Нещодавно виповнилося 350 років Іллінській церкві. Її побудували у знаменитому селі Суботові, що неподалік від гетьманської столиці — Чигирина, за власним проектом і на власні кошти Богдана Хмельницького. Відомо, що тут, у храмі, 1657 року і поховали великого гетьмана.
Проте ні церкві, ні останкам її фундатора не судилося спокійно перепливати вічність. Після смерті Богдана Хмельницького настала велика Руїна, яку описують не лише дослідники української історії, а й Тарас Шевченко в полум’яних рядках «Кобзаря».
Співробітники історико-культурного заповідника «Чигирин» розповідають, що останки гетьмана спочивали в Іллінській церкві лише сім років, а потім безслідно зникли. Залишилися лише туманні, суперечливі легенди. Якщо вірити одним, то козаки, щоб не допустити святотацтва над тлінними рештками свого полководця, перепоховали однієї ночі домовину в іншому місці. Найвірогідніше, стверджують історики, десь у підземних ходах Суботова. А якщо прислухатися до інших, то козаків випередили поляки: вони спалили останки «бунтівника-самозванця» і пострілом з гармати розвіяли попіл за вітром. Дійшла до нас із ХVІІ століття й іще одна символічна легенда: прах гетьмана повернеться у стіни храму, коли в Україні настане вільний час. Судячи з «вакансії» в Іллінській гробниці, дух Богдана ще не відчув солодкого подиху волі.
Удар за ударом — у прямому і переносному значенні — сипався і на гетьманський храм. Він почав руйнуватися. У першій половині позаминулого століття земський уряд прийняв постанову про знищення церкви-домовини. Було вирішено розібрати її на камінь і цеглу. Врятував храм автор рядків «Стоїть в селі Суботові...» — Тарас Шевченко. Саме Кобзар домігся скасування постанови і почав «ходіння колами» для виділення коштів на реставрацію церкви.
Наміри царських часів майже вдалося здійснити в епоху більшовицьку. В 1929 році правління колгоспу постановило розібрати історичну реліквію для зведення «грандіознішої» споруди — корівника. Але Богдан Хмельницький знав, що залишити у спадок «правнукам поганим»: товщина стін у деяких місцях мала майже три метри. З такою архітектурою не змогли впоратися навіть войовничі безбожники і тому здалися в полон звичній на той час логіці: колгоспну комору влаштували всередині храму. Пізніше, вже в 60-ті роки, церкву «повернули народові» як... музей «возз’єднання України з Росією». І тільки в 1990-му древні стіни знову почули молитву...
Храм належить до УПЦ Київського патріархату. Його настоятель отець Володимир Давоцький вірить, що трагічна історія вже не відлунюватиме тривогою на тутешній дзвіниці. Що земляки великого гетьмана сприйматимуть збудовану ним святиню не просто як ілюстрацію на п’ятигривневій купюрі, а як Храм, до якого привела дорога. Наша з вами дорога.
