«Спочатку мені запропонували «дах» в обмін на половину прибутку. Я відмовився. Тоді, використовуючи владу і службове становище, люди в погонах відібрали в мене шахрайським шляхом власність, кинули до в’язниці, а тепер і геть можуть позбавити життя. Щодня я відчуваю за спиною подих смерті...»

Схема пограбування проста

Один високопоставлений харківський охоронець закону розробив геніальну схему, за допомогою якої без особливих зусиль можна отримати у власність будь-яке підприємство за смішною ціною. Наприклад, завод, балансова вартість якого обчислюється 1520 тисячами гривень (а ринкова втричі більша), вже продано новому власникові за ціною... одного заводського верстата. Та й ця анекдотична сума не пішла з його кишені.

Винахідник уходить у смак своєї ідеї, застосовуючи її і на інших підприємствах.

Звісно, в такій тонкій справі журналістові важко зібрати всі незаперечні докази причетності государевих людей до напіврозбійної діяльності. Саме через це їхні імена та посади поки що залишаться невідомими широкому загалу. Зате одному з їхніх «підопічних» втрачати вже, як то кажуть, нема чого. Своє ім’я він готовий назвати кожному. За цілком надуманим звинуваченням його кинули за грати і лише завдяки зусиллям адвоката і певним зв’язкам вибрався на волю цілим і неушкодженим. Тепер, каже, щодня відчуває за спиною подих смерті.

Історія, про яку піде мова, записана на диктофонну плівку, і вона — в розпорядженні редакції. До того ж І. К. засвідчив, що готовий її в найдрібніших деталях викласти всім зацікавленим органам державної влади, надати при цьому незаперечні докази, тільки-но до цієї справи виявлять належний інтерес справжні, а не удавані правоохоронці.

Вітчизняний інвестор і не здогадувався, як йому невдовзі віддячить рідна держава

Є в Харкові один завод — АТ «Р.». Розташований він за цілком реальною адресою — вул. «Л.», 3, в районі, назва якого найспівзвучніша з минулою епохою. Починаючи від середини дев’яностих років, акціонери цього підприємства тяжкою працею піднімали його з кризи. Виплатили понад мільйон гривень боргів, із них майже 350 тисяч у зарплаті. Відремонтували покрівлю приміщень — ще сотні тисяч. Закупили імпортне опалювальне обладнання, виклавши знову 250 тисяч гривень. Одне слово, все зароблене тяжкою, але чесною працею не по кишенях розпихали, а вкладали розумно і далекоглядно у виробничі потужності, створювали добру матеріальну базу на майбутнє.

За роки перебудови не продали жодної будівлі, жодного потрібного для роботи верстата. Останнім часом забезпечували конвеєр одного з найпотужніших підприємств країни, випускали більш як десять видів іншої продукції та обладнання.

Тут, мабуть, треба відступити від основної теми статті і зробити деякі пояснення.

Приблизно в ті самі дев’яності роки на підприємстві з’явився якийсь І. К. Він став власником майже сорока відсотків акцій АТ «Р.». Утім, капітал і сама оборудка не викликали особливих запитань.

Талановитий інженер залишився без улюбленої роботи і змушений був якось заробляти на хліб насущний. Друзі порадили стати брокером. Біржовий інститут різко капіталізованої країни мав тоді, правда, досить специфічний характер. На біржах «працювали до сьомого поту» здебільшого діти або родичі керівників великих підприємств, продаючи громадський товар з гарним особистим зиском. І. К. впливових родичів не мав —прийшов, як то кажуть, голим і босим. Але невдовзі виявив неабиякі здібності, вигідно реалізувавши залежану продукцію великого підприємства. Завдяки цій оборудці, яка, до речі, вберегла той завод від банкрутства, а працівників забезпечила зарплатою на кілька років, отримав узагалі-то гідну винагороду —кілька десятків тисяч в у. о. Будучи аж до кісток інженером, увесь цей капітал уклав у назване виробництво. Один із перших вітчизняних інвесторів і не здогадувався, як йому незабаром віддячить держава за цей патріотичний вчинок.

