Гіркі роздуми міждержавної сироти, або Відкритий лист до чотирьох президентів
У кожної людини бувають такі дні, коли вона завмирає, напружено вдивляючись у своє минуле, аналізує прожиті роки, згадуючи радісні події, часом забуваючи про важкі (іноді трагічні) періоди свого життя. Зупинитися, озирнутися нас змушують ювілеї. Не люблю їх, галасливих, пишномовних, зі щедрим застіллям, з масою виславлянь на адресу ювіляра, часом не дуже щирих, коли виставляються навіть найінтимніші моменти життя. У такі дні, на мій погляд, доцільніші самотина і тихе споглядання ріки життя, що або несеться бурхливим потоком, або тихо дзюрчить у твоїх споминах. Що ти вже встиг зробити? Що ще маєш зробити? Скільки ще крокуватимеш грішною землею? Які радощі й випробування приготував тобі Господь на черговому, можливо, останньому відрізку життя? Великий лікар-час допомагає нам гасити сумні спогади, але у кожного є такі, які неможливо забути. Вони переслідують тебе вдень і вночі, отруюючи життя, спричиняючи нестерпний біль.
Мою юну маму, 18-річну киянку, веселу співуню, красиву україночку з милими ямочками на щоках не вберегла рідна держава, не захистила, віддавши на наругу фашистським окупантам. Три роки вона прожила у рабстві на території Німеччини, куди її погнали після облави на Бессарабському ринку. Після визволення невільників американськими військами повернулася до Радянського Союзу, якому була не потрібна. Як і тисячі інших в’язнів третього рейху, вона переживала тягар сибірського заслання, часом шкодуючи, що не скористалася можливістю змінити країну проживання після закінчення другої світової війни. А як було мені? Ще не народившись, в утробі матері, я разом з нею не раз пережила страх смерті, що ховалася за кожним окриком «Halt!». Разом з нею пережила всі страждання, голод, страхіття невільницького життя. А потім, у Сибіру, мені було нестерпно боляче й образливо чути презирливі прізвиська: «бандерівці недорізані», «фашистські прихвостні», крім інших непристойних висловлювань.
Пам’ятаю, як гірко я плакала, коли вперше почула від «доброзичливців», що не рідна дочка своєму батькові. Мама теж плакала і, як могла, заспокоювала мене, радячи не вірити людському розголосу: «На чужий роток не накинеш платок». Та коли любимий батько, через деякий час по тому, заявив сам, що мій справжній батько — рудий Ганс із далекої Німеччини, я пережила ще одне потрясіння. Хоча на той час була дорослою людиною, сама мала двох дітей. І нині мені достеменно невідомо, хто дав мені життя. І нині мене охоплюють сумніви, яку країну я маю вважати своєю батьківщиною. Радянський Союз, звідки 1942 року з Києва вигнали мою маму в рабство? Чи, може, саму Німеччину, де я народилася в концтаборі Дахау 20 серпня 1943 року? А може, Росію — спадкоємицю СРСР, де я прожила більшу частину свого життя, чи все-таки Україну, чий герб стоїть у моєму нинішньому паспорті? В усякому разі, жодна із названих держав не подбала про те, щоб до свого 60-річчя я почувалася захищеною. Радянський Союз наказав довго жити. Німеччина не визнає своєї відповідальності за тяжку, покалічену долю невільничих дітей, які, ледве народившись, були ізольовані від матерів. І першою у своєму житті почули німецьку мову. (За даними німецького історика Егона Ферстера — Моцарталеє, 8, 01609, Гредітц, Німеччина — із 89 дітей польських і радянських остарбайтерів, які народилися в Гредітце, в живих залишилися лише 46). Росія, якій я добросовісно відслужила чверть століття на Крайній Півночі, в Якутії, і не збирається мене віддячити за працю високою північною пенсією (що рівнозначна високій зарплаті). Посилається на міждержавну угоду, за якою Україна платить колишній жительці Півночі, малолітньому в’язню шалену пенсію: в перерахунку аж 24 євро, доплачуючи за законом про жертв нацизму ще 5. І що? На ці гроші можна жити? Якось існувати — так. Жити, звичайно, ні. Багато розумних жителів Півночі (і ні для кого це не секрет), виправляючи несправедливість, отримують дві пенсії: одну в Росії за російським паспортом, іншу в Україні — за українським. Хоча кожного разу, перетинаючи кордон з двома паспортами, трясуться від страху, боючись викриття. І засуджувати їх не можна, оскільки на пострадянському просторі держави, що відділилися від Союзу, на жаль, не захищають своїх громадян. А що робити нам, правильним (чи то дурним), котрі поважають державні закони? Ми, бачте, їх поважаємо, а вони нас, на жаль, ні.
