Хто хоче жити зрячим, повинен постійно поглядати на небо. З нього усе. Небачена повінь цього літа і нечувана спека — наступного. Рясний урожай учора і повна відсутність приросту від посіяного — сьогодні. Не зовсім зрозуміло, як воно так виходить. Звичайно, космос. Звичайно, цикли Сонця. Ними можна пояснити хоч щось...
А коли йдеться про духовність (чи моральність) життя людського? Тут іще складніше. Раптом услід за спалахом Зірки гучно лунає «Гряде!» І потім тридцять років тиша-тиша. І усього три роки проповідувань і діянь. І ось сьогодні, черед дві тисячі років, оглядаючись на діла нашого браття, людей, з певністю можна сказати єдине — Великий Учитель. «Не убий!» і всі інші заповіді вчать, навчають і вимагають. Та мало що вкарбувалося в ходу людську. Не фарисеями стоїть світ. Він вічний повнотою, спільнотою, і верхніми, в парчі, і трудовими, в рубищах.
Підхопивши ідеї Великого Учителя, людство поволі йшло до хоча б приблизного їхнього втілення. Дев’ятнадцяте століття прискіпливо задумалося «Що робити?». Початок двадцятого грізно рикнув: «Революція!!!»
Мовлено — зроблено.
Вік системи, вибудуваної конкретними ділами, врешті, виявився надто коротким. Коли надійшов час, усе обвалилося так, наче нічого хорошого і не сягнули. Наче яйце надій одразу було випортком. А Маяковський? Такі поети не родяться. Вони з’являються, щоб поставити тавро на нову епоху. Щоб стати символом і глашатаєм справжньості, непересічності. «Маяковский был и остается величайшим поэтом советской эпохи» після смерті поета напише Сталін.
А що написали опісля смерті Сталіна?
Отак і вийшло, маємо що маємо.
Проблеми лишилися. Потрібно і далі жити. Потрібно зірко роздивлятися, вишукуючи Зірок-дороговказів.
Алехо Карпентьєр. Йому належить честь єдиним словом сформулювати заповіт людству:
— Удосконалювати!
Несподівано приходить альманах для читання «Караван». Вдивляюся у фото п’ятнадцятирічного хлопчика і ще ліниво, байдуже кажу собі: «Як же гарно ти стоїш на землі!» Цього фото я не знав, воно про пору, коли хлопчик так романтично, як це буває тільки у незвичних людей, перейшов у могутню рать мужчин... Пабло Неруда.
Поет. Поет завжди, все життя. І син свого народу, у якого всього багатства — селітра та мідь, народу Чилі. І борець завжди. Борець за справедливість. За рівні можливості для всіх. За щастя для кожного.
Урешті, жадібно прочитавши всю публікацію, я відчув благостиню — великий спокій на душу, рівновагу. А хіба йому не судилося все те, що дано смертній людині? Боротьба. Перемоги та успіхи. І поразки. І, врешті, старість і смерть.
Отак несподівано знову увійшов у моє життя давній знайомий. Консул у Парижі в час громадянської війни в Іспанії. Посол у Парижі опісля перемоги на виборах Сальвадоре Альєнде... Але ж сам я знав і його поезії, і діяння в цілком одмінний час. І тому ізнов узявся до його останньої, підсумкової книги, нареченої «Признаюсь, я жил».
Передмова... «Он был человеком прочных взглядов на прошлое, настоящее и будущее человечества, на людей труда и людей наживы, на друзей и врагов».
Звичайно, такі слова міг написати тільки улюбленець неба. Той, кому судилося написати вічний лист за усіх воїнів:
«Жди меня, и я вернусь.
Только очень жди!»
Костянтин Симонов.
Знову опісля передмови було всепоглинаюче читання.
Знову попри те, що сталося у світі, попри всі метаморфози історії, скресла давня переконаність: Учитель людства!
Із жалем закривши книгу, довго стояв, вдивляючись у голубе привечірнє небо. Згадував Великого Учителя. Учителів, кого вирізнив і кого знав... Щось непокоїло, щось турбувало. Щось того вечора було не так.
Небо мовчало!
У небі не було голосу ластівок, які пролітають!
Виходить, часу зійшло достатньо, щоб вивести і облітати молодь. І знову знятися у дорогу, полетіти назад у вирій. Так завжди було, і так є... Все продовжується. І приходить на ум давнє, дуже давнє:
«Ищите — обрящете!».
Адже життя і єсть пошук.
