Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», ухвалений 1991 року, на думку фахівців, є одним з найтолерантніших у світі. Він жодного разу не змінювався, як це робилося в багатьох країнах СНД. Однак і в нас визріли умови, щоб внести зміни до чинного закону. Такий законопроект уже розроблено, він перебуває на розгляді у комітетах Верховної Ради України.
З цього приводу наш кореспондент розмовляв з головою Державного комітету у справах релігій, доктором філософських наук професором Віктором БОНДАРЕНКОМ.
— Вікторе Дмитровичу, чим зумовлена потреба у прийнятті нового закону?
— Наведу лише кілька прикладів, і все стане зрозуміло. Україна за кількістю релігійних організацій посідає одне з перших місць не лише в Європі, але й у світі. Нині їх чисельність становить понад 28 тисяч. Щороку реєструється до 1,5 тисячі нових організацій. Діють сотні закордонних місій, десятки братств, 340 монастирів (у 1913 році їх було 83).
Багатьох це тішить, а декого й тривожить, бо, мовляв, незабаром у нас через ліберальне законодавство релігійних організацій (навіть маловідомих у світі) та споруд, що їм належать, буде більше, ніж віруючих.
— Чим пояснити такий релігійний сплеск?
— Відповісти на це запитання непросто. Нинішня релігійна ситуація значною мірою відповідає потребам людини, яка прагне реалізувати свої духовні переконання. Свідченням того можуть бути цифри і факти. За роки незалежності у нас почала реально утверджуватися свобода совісті. А відтак релігійне середовище стало жити за власними законами. Погляньмо лишень на духовну освіту. Якщо за радянських часів в Україні була лише православна Одеська духовна семінарія, то нині маємо 156 духовних навчальних закладів, в яких навчаються майже 18 тисяч слухачів. А ще маємо близько 10 тисяч недільних релігійних шкіл, про які в часи СРСР можна було лише мріяти.
Цьому, звичайно, сприяв наш демократичний закон про релігію. Нагадаю, що за сприяння держави збудовано 3,5 тисячі культових споруд і майже 2 тисячі зводиться.
— В окремих засобах масової інформації стверджується, що виникненню багатьох релігійних конфесій, течій і відгалужень сприяють іноземний капітал, місіонерство та наше законодавство. Чи так це?
— В Україні діють релігійні організації 54 конфесій. І ми тут не виділяємося з-поміж інших країн, бо людині притаманно шукати свій власний шлях до Бога. Радянський період, здається, усіх переконав у тому, що релігія незборима. Ні політика «державного атеїзму», ні найжорстокіші репресії, ні планомірне звуження поля діяльності релігійних організацій не дали очікуваного ефекту. Релігія відродила свою діяльність за найпершої можливості.
— Чи всі конфесії дотримуються нашого законодавства?
— Релігійне середовище надзвичайно законослухняне. Однак усім нам треба прагнути до того, щоб правопорушень не було зовсім. Насамперед слід неухильно керуватися принципом відокремленості церкви від держави. Лише так зможемо будувати політику, щоб не втручатися туди, куди ніхто, крім віруючих, не може втрутися. По-друге, церква, як звичайний суб’єкт правовідносин, має чітко дотримуватися чинного законодавства та договірних засад у взаєминах з тими, з ким їй доводиться спілкуватися, особливо з питань власності.
— Як ви ставитеся до вивчення християнської етики у школах та основ богослов’я у вузах, про що нині не вщухає полеміка?
— Моє ставлення до цього винятково позитивне. Адже незаперечним є те, що наша суспільна мораль базується на християнських принципах і цінностях, а церква вчить лише добру. Крім того, добре знаємо про недосконалу систему виховання в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах. Про те, що з предметів шкільного курсу вимито величезний пласт знань, пов’язаних із християнською традицією та культурою. Все це слід виправляти, зберігаючи світськість школи.
