Нинішній конституційний процес виявив у нашій політиці чимало негативу, що й став причиною перетворення дискусії стосовно перспектив політичного облаштування України на інструмент боротьби за владу. Про це свідчить розкол, який стався в парламенті за спроби розглянути питання про внесення змін до Конституції. Отож питання щодо майбутнього політичної системи так і залишилося без відповіді.

Як впливати на владу

Основна причина необхідності здійснення конституційної реформи в Україні — кризова ситуація, що склалася у відносинах між державою і суспільством. Наші громадяни від часу проголошення незалежності так і не отримали реальних можливостей впливати на владу. Тим часом для демократичної країни це ключове питання, без вирішення якого все інше втрачає сенс. Це стосується й ефективності влади, котра, як ми знаємо із власного історичного досвіду, передусім має бути підконтрольна громадянам. Саме тому реформа політичної системи повинна насамперед бути спрямована на демократизацію політичного ладу в Україні. Це означає тільки одне —посилення ролі громадянського суспільства та забезпечення громадянам можливості контролювати діяльність державної влади та її адміністративного апарату. Тож перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської є логічним і виправданим.

Шлях парламентсько-президентського республіканства, який зберігає унітарність України і водночас максимально забезпечує дотримання демократичних процедур під час формування і функціонування влади, відстоювала Народно-демократична партія при висуванні своїх ініціатив про здійснення політреформи впродовж 2001—2002 рр. Ідея переходу до парламентсько-президентського укладу влади лежить і в основі ініціатив Президента України, які було розголошено в його зверненні до народу напередодні 11-ї річниці незалежності. З цією ідеєю виступали і деякі представлені у Верховній Раді сили, що висували свої версії політичного реформування. Все це давало змогу тоді казати про велику ймовірність успішно розпочати цей процес.

Перехід до зазначеної моделі політичної системи передбачає реалізацію кількох фундаментальних реформацій. Перша і головна — парламент, що обирається на партійній основі, формує уряд і несе цілковиту відповідальність за його роботу. Відповідно слід урегулювати регламентацію роботи правлячої парламентської коаліції та механізми формування коаліційного уряду. Президент за такої моделі є главою держави і гарантом Конституції.

Друга — формування чіткої виконавчої вертикалі, субординованої під Кабінет Міністрів, — від міністерств, комітетів і відомств до місцевих держадміністрацій.

Третя — затвердження інституцій, що забезпечують подальший розвиток громадянського суспільства, реалізацію громадянських прав і свобод. Це можливо тільки за умови реформування та зміцнення місцевого самоврядування, його економічної бази, створення виконавчих структур, чіткого розмежування повноважень з органами державної влади на місцях.

Проте нині з’явилася реальна загроза підміни реалізації цієї умови черговою спробою перерозподілу важелів бюрократичного впливу між гілками влади та використання політреформи як інструментарію під час підготовки до виборчої кампанії 2004—2006 рр.

Конфлікт чи компроміс?

Як політика і парламентарія мене хвилює передусім конфліктогенний характер конституційного процесу, що намітився останнім часом. Попри попередні ініціативи та пропозиції партій і громадськості, зокрема й напрацювань НДП, а також широке обговорення президентських пропозицій щодо зміни Конституції, яке відбулося навесні цього року, замість узгодженого проекту змін було підготовлено два окремі — від Президента і від спеціальної парламентської комісії.

Я завжди обстоював другий підхід, який полягає в тому, що не можна допускати формального поділу на президентський чи парламентський проекти, треба було з самого початку працювати над єдиним. Проте сталося так, як сталося.

Обидва законопроекти нині направлені до Конституційного Суду і чекають його вердикту. Водночас їх розробники розуміють, що головне питання — що робити з цими проектами після їх схвалення КС. Адже ці документи різні і за змістовними положеннями, і за конструкцією. Тож навряд чи вдасться їх об’єднати. Але аналіз схожих позицій і відмінностей двох документів — предмет окремої розмови.

Водночас Президент допускає можливість відкликання свого законопроекту із КС. І це також не поліпшить ситуацію. Навпаки. Можливо також, що політична реформа опиниться у безвиході. Бо у разі, якщо в КС залишиться тільки один законопроект, а Президент займе пасивну позицію, політичне середовище може остаточно розколотися на три-чотири непримиренні табори: прихильники політреформи і парламентського законопроекту, президентського законопроекту, противники реформи і консервативно налаштовані сили. За таких обставин з’являється реальна загроза розпаду парламентської більшості та, відповідно, кризи недооформленої коаліції, яка нині несе політичну відповідальність за уряд.

Отже, склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, два законопроекти не узгоджуються між собою. А з другого — механічне вилучення одного з них (відповідно, однієї із моделей) із обговорення загрожує загостренням політичної ситуації і навіть парламентською кризою, що неминуче призведе до дискредитації молодого українського парламентаризму і до спроб розв’язати політичні проблеми адміністративними або навіть силовими засобами. То який шлях реалізації політичної реформи може бути якнайкоротшим і політично доцільним?

Дві передумови політичної реформи

Під передумовами маю на увазі єдину узгоджену модель політреформи і проведення реформи більшості з метою її трансформації в парламентську політичну коаліцію.

