У  червні Верховна Рада України затвердила документ, який буде закладено в основу річного бюджету держави наступного року. «Основні напрями бюджетної політики на 2004 рік» не викликали різкої критики. Проте це не означає відсутності в них проблемних моментів. І насамперед це стосується питання соціального захисту населення.

Перейдемо до адресної допомоги

У Бюджетній резолюції-2004 задекларовано перехід від системи соціального захисту, що грунтується на принципі надання пільг, до політики зростання доходів і надання адресної грошової допомоги соціально незахищеним верствам населення. Нагадаю, що питання скасування пільг порушувалося ще в Бюджетній резолюції торік і вже тоді спричинило хвилю обурення серед громадян. У державному бюджеті-2003 не знайшлося коштів на проведення так званої соціальної реформи. Сьогодні це питання порушено знову.

Щорічно кількість громадян України, які живуть за межею бідності, збільшується на 1,5—2 відсотки. Скасування пільг для соціально незахищених громадян може призвести до ще більшого зубожіння населення країни і поглиблення розшарування суспільства за матеріальною ознакою. На цьому я наголошував у своїй передвиборній програмі, наголошую і зараз. Варто зауважити, що нинішня система соціального захисту, незважаючи на небажання пільговиків відмовлятися від неї, грішить чималими «дірами», особливо в частині виконання законів та фінансового забезпечення. Так чи інакше, вона вимагає реформування, але реформування розумного, яке жодним чином не порушувало б права громадян на допомогу з боку держави.

Проблема упорядкування отриманої у спадок від Радянського Союзу розгалуженої системи пільг і компенсацій висить над суспільством дамокловим мечем з перших років незалежності. Нині більш як 100 видів соціальних гарантій регулюються 46 законами України та постановами уряду. Згідно з цими нормативними актами право на той чи той вид допомоги мають майже 15 млн. громадян.

Але грошей у бюджеті немає

Головним аргументом на захист проведення соціальної реформи є, за словами «реформаторів», те, що сьогоднішні економічні реалії не дають змоги навіть наблизитися до виконання вимог соціального законодавства. Іншими словами, грошей у бюджеті на пільги немає. І з цим важко не погодитися.

Елементарні розрахунки, проведені, виходячи із законодавчо закріплених розмірів соціальних виплат та кількості громадян, які за законом мають на них право, дають у результаті майже 17 мільярдів гривень. Такі кошти потрібні для фінансування у повному обсязі потреб сфери соціального захисту в Україні. Це виходить далеко за межі можливостей державного бюджету, в якому на 2003 рік передбачено на ці цілі тільки близько 5 мільярдів гривень.

Яскравим свідченням недосконалості нинішньої системи соціального захисту є те, що на 1 травня 2003 року, за даними Держкомстату, заборгованість лише з виплат соціальної допомоги родинам з дітьми становила 2,4 млн. грн. Що стосується заборгованості з виплат студентам, курсантам і учням, то вона на 1 травня 2003 року становила 3,2 млн. грн. У рамках парламентських слухань з проблеми демографії в Україні хочу зауважити, що така «підтримка» молоді і дітей навряд чи сприятиме поліпшенню демографічної ситуації в країні.

Як аргумент на захист існуючої системи мені можуть навести те, що заборгованість з фінансування виплати пенсій і грошової допомоги по установах Мінфіну і Пенсійного фонду не виникала після повної її ліквідації у вересні 2000 року. Наведу контраргумент: середній рівень пенсій у 2002 році становив 137 гривень, тобто 40 відсотків прожиткового мінімуму! За цього злидарського розміру пенсій їх невчасна виплата стала б свідченням крайньої безвідповідальності держави і, ймовірно, «останньою краплею в чаші терпіння» громадян, що призвела б до соціального вибуху. Дотепер не вирішено проблему погашення заборгованості чорнобильцям, а це 722 мільйони (!) гривень. Не треба бути професійним фінансистом, щоб зрозуміти, яким тягарем цей борг лягає на майбутній (та й на наступні у 2005—2006 рр.) державний бюджет. У цьому контексті проведення соціальної реформи видається не просто актуальним, а й потрібним.

Однак у медалі є і зворотний бік. Крім прямих виплат у вигляді пенсій і грошової допомоги, прив’язаних до прожиткового мінімуму і покликаних забезпечити незахищеним громадянам мінімально необхідний рівень доходів, соціальне законодавство України передбачає низку соціально-побутових пільг для ветеранів праці та військової служби, учасників війни, громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і таких, що мають заслуги перед Батьківщиною. Передовсім це безкоштовне або частково оплачуване одержання ліків, зубопротезування, забезпечення санаторно-курортним лікуванням, користування пасажирським транспортом, зниження плати за житлово-комунальні послуги тощо.

Про скасування саме цих пільг і йдеться, коли кажуть, що замість безкоштовних послуг окремим категоріям громадян повинні надаватися кошти для повної оплати таких послуг. Упевнений, що у моїх виборців одразу постане резонне запитання: на підставі чого прийматимуться рішення про надання допомоги і як здійснюватимуться відповідні розрахунки? Тобто хто і скільки в результаті одержуватиме?

«Від кожного за можливостями — кожному за потребами»

Хоч як це дивно, але саме цим «гаслом комунізму» можна резюмувати задекларований урядом перехід до системи адресної соціальної допомоги. Постає запитання: а хто візьме на себе сміливість визначати рівень потреб громадян? Хто вирішить, скільки коштів треба виділити на проведення операції на серце грудній дитині з малозабезпеченої родини? І хто в цьому випадку дасть гарантію успішності цієї операції?

