Останнім часом у пресі, на телебаченні, по радіо, на численних засіданнях і громадських обговореннях розгорнулася гаряча дискусія щодо забудови в центральній частині Києва, тобто в його найстарішій історичній зоні. Часто думки різних архітекторів кардинально відрізняються, а епітети, котрі вживають одні метри щодо творів інших, далекі від елементарної шляхетності. А почасти нагадують жаргон кримінальних підворіть, найцензурніше з яких — «фуфло», «бидло бєзсловєсноє» тощо.

Але вислуховували.  Це точно

Перші спроби з’ясувати причини розбрату в архітектурному цеху були безрезультатні. Вчорашні побратими, що працювали за сусідніми кульманами, стали непримиренними опонентами і жодні програми та комунікації не сприяють поєднанню в одну систему комп’ютерів нового покоління, якими обладнані майстерні сьогоднішніх архітекторів і жоден Інтернет не в змозі встановити нормальний діалог і творче спілкування.

У минулі часи було простіше і зрозуміліше. Були домобудівні комбінати, були директиви, був Київпроект, ЗНДІЕП, ДІПРОмісто та інші, було міське Товариство охорони пам’яток на чолі з головою, посада якого водночас поєднувалася з керівною посадою у міськвиконкомі.

Варто зазначити, що поєднання керівної і громадської посад, що мало традиційний характер, не заважало регулярним зустрічам, дискусіям і вагомій критиці з боку громадськості, яка була конструктивна, з одного боку, і почута — з другого.

Не скажу, щоб влада так уже одразу й виконувала всі пропозиції громадськості, але вислуховувалися 95 відсотків з них — це точно. Інколи надзвичайно напружені засідання і наради тривали по декілька днів, пропозиції щодо спорудження окремих об’єктів піддавалися нищівній критиці, проте, здавалося б, непримиренні опоненти під час зустрічей та прощань віталися і потискали один одному руки. А епітети на кшталт наведених вище оминали порівнянь з витворами одних та контактів з вухами інших. Можливо, вся річ у вухах. На мою думку, в ті часи і претенденти, і опоненти чули один одного. Тоді, за ініціативою громадськості, для столиці було розроблено грунтовний нормативний документ — Рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16 липня 1979 року № 920.

Над розробкою цього документа пліч-о-пліч працювали представники громадськості, проектних інститутів і міської влади. Прийняття його визначило «правила гри» в історичній частині міста та фактично й саму територію, що названа історичною. Було визначено також учасників процесу та осіб, відповідальних за певні ділянки формування столиці.

Прийняття 920-го рішення було таким продуманим і вагомим кроком, що окремі його положення працюють досі в ситуації, яка змінилася докорінно. Виконання положень цього документа не підлягало обговоренням, його дотримувалися  як протипожежних нормативів. Це, у свою чергу, накладало додаткових зобов’язань і на громадськість, яка до прийняття своїх рішень ставилася виважено і відповідально. Варто зазначити, що під словом «громадськість» розуміється не зібрання певної кількості випадкових людей, а колектив однодумців, який об’єднує спільна мета і турбота про рідне місто, його ландшафти, панорами, архітектурні ансамблі й окремі пам’ятки. Кістяк громадськості товариства складали відомі вчені та фахівці спеціальностей, що мали прямий стосунок до архітектури, археології, будівництва, мистецтва, історії. Не можу не згадати відомих учених, таких як М. Брайчевський, В. Іваненко, І. Ігнаткін, С. Клєпіков, Є. Марінченко, І. Скачков, К. Стецюк та інших, кого забрав від нас невблаганний час.

Раніше — «типовуха»,  тепер — норма і взірець

Окремим рядком варто сказати про розгляди проектів забудови в охоронних зонах, які за тих часів проходили в міському Товаристві охорони пам’яток. Іноді кількість проектів, які розглядалися на одному засіданні, перевалювала за десяток. Засідання тривали понад шість годин. Незважаючи на те, що робота архітектурно-містобудівної секції здійснювалася на громадських засадах, її члени щоразу працювали до завершення порядку денного, після чого пили чай і розходилися по домівках. Це не вважалося втручанням у діяльність державних органів, воно таке і не було, оскільки пропозиції і результати розглядів проектних розробок після товариства направляли саме до державних установ для прийняття остаточного рішення. Це було чудовим прикладом співпраці державних установ і громадськості, цим пишалися, цьому заздрили інші міста. Так формувалася виважена громадська думка, яка не мала нічого спільного з приватними інтересами окремого власника.