Який сенс, що в Конституції України є стаття 49, яку без розчулених сліз неможливо читати? Вона нам гарантує безплатну медичну допомогу. А ось держава насправді плювати хотіла на здоров’я своїх співгромадян. У чому я особисто переконалася, потрапивши саме в День Конституції, 28 червня, на лікарняне ліжко. Буквально втекла з операційного столу (трохи відпустило). Але проблема залишилася, і від турботливих рук ескулапів рано чи пізно нікуди не подітися. Все одно доведеться розстатися з «дорогоцінними» камінцями, що засіли всередині, сприятливі умови для яких закладено, можливо, ще в Дахау. А хто заплатить за операцію нашій злиденній медицині?
Тут пан Кучма підкинув роботу нардепам (щоб не розслаблялися). Внести зміни до Конституції, бачте, знадобилося. Ні, щоб спрямувати всі зусилля на виконання чинних законів, так наш Президент нові вигадує. Не для нас, звичайно, бідних. Про себе, любимого, дбає. А нам що? Нам — закони про ветеранів, про жертви нацизму, які не те що не гарантують нічого, вони й декларують не так уже й багато.
А ви, пане Путін, що собі думаєте про долі таких, як я, котрі по чверть століття відпрацювали на безкрайніх просторах Крайньої Півночі? Підписали угоду — та й по всьому? Чи грошей бракує, щоб сповна повернути нам зароблене, чи алмази скінчилися в Якутії? Але ж ні. Нюрбинське кімберлітове поле, де недавно відкрито кілька місцевих родовищ алмазів, стабільно поповнює валютну скарбничку Республіки Саха (Якутія) у складі Російської Федерації. То чому ж ви не можете забезпечити достойну, ЗАРОБЛЕНУ пенсію колишнім трудівникам Півночі? Адже нас не так уже й багато в Україні: у самій Якутії все населення становить трохи більше мільйона осіб. Чи мені треба з низьким проханням звернутися до президента Якутії В’ячеслава Штирова? Дуже поважаю В’ячеслава Анатолійовича. Добре пам’ятаю (і він, мабуть, не забув), як 1995 року, після обрання його президентом компанії «Алмази Росії—Саха», він дав мені, кореспонденту Якутського інформаційного агентства, перше на новій посаді ексклюзивне інтерв’ю. Тепер ось — президент Якутії. Нас з ним і Севастополь пов’язує, де підводником служив його батько, контрадмірал Анатолій Штиров, про якого мені також доводилося писати. Мабуть, не відмовить мені в допомозі. Але чому я маю просити?
А що собі думає Герхардт Шрьодер разом з німецьким бундестагом? Прийняли закон про утворення фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» і заспокоїлися? Так, пам’ять є. А де відповідальність? Цим законом офіційний Берлін (на відміну від Австрії) визнає себе винним і виплачує копійчані, порівняно із західними країнами, компенсації лише тим, кого в роки війни примушували працювати на третій рейх. А де відповідальність перед нами, дітьми, які народилися на німецькій землі, які на цій землі зробили свої перші кроки і дивом вижили у неволі? Котрі все життя відчували страх за свою долю, заповнюючи анкети радянської держави, де, між іншим, було питання про перебування за кордоном того, хто анкетувався, і його родичів. Як і багато інших я завжди приховувала своє німецьке народження і тряслася від страху, боючись розкриття. Це ваша країна, пане Шрьодере, назавжди вселила страх у мою підсвідомість. Це ваша країна винна у моїй зламаній долі.
