Як наукові суперечності гальмують розвиток чорнобильського законодавства

17  квітня 2003 року у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання «17-та річниця Чорнобильської катастрофи. Досвід подолання». За результатами цих слухань прийняли рекомендації, в яких записали таке доручення Кабінету Міністрів України: «Розробити загальну концепцію радіаційного захисту населення України». Що це таке і чому виникла така проблема?

Суть проблеми полягає в тому, що в сучасній науці не все гаразд з оцінкою наслідків Чорнобиля. У  радіобіології є серйозна криза — це загальновідомо. Йде жорстка, на межі фолу, часом навіть без правил, боротьба двох непримиренних наукових напрямів: з одного боку, гіпотези про шкідливу дію навіть малих доз радіації, що перемогла й панує з 1990 року і, з другого — теорії, що опонує їй, радіаційного гормезісу, тобто позитивної дії малих доз радіації. Остання відома, між іншим, ще з 1980 року. Заручником цієї перманентної кризи стала медична радіологія й практика радіаційного захисту населення у трьох незалежних державах, які найбільш постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС у 1986 році.

Боротьба на знищення? Це вкрай тривожно. Мало того, це стає проблемою номер один у розробці науково обґрунтованої стратегії і подальшого подолання наслідків Чорнобильської катастрофи й удосконалення чорнобильського законодавства, і використання атомної енергії в мирних цілях загалом. Ціна істини надзвичайно висока.

Основи радіаційного захисту населення, що постраждало внаслідок аварії на ЧАЕС, базуються на відомій в наукових колах публікації Міжнародної комісії радіаційного захисту і схвалених на її основі Верховною Радою України 27 лютого 1991 року основних законодавчих актах, насамперед «Концепції проживання населення на територіях Української РСР із підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи». Саме з прийняттям цієї концепції на законодавчому рівні закріпили сумнівну в науковому відношенні перемогу прихильників лінійної безпорогової гіпотези шкідливої дії навіть малих доз радіації.

Минуло 12 років застосування згаданої концепції і основаних на ній двох чорнобильських законів. Час показав не лише наявність внутрішньої невідповідності деяких положень зазначеної концепції і заснованих на ній законів, а й цілковите нерозуміння її сутності з боку громадськості і певної частини тих, хто вважає себе великим «профі» у цих питаннях. Про що йдеться? Хочу навести два очевидні приклади.

Перший приклад — з дозами, що були «до того». Цитуємо деякі документи:

«Базовий принцип концепції полягає в тому, що для критичної групи населення (діти 1986 року народження) величина ефективної еквівалентної дози ДОДАТКОВОГО опромінення, пов’язаного з Чорнобильською катастрофою, не повинна перевищувати 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік і 70,0 мЗв (7 бер) за життя понад дозу, що одержувало населення в доаварійний період у конкретних природних умовах».

Проте ані в концепції, ані в пов’язаних з нею двох чорнобильських законах навіть згадування немає про те, а яку ж дозу одержувало населення України до Чорнобиля? До яких доаварійних природних доз додають додаткові чорнобильські дози? Яке між ними співвідношення? Саме тут наші попередники у 1991 році не сказали всю правду, замовчали її, тобто сказали напівправду, що іноді гірше за відверту брехню.

Тим часом відповідь на викладене вище питання про те, якими були дози «до того», — науковцям, дослідникам і фахівцям давно і дуже добре відома. Але водночас вона стала певним національним ТАБУ і замовчується. Саме тут чорнобильські «профі чинять опір, коли пропонується сказати всю правду про дози. Відкриємо цю таємницю, що старанно оберігають більше, аніж прославлені цілком секретні протоколи Політбюро ЦК КПРС з окремої папки.

За даними сучасної вітчизняної медичної науки (Науковий центр радіаційної медицини Академії медичних наук України), доаварійна середня ефективна доза опромінення населення України від нечорнобильських джерел природного походження становить понад 5,3 (до 6.0) мЗв за рік, у тому числі до 70% від природного радіоактивного газу радону у житлових приміщеннях, що за 70 років життя становить понад 37 (до 42) берів. Такі дози обумовлені тим, що Україна є всесвітньо відомим для фахівців унікальним радіогеохімічним регіоном. За даними 1990 року, ця цифра практично відповідала середнім даним по СРСР.

А що в середньому у світі? Доповідь НКДАР (Наукового комітету з дії атомної радіації) ООН за 2000 рік дає відповідь на це запитання: 2,3 мЗв за рік, що становить за 70 років життя більш ніж 16 бер.

Тобто дочорнобильські дози в Україні були і продовжують залишатися вдвічі більшими, аніж у середньому в світі. Цю специфіку треба не тільки знати, а й враховувати в реальній практиці радіаційного захисту населення.

Мало того, саме на цьому тлі ми маємо запобігати ДОДАТКОВОМУ опроміненню, пов’язаному з Чорнобильською катастрофою, що не повинно перевищувати 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік і 70,0 мЗв (7 бер) за 70 років життя, тобто не допустити перевищення у 20% від доаварійних доз природного походження.