Передусім хочу ще раз наголосити на тому, що сьогодні ще є можливість повернутися до етапу консультацій для узгодження моделі конституційного ладу в Україні. І як приклад такої організованої роботи можна згадати сучасний досвід країн Європейського союзу, що працюють над проектом конституції єдиної Європи.

Ключовим моментом, який міг би стати для нас прикладом, є ретельність і зваженість, прагнення залучити якнайбільше учасників, з якими європейці підходять до цієї надзвичайно важливої справи. Жодного примусу — лише компроміс і злагода. Європейський досвід міг би бути для нас не тільки зразком наполегливості в досягненні консенсусу з принципових питань, а й стимулом до того, щоб на практиці продемонструвати запровадження європейських політичних традицій.

Тому хочу ще раз зазначити: нинішня заплутана ситуація виникла саме через те, що так і не були узгоджені позиції провідних політсил на концептуальному рівні. І це передусім позначається на беззмістовності та безплідності суперечки з приводу окремих положень наявних законопроектів — і президентського, і парламентського. Не треба тішити себе надією, що всенародне обговорення, яке більше нагадувало добре організовану піар-кампанію, розв’яже всі проблеми. Сумні уроки таких кампаній було засвоєно ще на прикладі референдуму 2000 року.

З огляду на цей досвід та зважаючи на нинішню політичну ситуацію, пропоную таку послідовність дій.

Треба виробити єдину позицію на концептуальному рівні і тільки потім повертатися до законопроектів. Для цього можна вже тепер створити погоджувальну комісію або групу, до складу якої увійдуть представники парламентських фракцій і груп, Президент і представники його команди, посадовці, провідні політологи та правники. Завдання такої комісії (групи) — узгодити і підписати концепцію (модель) нової політсистеми. І тільки на основі такої моделі розробити єдиний законопроект. Отже, тим самим ми зможемо позбутися таких епітетів, як «президентський» або «парламентський». Вважаю, задля політичного компромісу можна погодитися з тим, що нинішні два законопроекти — це лише додатковий інструментарій у роботі.

Наступний крок — скликання Конституційної асамблеї (КА) як дорадчих зборів, які проводять громадські слухання з питання реформи Конституції та розглядають попередньо узгоджений проект внесення змін до неї. Народні демократи вже більше року виступають з пропозицією скликати КА, яка, за умовною аналогією з європейським конвентом, виконувала б функцію громадської експертизи і водночас — легітимації конституційної реформи. Цю ініціативу підтримали й учасники травневого Форуму Народної демократії. На жаль, досі наш політикум залишався глухим до цієї ініціативи. Нинішня ситуація ще раз засвідчила нашу правоту. Адже альтернативи громадському консенсусу і політичному діалогу немає і бути не може. Хочу ще раз відповісти критикам: я не пропоную приймати Конституцію на Асамблеї, але обстоюю ідею громадських слухань, які забезпечать визнання і справжню громадську підтримку конституційній реформі.

Після проведення громадських слухань на КА — внесення узгодженого законопроекту до ВР і проходження необхідних процедур для його схвалення. Вважаю, що після всієї цієї роботи навряд чи в когось із політиків буде моральне право блокувати роботу ВР.

За умови конструктивної роботи політреформа може завершитися впродовж наступного року. Але потрібно створити і другу передумову. Маю на увазі реформу більшості та створення у ВР справжньої парламентської політичної коаліції партій і фракцій, що мають більшість голосів, несуть відповідальність і контролюють роботу коаліційного уряду на засадах загальної політико-економічної платформи.

Ключові позиції для реформи більшості: перетворення більшості, яка складається з окремих членів, на коаліцію партійних фракцій і груп; формування нового образу коаліції як коаліції відповідальності за уряд та проведення політреформи, а не абстрактної керованої більшості; необхідність підписання угоди з Президентом про кадрову політику в коаліційному уряді на період до політреформи; розробка політико-економічної платформи нової коаліції, що дає можливість висувати вимоги до виконання програми дій уряду Віктора Януковича.

За наявності доброї волі та розуміння реформу більшості можна здійснити вже у вересні—жовтні.

Отже, створюючи ці дві передумови політреформи, ми не тільки уникнемо розкручування конституційної кризи і дестабілізації політичної та економічної ситуації, а й закладемо надійний фундамент для взаємодії політсил у наступному політичному циклі, досягаючи тим самим забезпечення еволюційної спадковості курсу демократичних перетворень.

* * *

У конституційному процесі настає момент істини, коли представники всіх політсил мають повністю усвідомлювати, який вибір вони роблять, і вольовим зусиллям змусити себе стати на шлях діалогу і компромісів. Тоді ми отримаємо не тільки узгоджений проект змін, що має всі шанси на легітимне затвердження в парламенті і дає імпульс подальшому демократичному розвитку, а й дуже цінний прецедент урегулювання політичних суперечностей на компромісних основах. Сподіваюся, що в українській політиці переможуть спільні інтереси та бажання демократичної перспективи для нашої держави.

Валерій ПУСТОВОЙТЕНКО, голова Народно-демократичної партії, керівник фракції НДП у Верховній Раді України.