Небоязкий інвестор, або Чому німці люблять Кам’янець

Конрад Янке приїхав у Радянський Союз, коли солдати другої світової вже були пенсіонерами, а народженим у сорок п’ятому виповнилося по сорок. До розпаду однієї з найбільших імперій залишалося кілька років. Багато що трансформувалося в суспільній свідомості радянських громадян, які самі себе йменували «совками», та мало змінилося ставлення до «фріців». Останні мусили б —і в десятому поколінні! — залишитися вічними ворогами.

Перші свої інвестиції родинна фірма «Янке» зробила в Москві, у Краснодарському краї, Бєлореченську. У Горі, на батьківщині Сталіна, Конрад надзвичайно багато допоміг грузинським дітям, тому тепер він почесний громадянин Горі. У Молдові під опікою його дружини Моніки перебувають чотири сиротинці, а всі працівники фірми відмовилися від «різдвяної» зарплати, аби щороку оздоровлювати дітей у Німеччині і худенький бюджет інтернатів «підгодувати» своєю часткою. Тому Конрад Янке— почесний консул Молдови у Нижній Саксонії та Гамбурзі, а Моніку відзначено високою нагородою Президента Молдови.

Якось депутат Верховної Ради Радянського Союзу Скиба порадив Янке поїхати в Україну.

— Мене прийняли гостинно і дружелюбно. Уперше в житті їхав на «Чайці»! Я бачив, що є люди, які готові до співпраці, тому почав будівництво першого заводу в Новій Ушиці на Хмельниччині. Познайомився з Адамом Яхієвим, який став партнером і другом на все життя. Та зізнаюся, я дещо вкрав у Адама. Це був його перекладач Григорій Кафльовський, якого я зробив представником фірми «Янке» в Україні.

Нині на пострадянському просторі 86 заводів продукують концентровані соки для фірми «Янке». А кожна дванадцята пляшка соку, випущена у світі —від цієї німецької фірми. Конрад Янке згадує той час, коли пропаганда попереджала його: працювати буде важко. Тепер він інвестор, який не боїться.

Хоча пізнав і труднощів. Але загалом успіху було значно більше, і перше спільне українсько-німецьке підприємство «Агро Поділля», яким керував Володимир Новак, переконало: треба йти далі. Янке став ініціатором навчання директорів плодоконсервних заводів у Німеччині. На симпозіумах, семінарах вони отримали навички виготовлення концентрованих соків за європейським стандартом. Наступний крок — поставка в Україну відповідного обладнання, його монтаж.

Дедалі глибше проникаючи в українську економіку, Конрад Янке розумів, що йому не обминути суспільного життя, людських проблем. Не міг спокійно спостерігати, як працелюбний український народ переживає кризу. Тому часто підставляв і своє плече. Якось на Тернопільщині у його кабінет потрапила молода людина без ніг. Розпитавши сорокалітнього лісничого про аварію, у якій той втратив ноги, Янке пообіцяв придбати протези за свій кошт. Тепер Конрад отримує листи, в яких друг-лісничий запрошує Конрада «побігати» на полюванні. А в Кам’янці-Подільському живе хлопчик Ігор Корчевний, якому Конрад довго шукав по німецьких клініках фахівця, аби «розрухати» защемлений під час невдалої операції нерв. Згодом через кордон переїхали реанімаційне авто «Мерседес» з усім оснащенням аж до шприців, яке призначалося тернопільським медикам, 50 ліжок, що передані в Борщівську лікарню цієї ж області...

Відзначено німецького благодійника і в Україні — орденом Михайла Грушевського ІІ ступеня та численними нагородами міст, яким він допомагає. У їхньої родини є девіз: «Ти не будеш щасливим навіть в успішному бізнесі, якщо не лишатимешся людиною». І ще Янке завжди застерігає своїх співвітчизників, які хочуть мати власну справу в Україні: «Хто з високо задертим носом сюди прийде, піде з опущеним, бо зазнає невдачі, хто нехтує закони України —приречений на провал, хто не поважає українців, таких само інтелігентних і освічених, як і люди на Заході, той глибоко помиляється. Український народ гідний поваги і всілякої допомоги світової спільноти, щоб його держава стала в один ряд з розвиненими європейськими.»

Конрад Янке багато і тісно співпрацює із Союзом промисловців і підприємців України, який очолює Анатолій Кінах. Зараз він почав реалізовувати ідею про постійні симпозіуми кращих промисловців і підприємців двох держав. Такий форум уже відбувся у травні цього року в Києві, тепер черга за Гамбургом, Роттердамом і Штаде (батьківщиною Конрада). Спільні інтереси німецьких та українських ділових людей перетнулися в переробній, легкій, швейній промисловості. Янке вважає, що таких точок є надзвичайно багато, і це дуже корисно для Німеччини. Тому зі своїми пропозиціями навідався до посла Німеччини в Україні Дітмара Штюдеманна.

Відвідати невелике місто Кам’янець-Подільський, оцінити його потенціал для партнерства двох держав посла не довелося довго вмовляти. Він уже чимало чув про це місто від благодійниці Марії фон Павельц-Вольф та інших співвітчизників.

Благодійна місія здійснилася і тепер: Конрад Янке придбав апарат штучної нирки, який було передано міській лікарні №1. Закладено і перший камінь для навчання офтальмологів у Бременській клініці. І поїздка, і обладнаня для операцій у цій галузі, що його отримають українські медики — знову жест доброї волі та милосердя Конрада Янке. А ще до міста приїде професор Ульріх Дімерлер, з яким дружить Янке, і проведе кілька перших операцій на травмованих очах.

Під час робочого візиту до Кам’янця Дітмар Штюдеманн, як запевнив він сам, переконався, що партнерство міцніє не лише в медицині. Так, підприємство «Преттль-кабель-Україна» успішно постачає кабельно-провідникову продукцію автомобілебудівним фірмам Німеччини, а марка «Янке» справді невід’ємна від марки «Адамса». Незаперечними є туристичні можливості міста, якими Дітмар Штюдеманн хоче зацікавити німецькі агентства. Зокрема і для того, щоб туризм дав нові робочі місця і кам’янчани не ставали нелегалами. Провівши переговори з ректором місцевого державного університету Олександром Завальнюком, Дітмар Штюдеманн високо оцінив роботу вузу з вивчення німецької мови та літератури і запропонував розпочати обмін студентами з німецькими вузами.

Говорячи про відносини двох народів, посол назвав тільки одну цифру: 250 тисяч віз на рік. Стільки українців відвідує Німеччину, спілкується зі своїми

друзями, партнерами, родичами. Усе це свідчить про дружбу та взаємоповагу. Побувавши у благодійній їдальні «Три лілії» (такий герб міста Вісбадена, що дружить з Кам’янцем), Дітмар Штюдеманн був просто захоплений. Це одна зі спільних справ двох товариств дружби, які очолюють дві звичайні вчительки-пенсіонерки: Раїса Павлюкевич та Марія фон Павельц-Вольф. Щотижня сто найбідніших громадян міста отримують у цій їдальні, повністю обладнаній і утримуваній за кошти німецьких благодійників, гарячі обіди. А потім молодь, яка допомагає на кухні, перетворює їдальню на навчальний клас. Ці дівчата та юнаки стають гувернантами, водночас вивчають мову і здобувають освіту, яка дає можливість їм добре працевлаштуватися в Україні. Контакти двох товариств мають десятилітню історію, є зразком міжнародних зв’язків.

— Ви ще більший посол, ніж я, — із вдячністю сказав Раїсі Павлюкевич високий гість, — бо людські стосунки набагато важливіші за політику.

 

Хмельницька область.