Володіючи найбільшим пакетом акцій, І. К., проте, разом з робітниками з ранку до ночі не вилазив із промерзлих цехів, створював, впроваджував у виробництво нові зразки продукції. Усе було гаразд. Хоча всі доходи йшли переважно на погашення боргів. Конвеєр виробничого об’єднання АвтоЗАЗ, на який був орієнтований харківський завод, працював нестабільно, заробляти доводилося здебільшого нетрадиційною продукцією. Але завдяки тому, що вона була доволі затребувана ринком, якось зводили кінці з кінцями. Забігаючи наперед, зазначу, що останніми роками, особливо завдяки постійному зростанню замовлень із запорізького велетня, становище стабілізувалося, з’явився довгоочікуваний прибуток. Здавалося б, тільки жити, працювати і радіти плодам праці своєї. Але тут з’являється на обрії злий геній зі своєю єзуїстською пропозицією.

Спочатку зійшлися на тому, що саджати нема за що, а ось допомагати — повинен

Отож одного чудового дня до власника найбільшого пакету акцій і члена спостережної ради АТ «Р.» І. К. підходить виконавчий директор цього підприємства А. Є. і каже, що в них — великі проблеми.

Свого часу на вимогу запорізького велетня АТ створило дочірнє ТОВ з однойменною назвою. Поява його була зумовлена однією причиною. Суміжники — така була умова корейської сторони АвтоЗАЗу — не можуть бути обтяжені якимись борговими або іншими фінансовими зобов’язаннями минулих років. Вимога цілком логічна: проблеми одного постачальника могли вплинути на роботу десятків, сотень інших підприємств, зупинити головний конвеєр. Але, як тепер з’ясувалося, створюючи таке ТОВ, до його статутного фонду розпорядженням директора було передано майно головного підприємства (виробничі корпуси, майже все обладнання тощо), яке нібито перебувало в податковій заставі.

Виявив цю злочинну «оборудку століття» не хто інший, як новий хазяїн району від Закону, котрий не так давно приступив до своїх обов’язків на ввіреній йому території і найперше розгорнув там будівництво своєї нової резиденції. Викликавши до себе «винного» директора, хазяїн району, трохи порозмовлявши з ним, зрозумів, що той кримінального діяння начебто жодного не скоїв — старався для доброї справи. Зійшлися на тому, що саджати нема за що, а ось допомагати хазяїнові району в його будівельних потугах — повинен.

«...А потім несподівано запропонував працювати з ним у долі: 50 на 50. Я був вражений — хоч би посередника прислав»

Усю зиму столярний цех возив вікна і двері, цілком безкоштовно, на цю будову. Спокутував «провину». Після чого питання щодо податкової застави відпало саме по собі. Але, мабуть, спокутував не до кінця.

У вересні 2002 року (через три роки після створення дочірнього підприємства!) знову відкривають кримінальну справу проти посадових осіб за тим самим фактом передавання майна, що начебто перебувало в податковій заставі.

— Податки на той час було всі сплачено або списано в установленому законом порядку, — каже І. К. — Держава жодних збитків не зазнала. Податкова інспекція претензій до підприємства не мала. Складу злочину не було.

Але тепер на підприємство Хазяїн з’явився особисто, щоправда, в супроводі. Він заявив мені, що в нас великі проблеми — порушено кримінальну справу. Пройшовся територією, покричав на мене, що погано працюємо, а потім несподівано запропонував працювати з ним у долі: 50 на 50. Я був вражений — хоча б посередника прислав... Ну, а щоб усе було чесно, вів далі мій співрозмовник, до директора треба приставити ще одну людину, яка й контролюватиме все. Крім того, він повідомив мені, що вже працює у такий спосіб з іншим підприємством і це дає непогані результати.

Через деякий час до хазяїна району в кабінет змушений був прийти вже я, де відбулася ще одна розмова на цю тему. Я сказав йому, що шість років ми працювали без його підтримки, заплатили півтора мільйона гривень боргів і ніхто нам у цьому не допомагав, і що ми хочемо й надалі працювати самостійно. Потім запитав, що буде в разі відмови? «Тоді все буде за законом», —підсумував він.