Отже, пересічний українець «хапає» за все життя (70 років) майже 50 берів (37—42 бери доаварійних природних і не більш як 7 бер аварійних чорнобильських).

А що насправді? Фактично більш як 7 бер за 70 років життя за рахунок Чорнобиля, за офіційними даними, освяченими підписами і печатками Міністерства охорони здоров’я, Національної комісії радіаційногого захисту, МНС України, — одержать жителі тільки 34 населених пунктів Житомирської і Рівненської областей і одного населеного пункту в Чернігівській області. Ці дані також стали національним ТАБУ!

Другий приклад — з дозами за рахунок радіоактивного газу радону. З урахуванням вищевикладених даних, за дорученням колишнього Держкомчорнобиля (Мінчорнобиля) України в 1991—1998 роках на забруднених внаслідок аварії на ЧАЕС територіях Науковим центром радіаційної медицини Академії медичних наук України (НЦРМ АМН) була здійснена дослідницька науково-практична програма «Радон» (керівник — професор, доктор біологічних наук І. Лось), яка засвідчила гостру актуальність питання про необхідність обліку природних доз, зокрема за рахунок радону, на уражених Чорнобилем територіях, а також під час переселення людей на чисті території.

Було встановлено, що майже в половині сіл, що були переселені на нові, чисті від Чорнобиля території, але без обліку геологічної будови і радіогеохімічної спеціалізації місцевих гірських порід, сукупні дозові навантаження, насамперед за рахунок радону, — перевищують сукупні дозові (разом з чорнобильською дозою) навантаження в місцях відселення. Так шляхом насильницького переселення наші чорнобильські «профі» начебто рятували потерпілих. Така ціна недостатнього професіоналізму, чиновницької самовпевненості і некомпетентності під час прийняття управлінських рішень.

Мало того, на значній частині територій Київської і Житомирської областей, що відносяться до зон радіоактивного забруднення, сучасні дози за рахунок радону в десятки разів більші залишків чорнобильської дози. Для радону продовжує де-факто діяти 35-берна концепція. Але цього ніхто не помічає. На запобіганні доз за рахунок радону політичну, наукову і чиновницьку кар’єру собі не зробиш. Та й гроші тут не «крутяться»... Саме в цьому і полягає найбільша і неприємна для чорнобильських «профі» таємниця, що вони ретельно, вже 12 років, ховають. А програму «Радон» чиновники з МНС України припинили як нібито «непрофільну» для цього відомства. За мовчазної згоди Міністерства охорони здоров’я України і всього наукового чорнобильського ареопагу.

На відміну від нас, уряд нашої північної сусідки Росії схвалює загальнодержавну програму «Радон». А в Північній Америці та Європі такі програми схвалили і реалізували практично ще до Чорнобиля. Принаймні до 1990 року, коли МКРЗ схвалила відому публікацію №60, на підставі якої некритично і непрофесійно схвалили на пострадянському просторі обмеження на додаткове аварійне опромінення населення на рівні 1 мЗв за рік.

Викладене свідчить про те, що суперечлива ситуація, що склалася навколо однобокого застосування наявної чорнобильської 7-берної концепції, вимагає термінового науково зваженого законодавчого врегулювання. Тим паче що на рівні практичної реалізації чинного чорнобильського законодавства в нас діє не 7-берна, а навіть 1-берна концепція. Але наші «профі» і про це замовчують.

Висновок такий: під час розв’язання проблем радіаційного захисту населення не можна розтягувати радіацію по окремих відомствах, коли кожне опікується лише «своєю» частиною радіації, а розробити і схвалити загальну концепцію радіаційного захисту населення, що визначала б загальний ліміт дози від усіх джерел радіоактивного випромінювання різного походження, у тому числі поставарійного.

Саме навколо цього сьогодні вирують пристрасті світової радіологічної думки. Саме у випадку такого підходу можна буде виваженіше враховувати сукупну дію навіть малих доз радіації різного походження (і не тільки чорнобильського, як це тепер відбувається). Знайдеться тут місце і для відомих ідей теорії СІНЕРГИЗМУ, і для теорії РАДІАЦІЙНОГО ГОРМЕЗІСУ. Саме в їхній діалектичній взаємодії наука, а разом з нею і суспільство, мають відшукати правду.

На мою думку, це саме завдання номер один для вітчизняної радіаційної гігієни і медичної радіології загалом. І не тільки вітчизняної. Це справа честі для вчених, дослідників і фахівців усіх трьох незалежних братніх держав — Білорусі, Росії й України, потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Це справа честі усієї світової науки.

І Україна має всі підстави сказати своє вирішальне слово з цього приводу. Чи вистачить для цього мужності й відповідальності вченим, фахівцям і державним діячам не тільки нашим, а й усіх потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС країн і народів?

Юрій СОЛОМАТІН, народний депутат України, секретар Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Від редакції:

Запрошуємо до обговорення питання, порушеного Ю. Соломатіним, інших народних депутатів України, науковців, фахівців усіх відомств, яким знайома тема радіації.