікаве. Одне слово, загорілася і я Америкою. Двічі ми з чоловіком їздили до посольства з маминими викликами — відмовляли. Знані люди радили: як розлучитеся, може, й пустять. А для цілої сім’ї ніколи візи не дадуть, бо знають: залишитеся. Але мій Микола про розлучення і чути не хотів: не пущу саму — і край! Так би ми й залишилися у своєму Житомирі доживати, та мама моя на тому не заспокоїлася і почала шукати інші шляхи, як нас вивезти до Америки. І таки знайшла. На свою голову. І на нашу.

Продали ми все, що могли: квартиру, машину, меблі. Лише одяг полишали й переїхали до тата жити. Назбирали 12 тисяч доларів і передали через людей до мами. А вона вже за ці гроші владнала таку оборудку, що нас мали зустріти в аеропорту в Мехіко, вручити потрібні документи й переправити через кордон до Америки. Та й усе. Ми, щасливі, що мама так усе добре влаштувала, купили квитки і вилетіли, дурні, до Мексики. Там нас справді зустріли і відвезли до готелю (як потім ми дізналися — найдорожчого в місті).

Сидимо день, другий, третій... Гроші летять, за готель і харчі платимо, а про нас ніхто й не згадує. Дзвонимо мамі: що сталося? А вона: зник той поляк, який мав усе влаштувати. Гроші ваші, каже, взяв і — зник. У мого Миколи, як він таке почув, аж волосся на голові дибки стало. Отоді він уже слів не добирав, і моя мама почула все і про себе, і про свою маму. Може, це подіяло, а може, так збіглося, але за годину після тієї розмови дзвонять нам по телефону й кажуть: готуйтеся, скоро їдемо. Цілий день під пеклом їхали ми в старій роздовбаній машині. Везли нас два мексиканці. Документів ніяких не дали. Щось по-своєму белькочуть та регочуть. А Микола ще тішився: «Ну й веселі люди, ті мексиканці. А документи, мабуть, біля кордону вручать».

Їхали довго. Краса довкола, кактуси — великі та чудернацькі. Ми навіть сфотографувалися біля них. На згадку. Вночі приїхали до якогось села. Халупи самі навкруги. Завели нас в одну, а потім і кажуть: «Мані, мані», — і руки тягнуть. А Микола їм: «Які мані? Я все мамі віддав. Кордон де?» А вони на мою обручку і ланцюжок показують — давай, мовляв, що маєш. Віддали. Та їм того замало стало. Забрали вони мого Миколу кудись, а мене зачинили з дитиною в кімнаті. Бруд, сморід, пацюки бігають — жах. Перелякалася я не на жарт. Думала, підріжуть десь мого Миколу, а потім і за мене візьмуться. А дитину мою продадуть... Так ні жива ні мертва сиділа на тій брудній долівці не знаю скільки. Мені здавалося, вічність минула.

Потім прийшли нарешті чоловіки, кажуть: «Їдемо». А я вже ніякої Америки не хочу, тільки б подалі від цих бандюг. Микола мене підбадьорює: «Нічого, жінко, прорвемося», — а сам білий, мов крейда. Висадили нас біля води. Річка якась. Кажуть: «Он по той бік — Америка. Йдіть до середини річки і чекайте на наш сигнал. Як почуєте — біжіть до другого берега». А я, дурна, ще й питаю Миколу: «А документи ти добре перевірив?» А він на мене, як на божевільну, подивився й каже: «Які документи, жінко! Вляпалися ми з тобою по самі ніздрі, тепер будемо випливати».

Стояли по коліна у воді десь із годину. Ноги померзли, руки поніміли: бо ж на одній руці дитина спить, в другій — валізи. Мексиканці мене в одному місці поставили, Миколу — подалі. Нам шикають: мовляв, тихіше. А самі на березі регочуть — за кілометр чути. А потім як свиснуть і руками махають — біжіть! А куди бігти? Темрява, хоч в око стрель. Тільки-но берег той інший забачили, як тут нізвідки — вогні, сирени виють, поліцейські з ліхтарями, та за нами у воду! Я з переляку все покидала, не знаю, що робити, туди-сюди сіпаюсь. А Микола мій кричить: «Назад біжи!»

Одне слово, половили нас, як тих зайців недорізаних...

Мене відпустили одразу, бо з малою дитиною ніхто не хоче клопоту мати. А Миколу мого посадили у в’язницю. Я одразу мамі подзвонила, вона переказала мені гроші через Вестерн Юніон, і я з Сашком на ранок уже прилетіла до неї. Трохи оговталась від шоку та й почала думати, як чоловіка визволяти. Пішли з мамою до адвоката, а той і радить: «Назвіться біженцями». Мовляв, погано вам жилося в Україні, переслідували вас, чи щось таке подібне. Мені від тої поради і справді недобре зробилося. За останні дні я стільки пережила, що від того «поганого», яке ми в Україні мали, тепер би нізащо не відмовилася. Та що поробиш, іншого виходу вже не було, треба чоловіка рятувати. Отак назвалися ми біженцями й викупили чоловіка під заставу в 10 тисяч доларів. Гроші мама позичила у того самого поляка, який нас і підставив. Позичила під проценти. Та добре, хоч так. Хто ж такі гроші задурно дасть?

Тепер живемо, мов на пороховій діжці. Все чекаємо, що депортують. Тут лишитися — ніби й непогано, вже й подобається. Але мови не знаю. Тож тепер моя мама має собі компанію в моїй особі: разом насолоджуємося парфумами від «Віндекса» і прибираємо хати. За це добрі гроші платять. А Микола мій — той спочатку себе нікуди приліпити не міг. А як мову підучив, то мов на світ народився. Тепер має аж три роботодавці. І кожний цінить, бо де ж ти ще знайдеш таких роботящих людей? І платять непогано: нещодавно вже другу машину купили — нову. А дитині своїй узагалі ні в чому не відмовляємо — для малого тут рай. І взагалі мені іноді здається, що ця країна створена для дітей...

Але як бути далі — не знаємо. Як подумаю, що повернуть нас назад, — страшно робиться. У боргах ми, як у шовках, як віддаватимемo? В Україні ж таких великих грошей за все життя не заробиш. А батько все додому кличе. Питає: «Як помру, то хоч ховати приїдете?» Він там сам-самісінький. Чи побачимося ще коли?..