Щодо пільг ветеранам і пенсіонерам хочеться нагадати: держава, яка проголосила себе в Конституції соціальною та правовою, повинна щонайменше дотримуватися правила «Кожному — за заслугами». Я хотів би подивитися в очі тому, хто сьогодні скасуванням пільг цим категоріям громадян ризикнув би поставити під сумнів їх заслуги перед суспільством. Приймати рішення про скасування пільг завжди дуже важко — і з політичної точки зору, і з моральної.

Сьогодні захисники пільгової системи апелюють до ст. 22 Конституції, у якій ідеться, що під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних не допускається звуження змісту або обсягу існуючих прав і свобод. Але й тут постає запитання: коли пільга, передбачена законодавством, реально державою не надається і не фінансується, чи це не є відвертим порушенням прав і свобод громадян України?

У своїй доповіді 18 квітня 2003 року Уповноважений з прав людини ВРУ Ніна Карпачова наголосила на тому, що 40% усіх звернень громадян стосуються порушень їх соціально-економічних прав — на працю, на заробітну плату, на надання житла, пенсій унаслідок позбавлення пільг. За останні три роки офіційний рівень бідності збільшився з 26 до 28%. Громадяни України, не маючи елементарних засобів до існування, заявляють про факти масового порушення їхнього конституційного права на достатній рівень життя. За оцінками самого населення України та деякими соціологічними даними, до категорії бідних сьогодні можна віднести близько 70% громадян.

І тут варто згадати про, можливо, найвагоміший аргумент критиків наявної системи державної допомоги. Річ у тім, що, хоч як це абсурдно, саме ті, хто справді потребує і заслуговує на соціальну допомогу з боку держави, якраз її і не отримують! Експертні дані свідчать: в Україні на 20% найбіднішого населення припадає лише 8% загальної вартості існуючих пільг. Для порівняння: 20% найбагатших верств населення, маючи у складі сімей пільговиків чи іншим чином підпадаючи під ту чи ту норму законодавства, отримують близько 35% всіх соціальних виплат. Виходить, замість того, щоб справді допомагати бідним, наша система пільг працює на багатих?

На засіданні Верховної Ради під час розгляду проекту Бюджетної резолюції-2004 уникали називати цифри, що окреслюють ситуацію із заробітною платою. Назвемо їх зараз. На 1 травня 2003 року, за даними Держкомстату, сума невиплаченої заробітної плати становила 2 млрд. 364,2 млн. грн., збільшившись з 1 січня 2003 року на 41 млн. грн. Наявні доходи (тобто ті реальні засоби, що можуть бути використані населенням на придбання товарів та послуг) у розрахунку на одну особу в квітні 2003 року становили 219,5 грн. (проти 221,7 грн. у квітні 2002-го). Який рівень життя можуть забезпечити такі доходи — запитання риторичне.

Уряду ж незабаром доведеться відповідати на запитання цілком конкретні. До 15 вересня до Верховної Ради має бути подано проект Державного бюджету на 2004 рік. Чи буде в ньому зазначено, що з 1 січня 2004 року мінімальна заробітна плата становитиме 237 грн. як базовий показник з відновленням міжтарифних співвідношень? Чи буде передбачено її підвищення протягом року до рівня прожиткового мінімуму? І, нарешті, чи буде у бюджеті-2004 закладено ресурси для проведення соціальної реформи або ж збережено пільгову систему соцзабезпечення?

За словами голови Комітету ВР з питань бюджету Петра Порошенка, у бюджеті-2003 є ресурси для того, щоб у 2004 рік ми змогли ввійти без соціальної заборгованості перед населенням. Але ситуація в суспільстві продовжує загострюватися. Пільговики волають до своїх народних депутатів із проханням не допустити скасування пільг. Уряд наполягає на проведенні реформи як єдиному економічно реальному варіанті розвитку соціальної політики. І водночас ставить під сумнів наявність для цього коштів у бюджеті-2004.

Хочу також нагадати, що є документ, про який наші політики чомусь воліють не згадувати. 24 травня 2000 року указом Президента України було затверджено «Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року». Цим указом Президент поставив за обов’язок Кабінетові Міністрів України «щорічно, до розробки проекту Державного бюджету України на наступний рік, затверджувати заходи, спрямовані на реалізацію Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року, з метою забезпечення їх реальними джерелами фінансування». Частина третя цього документа передбачає впровадження п’яти окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Серед них — пенсійне і медичне. Нагадаю, що закон про пенсійне страхування тільки нещодавно був ухвалений Верховною Радою і наразі чекає підпису Президента. Що ж до закону про медичне страхування, то його проект парламентарії розглядатимуть восени в третьому читанні.

Окремим пунктом частини третьої «Основних напрямів» передбачено і реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги, зокрема реформування нормативно-правової бази надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим родинам і самотнім непрацездатним особам на основі обліку їх сукупного доходу та створення системи контролю за ефективним і раціональним використанням засобів для надання державної соціальної допомоги.

Цей документ — завдання Президента. І терміни його виконання наближаються до завершення. Коли в 2004 році підсумовуватиметься реалізація «Основних напрямів соціальної політики», було б непогано, щоб і в уряді, і в парламенті знайшлися дуже вагомі аргументи на захист ефективності своєї роботи.

Таким аргументом могло б стати зважене стратегічне рішення щодо питання подальшого врегулювання сфери соціального захисту населення, прийняте на основі закону з урахуванням інтересів усіх соціальних груп.

Питання реформування соціальної сфери нині треба вирішити у такий спосіб, щоб не спричинити протистояння між пільговиками, платниками податків, що наповняють державний бюджет, і урядом.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ, народний депутат України, уповноважений представник депутатської групи «Народний вибір».