Де ще можна купити цілий завод за 150 тисяч гривень, як не в Харкові!

Що таке жити за законом у розумінні місцевого хазяїна, акціонери відчули на власній шкурі.

Наприкінці минулого року, в рамках відкритої кримінальної справи і, очевидно, лише з міркувань торжества законності, спочатку вилучаються печатка і вся документація дочірнього підприємства — так званого ТОВ «Р.», а потім і головного підприємства, акціонерного товариства. Як речові докази обидві печатки перекочовують до службового приміщення районного правоохоронного підрозділу.

Спочатку печатку акціонерного товариства без відома власників заводу вручають у руки колишнього директора, попри те, що його вже давно звільнили з заводу і розшукував судовий виконавець. Потім цей відставний, але цілком чинний директор (у руках-бо головний атрибут директорської влади — печатка!) сфабрикував з якимсь там приватним підприємцем десять договорів на загальну суму майже 150 000 гривень векселями, за якими все дочірнє підприємство перейшло у власність приватного підприємця. Це тоді, як лише один верстат на заводі коштує не набагато менше від суми цієї оборудки.

Де ще можна купити цілий завод за 150 тисяч гривень, як не в Харкові!

Чому всі звернення до органів влади пограбованих серед білого дня людей залишаються голосом волаючого в пустелі?

Але повернімося до нашого комбінатора. Як стало можливим, що цілий завод сплив з рук його законних власників? Адже це не тільки підприємливий інженер, а й десятки та сотні інших власників, які гнули спини на ньому все життя. Чому всі звернення до органів влади пограбованих серед білого дня людей залишаються порожнім звуком, голосом волаючого в пустелі? Підраховано, що шкода, завдана цією оборудкою акціонерному товариству, тільки за балансовою вартістю становить майже 1 350 000 гривень, а ринкова оцінка всього заводського майна перевищує цю суму втричі. Як могло таке статися?

Той, хто володіє печаткою, свідчить сучасна харківська практика, може запросто заволодіти всім. Спочатку печатка, а далі трохи кримінального таланту, помноженого, напевне, на владу, шантаж, погрози, — і справу зроблено. Бажаючи надати видимості законності очевидному шахрайству, єдину суму оборудки 150 тисяч гривень великі комбінатори розбили на десять договорів і оформляли їх через день — щоб залишити в невіданні спостережну раду та всіх акціонерів і продати завод тихо, бо оборудки понад 17 тисяч гривень, за статутом акціонерного товариства, здійснюються лише з письмового дозволу спостережної ради. Після цього всі папери було оформлено у виконкомі Харківської міськради і, геть шокувавши акціонерів, компанія шахраїв заїхала на завод іномарками. Понад шістсот акціонерів напевне і не припускали, що їх так спритно обведуть круг пальця. Та ще й ті, хто начебто з обов’язку служби має обстоювати і захищати права громадян.

Якби обидві печатки не відібрали у засновників і не потрапили вони в нечесні руки, оборудка була б просто неможлива!

Печатку дочірнього підприємства ТОВ «Р.», відібрану в законного директора, котрий пропрацював, до речі, на заводі близько тридцяти років, Хазяїн або його помічники передали сторонній людині одразу після оформлення грабіжницької оборудки. Якби Хазяїн не забрав на підприємствах обидві печатки, щоб сховати їх подалі від засновників, а потім не розпорядився ними на свій розсуд, оборудка була б просто неможлива! Отож попри незговірливість нерозумних роботяг, він свого домігся.

Упродовж семи місяців акціонери не отримали жодної відповіді на свої численні звернення до всіх владних інстанцій. На клопотання акціонерного товариства про притягнення осіб, які уклали незаконну оборудку, до кримінальної відповідальності за фактом шахрайства з метою заволодіння чужою власністю — також гучна тиша.

А в цей час новоспечені власники не тільки успішно опановують майно дочірнього підприємства, а й приміряють до себе решту будівель акціонерного товариства. Законним власникам дорога на підприємство, складається враження, закрита назавжди. У березні акціонерів, які вирішили провести збори, зустріли міліціонери з палицями — цілком можливо, навіть і не підозрюючи, хто на заводі був справжнім господарем, а хто «заводіякою».

