Аж ніяк не гадали філіппінські моряки з теплохода «Ocean Pacіfіc 1», що надовго затримаються в такому далекому від їхньої домівки Іллічівську. Гадали: ще в жовтні минулого року будуть разом зі своїми родинами, а тут — заковика... Втім, їх не кинули напризволяще: поселили в затишному готелі «Моряк», забезпечили харчами. Про них піклувалися профспілка працівників морського транспорту України, благодійний фонд «Мортранс», інші організації.
Потім були теплі проводи на літак в аеропорту «Одеса» і непідробно щира вдячність і під час прощання, і в листі, надісланому на адресу Міжнародної транспортної федерації.
Отак щасливо завершилася ця загалом-то доволі сумна історія. Адже протягом кількох місяців і філіппінцям, і українцям, що стали членами інтернаціонального екіпажу панамського судна, довелося чимало натерпітися, чимало похвилюватися.
«Голос України» слідкував за розвитком подій навколо цього теплохода, присвятив їм дві свої публікації. Коротко нагадаємо, що саме сталося. Панамська компанія «AKER SHІPPІNG» виявилася, м’яко кажучи, необов’язковою. Кілька місяців не платила морякам зарплати, все обіцяла, що зробить це з приходом до Іллічівська, де на тамтешньому судноремонтному заводі мала намір поставити теплохід у док на ремонт. А коли моряки привели судно в акваторію цього підприємства, про обіцянку забули, попрохавши ще «трішечки зачекати». Скільки саме — не уточнювалося.
Це не могло не обурити членів екіпажу — сімох українців і шістнадцятьох філіппінців. Замість того, щоб поспішити по домівках, де їх заждалися рідні, моряки вирішили оголосити страйк, не ставити судно на ремонт доти, доки з ними не розрахуються. Водночас звернулися по допомогу до ППМТУ. За справу взявся завідувач відділу інспекції суден і роботи з моряками Вадим Мощенко. Посередницька участь у розв’язанні конфлікту ускладнювалася тим, що ані наші вітчизняні, ані іноземні моряки не мали колективних договорів з роботодавцями, — крюїнгові компанії їх найняли, передали судновласникові як безправну, по суті, рабсилу, яку можна цинічно ошукати.
Вадим Мощенко, інші працівники профспілки, незважаючи на правовий вакуум, повели справу енергійно та компетентно. До того ж вони знайшли собі спільника в особі капітана судна, який рішуче став на захист ошуканих моряків. Спільно й діяли: не раз зверталися до компанії-судновласника, доводили абсурдність і безперспективність позиції, яку там зайняли. А коли судновласник зробив спробу розрядити обстановку дрібними подачками (цілком розрахував двох українських моряків, у яких закінчився термін контракту, перерахував якусь там частку зарплати родинам філіппінських моряків), то саме українська профспілка допомогла й нашим вітчизняним, і зарубіжним морякам безплатно оформити позови щодо заборгованості до місцевого суду з вимогою розрахуватися з людьми в повному обсязі за всі п’ять місяців, протягом яких вони не одержували зарплати. Судновласник, проте, зволікав і далі. Сполошився аж тоді, коли йому було виразно заявлено: не погасиш боргу з зарплати — оформимо позови ще й на відшкодування моральних збитків у розмірах, що дорівнюють сумі заборгованості. Вийде, одне слово, як у тій народній мудрості: скупий платить двічі. А пручатимешся й далі, то піде судно з молотка — одержаними коштами з моряками й розрахуються.
Це вже не могло не стривожити. Гроші, на брак яких увесь час посилався судновласник, таки знайшли, з моряками розрахувалися цілком.
Хоча і з чималим запізненням, після багатомісячних поневірянь та принижень моряків, злидарювання їхніх родин, що, сповнені надії на краще матеріальне забезпечення, відправили були своїх годувальників на заробітки «під прапор». Мабуть, таки можна було вимагати відшкодування й завданих моральних збитків, проте моряки на тому не наполягали...