У деяких областях у школах уже введено курс «Основи християнської етики». Цей процес розвивається небезпроблемно. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій спільно з Міністерством освіти і науки та нашим комітетом працюють над тим, щоб курс вивчали у школах. Але розв’язати це питання непросто. Основна проблема тут — у гарантіях збереження світського характеру школи. Це розуміють сьогодні і освітяни, і представники церков.
Щодо спеціальності «богослов’я» у вищих навчальних закладах, то світова практика переконує: базою має бути широкий спектр дисциплін соціогуманітарного блоку разом з фундаментальними богословськими дисциплінами на добротній мовній підготовці.
— У деяких військових частинах є вже капелани. Що можна сказати про таку службу?
— Можна констатувати одне: слова духовного пастиря у військових колективах чи в міліцейських формуваннях чекають не менше, ніж цивільні люди. Церква, зі свого боку, висловлює бажання та готовність іти до «людини з рушницею». Мабуть, з цих причин низка силових міністерств і відомств уклали спеціальні угоди про співпрацю з церквами, а останні у структурі своїх керівних органів створили відповідні підрозділи, які відповідають за взаємодію з армією, міліцією та іншими відомствами. І в цьому немає нічого незвичайного. Адже йдеться про задоволення релігійних потреб людей у специфічних умовах.
Найбільшими проблемами у такій співпраці є пошук форм присутності церкви у військових колективах. Я переконаний, що життя знайде такі легітимні форми роботи церкви в армії, які влаштують обидві сторони і суспільство загалом.
— Нині чимало культових споруд, як і земля, на якій їх збудовано, належать державі. Чи не варто все це передати релігійним конфесіям?
— Релігійним організаціям уже повернуто понад 3,5 тисячі колишніх культових споруд, які використовувалися не за призначенням, величезну кількість церковного начиння та інших цінностей, що свого часу насильницьким способом були вилучені в церкви. Цей процес буде доведено до логічного завершення, хоча й виникає чимало перепон.
Комітет вважає, що майно варто передавати церкві у власність, зберігаючи лише ту частину, яка становить визначну історичну чи культурну цінність. Саме ці положення і передбачено в проекті нової редакції закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», що готується до розгляду Верховною Радою України.
— Чи буде створена єдина Українська Помісна Православна Церква?
— Відсутність єдності православних в Україні — основна проблема духовно-релігійного життя нашого суспільства. Православні, як відомо, становлять більшу частину віруючих серед українців. На засадах православ’я сформовано ментальність українців. Їхнє історичне буття впродовж понад тисячу років нерозривно пов’язане з православ’ям. І от сьогодні ця грандіозна сила роз’єднана. Це трагедія нації.
У суспільства і в церкви є розуміння необхідності подолання суперечностей, які не існують, й утворення єдиної Православної Церкви в Україні. Про це постійно кажуть і державні, і церковні лідери країни. Твердять стомлені від нескінченного протистояння єпископи, священики і віруючі. Цього хоче весь народ. У Верховній Раді створено об’єднання народних депутатів України «За єдину Помісну Православну Церкву».
Вже тривалий час ведуться переговори між Вселенським та Московським патріархатами за участю української сторони. Є поступ до цієї мети. Її досягнення залежить від доброї волі тих, від кого залежить об’єднавчий процес, іхньої любові до України та її народу.
— Примирити конфесії комітет не може. А чи потрібен в Україні такий орган, часто ставлять запитання церковники?
— У переважній більшості країн схожі органи є, хоча там і немає таких гострих проблем у релігійному житті, як у нас. Це, м’яко кажучи, спекулятивні розмови, які пов’язані з намаганням домогтися безконтрольності над процесами в релігійному середовищі.
Дехто вважає, що чимало питань, які накопичилися у сфері релігійного життя, з часом якось розв’яжуться. Однак це утопія. Держава завжди повинна мати орган, який за своїми функціями постійно перебував би у робочих взаєминах з церквою, забезпечував її контактність зі «світом».
— Дякую за розмову.