То чому б вам не повернути борги, не спокутувати провину перед найуразливішими, невинними жертвами другої світової війни, розв’язаної Німеччиною? У Севастополі мешкають близько двадцяти осіб, які народилися в неволі (по всій Україні разів у десять більше). І кожному, як і будь-якій нормальній людині, хочеться побувати в тих місцях, де з’явився на світ (на батьківщині?). Кожному хочеться поправити здоров’я, перший удар по якому було завдано ще в утробі матері, відпочити в німецькому Баден-Бадені. Чи не заслужили? За вашим законом у нас немає майбутнього, хоча ви й позначили його у назві. Що від нього нам, дітям рабів нацистської Німеччини?
Історію не повернути назад, не переписати заново. Яке у нас тепер майбутнє, якщо живемо на мізерну пенсію, а попереду, крім болячок, нічого не видно? Своїм законом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» ви обмежили коло претендентів на компенсації і датою їхньої смерті. Дожив до 15 лютого 1999 року — отримуй грошенята. Не дожив — сам винен.
Моя мама, Калиновська (Кравчук) Валентина Іванівна, померла 10 серпня 1994 року. В останні роки вона була прикута до ліжка невиліковною недугою. І знову я страждала разом з нею, доглядаючи нерухоме тіло. І допомоги чекати не було звідкіля. Українська держава запропонувала мені залишити роботу для догляду за інвалідом І групи, пообіцявши допомогу, на яку можна було купити аж 200 грамів вареної ковбаси. Звичайно, я не змогла прийняти таку принизливу подачку. Не дотягла моя мама до встановленого німецькою стороною строку, так і не одержала компенсацію за свою невільницьку працю. І мені нічого успадкувати. Хоча діти інших остарбайтерів, які дожили до 15.02.99 р., одержують виплати за своїх померлих батьків, навіть якщо народилися після війни. Хіба це справедливо? Тут і логіки ніякої немає. Отож, пане Шрьодере і панове німецькі депутати, проблему колишніх в’язнів нацизму з черги дня знімати зарано. Запросіть мене на засідання вашого бундестагу, і я вам докладніше розповім про свою нелегку долю і таких, як я, і постараюся переконати, що ви не праві. Ніякими грошима не можна викупити страждання колишніх невільників нацистської Німеччини. А якщо вони не передбачені взагалі?
І ще один президент залишився. Хоча, що тепер спитаєш з пенсіонера Михайла Горбачова, який володіє трьома титулами: перший, останній і колишній президент СРСР. Тому, панове Кучма, Путін і Шрьодер, — усі сподівання на вас. Вибачте мені за різкість — наболіло! І прийміть запрошення на ювілей. Не забудьте про подарунки, гідні ваших державних посад. Не милостиню прошу — віддайте те, що заборгували. Якщо приймете запрошення й приїдете до Севастополя, стіл, гідний президентів, накрити обіцяю. Незважаючи ні на що.
Ображена недалекоглядною, часом злочинною політикою чотирьох держав, однак така, що зуміла зберегти оптимізм і сподівання на кращі часи,
Севастополь.
«Голос України» вітає Світлану Калиновську з ювілеєм.
Залишайтеся з нами! Будьмо!
Про автора
У журналістику прийшла несподівано. Маючи загострене почуття справедливості, написала до міської газети про проблеми виробництва, яке знала зсередини, і запропонувала шляхи їх розв’язання. Надрукували. Запропонували співпрацю. Через півроку зарахували до штату редакції. Навчання у вузі було вже згодом. Заочно закінчила факультет журналістики Іркутського державного університету. Працювала кореспондентом міської газети, редактором багатотиражки, відповідальним редактором міської редакції радіо, головним редактором студії ТБ, власкором інформаційного агентства при уряді Республіки Саха (Якутія) в алмазоносній провінції. Має досвід організації ЗМІ з нуля. Журналістський стаж — понад 20 років. Дочка — редактор однієї з кримських газет, син — програміст. Після виходу на пенсію цілком присвятила себе вихованню двох улюблених онучок. Та нерозтрачений потенціал знову привів у газету. В «Голосі України» працює з жовтня 2002 року, за цей час тираж «ГУ» в Севастопольському регіоні зріс удвічі.
