Нині тисячі українців їдуть за кордон у пошуках роботи і кращого життя, бо, мовляв, удома прожити неможливо. А тим часом хтось із-за кордону їде й до нас. Скажімо, на Хмельниччині вірменська община за кілька літ зросла вдвічі. Гідно подиву, як цей народ уміє згуртуватись, підтримати одне одного, прилаштуватися до чужого краю. Вірменські кав’ярні, дворики, навіть площа і церква — усе це віками було і є на Хмельниччині.
Бідного вірменина, як і єврея, не буває
Згадуємо цей жарт, коли заводимо розмову із Анаїт Аветисян, головою Хмельницької обласної общини «Вірменія», про те, як живеться вірменам на нашій землі. Втім, мета наша — не заглядати в чужі гаманці, а просто поговорити про життя-буття приїжджого народу.
Звісно, не всім удався великий бізнес. Але без шматка хліба не залишився практично ніхто. Джульєтта Хачатрян потрапила на Хмельниччину після землетрусу, коли дім зник з лиця землі. Тоді, за загальносоюзною рознарядкою, її з маленькою донькою та матір’ю, котра переступила восьмий десяток, направили до Хмельницького. Працювати пішла в дитсадок місцевого заводу «Новатор», від заводу дали й кімнату в гуртожитку. Згодом роботи не стало, але лишилися в гуртожитку. Десятилітня Наїра й не знає іншого дому. Торік дівчинка почала навчатися в музичній школі. Фортепіано в кімнатку з чотирма ліжками втулити неможливо. Домашні уроки тепер розучуються просто в коридорі. Сусіди від перших кроків юної піаністки не в захваті. Зате для Джульєтти та Наїри кращої музики у світі немає.
Не маючи свого дому, родина все-таки має свій бізнес. Разом із чоловіком Сергієм (вони познайомились тут, на Хмельниччині) утримують невеличку торговельну палатку. Щодня о п’ятій ранку Сергій їде на оптовий овочевий ринок. Звідти на таксі — про власне авто й не мріють — привозить кілька валіз: помідори, огірки, банани, лимони. О сьомій Джульєтта виставляє все це у своїй палатці. Коли на кілограмі мають півгривні, то вже бізнес непоганий. Але часто неспродані за день продукти ввечері доїдають самі, щоб не зіпсувались.
Місце під сонцем (біля тролейбусної зупинки) треба відвойовувати в таких само дрібних торговців, дільничних, податківців. Копійчаний бізнес не дає змоги сплатити всі податки і платежі, отримати всі дозволи і патенти, тож проблеми бананово-цитрусового бізнесу доводиться розв’язувати на місці. Та все одно щоранку Сергій їде з валізами на оптовий, а Джульєтта стоїть до ночі в палатці. Це не просто їхній заробіток, це життя, в якому найбільша мрія — власні п’ятнадцять квадратних метрів гуртожитського житла, котре за десять літ завод не спромігся передати родині.
Вогник рідного дому
— Кожен влаштувався по-своєму, — продовжує Анаїт. — Вірмени живуть, як і українці: хто краще, хто гірше. Не можу й уявити, щоб хтось із наших сказав: дайте нам ліпші житло, роботу, зарплату! Ми всі вдячні землі, котра прийняла нас.
Анаїт приїхала із прикордонного з Іраном Капана. На початку 90-х там ішла неоголошена війна. Можна було пережити відсутність світла, води, пічки-«буржуйки», нічні черги за хлібом. Але страх за дітей погнав цю родину, як і багато інших, з рідного порогу.
— Ми покинули все, узявши з собою єдине багатство — сина і доньку, — згадує Анаїт. — А рішення оселитися саме в Україні виникло само собою. Пригадали, як мій свекор казав: якщо доведеться колись залишити дім, то їдьте тільки в Україну, кращої землі і людей не знайдете. А він це знав, бо воював тут.
Відчувши на собі, що означає розпочинати на новому місці життя заново, Анаїт замислилась над створенням національної общини. Головною метою стало не просто зберегти національну пам’ять для себе, а й показати всім красу і глибину своєї історії, культури, нагадати, що вони — древній народ, сильний духом і добрий душею. «Кожна община розвивається по-своєму, — переконана жінка, — немає спільних стандартів. Але завжди це маленький вогник рідного дому, який може гріти серця сотень людей».
Анаїт зробила ставку передусім на дітей. Вона шукала в області обдарованих хлопчиків та дівчат і виводила їх на шлях загального визнання. Сьогодні справжньою гордістю вірменської общини й усієї Хмельниччини став тринадцятилітній Геворік Арутюнян, котрий мешкає в Ярмолинцях. Коли Анаїт побачила його малюнки, одразу вирішила влаштувати виставку в обласному центрі. Роботи Геворіка так вразили всіх, що він одразу став лауреатом обласної премії імені Людмили Мазур «Подільська палітра». А днями до хлопчика прийшла ще одна нагорода — друга премія Всеукраїнського конкурсу дитячого малюнка «Планета людей».
Я запитую в батька, чи бачили Геворік та його брат Гургенік рідні гори, чи малює їх хлопчик? Каже, що інколи малює — такими, як зумів запам’ятати ще п’ятилітнім. «Але якби я сьогодні відвіз своїх дітей до Вірменії, їм би снилась Україна, вони ж виросли тут».
Повернення до букваря
Гагік, батько Геворіка, розповідає, що його син непогано знає англійську й німецьку мови, вивчає польську й російську, дивує свій гімназійний клас знанням української. А от вірменську, хоч як прикро, знає найгірше. В родині нею розмовляють, проте письмо і грамота дітям невідомі. Коли до свята національних культур задумали написати вірменський алфавіт, то з’ясувалося, що ніхто із общини цього зробити не може, древні букви виводила на папері колега-українка.
Після того вирішили: общині потрібні недільні заняття, де вчитимуть дітей рідної грамоти. Уже знайшли вчителя, домовились із Родинним домом про приміщення.
Мовна проблема для іммігрантів важлива, але не найбільша. Багатьом, як і родині Арутюнянів, доводиться дбати про громадянство. Геворіка і Гургеніка вже вкотре запрошують за кордон, щоб брати показали свої танцювальні здібності та картини. Останнє запрошення було з Франції. Але, не маючи громадянства, діти не можуть перетнути кордон. Та й для їхнього батька стало справою честі отримати український паспорт.
— Вірменія назавжди залишиться в нашому серці, — каже Анаїт. — Але ми живемо в іншій державі і хочемо з честю представляти її, а не бути просто особами кавказької національності.
Юна Еллада Погосян вже на Хмельниччині захопилась кік-боксингом. Коли стала чемпіонкою України у своїй віковій категорії, на її честь піднімався синьо-жовтий прапор. Геворік Арутюнян на всіх виставках представляє свої роботи від імені нашої держави. Його брат Гургенік вийде на танцмайданчик у Франції під українським прапором.
Усі вони тепер діти нашої землі, й іншої не шукають.
Хмельницький.