Хто відповість за всю цю сваволю, що коїться в «правовій» державі?

— Коли я почав обстоювати свої права і права моїх товаришів у суді, — каже І. К., — коли стало цілком очевидним, що достатньо ще одного-двох засідань суду — й оборудка розвалиться, мене схопили просто біля будинку суду і за цілком незаконним обвинуваченням кинули до в’язниці. Апеляційний суд через два тижні мого ув’язнення випустив мене на волю, бо не було жодного факту, що свідчив би про мою провину.

А колишнього директора, котрий підписав для Хазяїна цю грабіжницьку оборудку, навіть не було притягнуто як обвинувачуваного у справі про так звану податкову заставу. Але ж саме він, як посадова особа, мав нести повну відповідальність за незаконне діяння, якщо таке, звісно, було.

Тепер, як мені відомо, тривають гарячкові пошуки компромату, щоб бодай якось виправдати моє перебування у в’язниці. В районі створюється ілюзія розкручування великої господарської справи. В усіх інстанціях мене поливають брудом, виставляють злодієм і пройдисвітом. Поширюється брехня, що тільки тепер, без мене, люди почали отримувати зарплату.

Моя відмова від «співробітництва» з хазяїном району коштувала акціонерам їх власності. Акціонерне товариство паралізоване. Ми зазнали величезних збитків. Хто відповість за всю цю сваволю, що коїться в так званій правовій державі?

Про корупцію і мафію, що є в Україні, сказано й написано чимало. Але що це таке, більшість громадян країни, мабуть, уявляє погано. Те, що відбувається в окремо взятому районі Харкова, — і є вітчизняна Коза Ностра. Проте у наявності вже досконаліший її різновид. Хазяїн району не просто глумиться з нерозумних підприємців. Він і їх, і всі інші структури органів влади, причетних до цього процесу, підминає під себе, через що навколо така мертва тиша. Адже він не просто на когось «наїхав», він під виглядом звершення закону відкриває незаконні кримінальні справи, отримує практично необмежені права, що їх надає Закон під час розслідування кримінальної справи (обшук, арешт майна, незаконне, нічим не обумовлене вилучення печатки, затримання та арешт людей, можливість психологічної обробки на допиті), з однією метою: зробити людину зговірливою й отримати все, що потрібно.

Але це ще не все. Водночас чорниться ім’я людини, її виставляють у поганому світлі, на неї навішують ярлик злодія і шахрая. Громадськість шляхом усіляких фальсифікацій підводять до висновку: зміна власника на підприємстві, на жаль, неминуча. Стара адміністрація начебто погрузла в криміналі — мають прийти «чесні люди». Ніхто й не замислюється особливо, що правоохоронна структура починає виконувати не властиві їй функції, формувати громадську думку і вводити громадськість в оману.

І, нарешті, останнє. Створюється своєрідний монстр, якому невдовзі, очевидно, буде підвладне в районі все, навіть представники народної влади, якій він начебто має служити. Апетити цієї структури такі великі, що рано чи пізно вона проковтне всіх.

Більшість із того, про що йдеться в цій статті, І. К. повідомив у листі на ім’я Президента України Л. Кучми. З тією лише різницею, що імена «героїв» публікації, їхні посади було названо так, як вони іменуються і називаються в миру.

У Президента справді багато справ, зустрічатися і розбиратися з кожним пограбованим у цій країні не те що президентського терміну — життя всіх членів президентської команди не вистачить. Отож, зважаючи на те, що повідомлення, опубліковані в пресі, ще не перестали бути приводом для порушення кримінальної справи, пропонуємо відповідним правоохоронним структурам порушити кримінальну справу за фактом цієї публікації, вивчити всі матеріали, допитати учасників і свідків подій і прийняти цілком логічне рішення: покарати всіх учасників оборудки за всією суворістю правової держави.

А для тих, кому одразу здасться, що ця історія саме про них, нагадуємо: вона сталася невідомо в якому районі, невідомо з яким начальником. Отож з позовами про захист честі та ділової репутації поки що не поспішайте, панове. Встигнете ще.

 

Харків.