Сьогодні ми стикаємося з фактами, коли окремі члени містобудівної ради приходять на її засідання лише у разі розгляду їхніх власних проектів або з метою лобіювання інтересів своїх приятелів чи замовників. В архітектурному колі тепер цілковите несприйняття нетрадиційних підходів до розв’язання проблем забудови тієї чи іншої ділянки. А також дивний поділ на сучасне і несучасне. При цьому за сучасне інколи сприймається або наявність в об’єкті великої кількості скла та відсутність імпостів на вікнах, або щось, складене з кубиків та паралелепіпедів, з нескінченними повторами вздовж і упоперек одних і тих самих елементів, навіть в індивідуальних проектах. Колись це називалося лайливим словом «типовуха». Тепер — норма і майже взірець. Застосування стилістики та засобів, якими формувалося історичне ядро столиці, переосмислене сучасниками, інколи трактується як повернення до старого, несумісного навіть з історичною забудовою.

Але хто сказав, що будинок Городецького на вул. Банковій несучасний, хто записав до несучасної архітектури споруду самого Національного банку архітекторів Рикова і Кобелєва? Можливо, такі постулати сучасності висуваються для виправдання своїх, не занадто ретельно опрацьованих доробків. Очевидним є сьогодні, що споруда німецького посольства біля Національного оперного театру, м’яко кажучи, не зовсім пасує до середовища, сформованого попередниками.

Безперечно, якщо бути об’єктивним, варто відзначити, що за останні роки в місті з’явилися нові цікаві об’єкти. Значно підвищилася комфортність житла, стали виразнішими фасади нових будинків, а в їх спорядженні застосовуються нові матеріали і технології. Іноді традиційні опоряджувальні матеріали знаходять нове сучасне застосування, а будівельна індустрія перейшла на інший рівень, який раніше у нас не застосовувався.

За роки незалежності в столиці відроджено перлини православ’я — Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський Золотоверхий собор, відроджено Олександрівський костел та церкву Святого Миколая на Аскольдовій могилі. Зведено низку будівель, що стали справжньою окрасою міста. Серед них банківські споруди на вулицях Саксаганського, 115 та Тверській, 12, житлові комплекси на вул. Січневого повстання, 10 та між провулком Бехтерівським і Кудрявським узвозом. Триває формування принципово нового житлового утворення на Оболоні від станції «Мінська» до набережної, відкрито нові станції метрополітену та шляхопроводи. Все це приклади того, що у нас є чудові архітектори, здатні вирішувати найскладніші містобудівні, проектні та реставраційні завдання; є будівельники, здатні втілювати архітектурні задуми в життя. Але ж є у нас і об’єкти, що викликають несприйняття ні архітектурних кіл, ні громадськості. Саме довкола них точаться найгостріші суперечки, які виходять за межі «архітектурного цеху». Про них пише преса, розповідають телеканали. Для їх розгляду скликають численні наради, колегії, слухання, виїзні засідання високоповажних установ, аж до урядових. Саме такі об’єкти стають «козирною картою» для аргументації негараздів та пошуків винних. Для відстоювання тих чи інших позицій «бійці олівця і рапідографа» готові битися, що називається, на смерть. Несамовито і відчайдушно служителі музики, що застигла в камені, намагаються довести, хто є головним, а хто...

Доходить до того, що такі самозмагання розгортаються і між установами з охорони пам’яток. У цьому контексті дивною видається цитата: «Він охороняє гірше, ніж я». Словами Володимира Висоцького це звучало б так: «Все лезут в первые, с ума сойти!».

То хто у нас сьогодні головніший, щоб творити благо? Хто у нас головніший, щоб зберігати культурну спадщину? Мабуть, дуже показовими були б запитання: «А хто вважає себе поганим архітектором (чи пам’яткоохоронцем)?», «А хто вважає свій проект невдалим?»

Першопричини шукаймо в собі

Уся річ у тому, що останнім часом проектування здійснюється в одну стадію. І навіть зауваження до нього викликають несприйняття і небажання вносити будь-які зміни. Це обгрунтовується авторським правом і досвідом метра, що проектує. А про розробку якихось альтернатив, та ще коли це треба робити за скупе державне фінансування, або й того більше —задля ідеї, годі й говорити. Тобто об’єктивне те, що сьогодні гору взяли гроші. Керівником проекту є інвестор, визначальним — кошти.

Безперечно одне — новий соціально-політичний устрій держави вніс нові відносини у всіх її сферах, зокрема й у процесі архітектурного формування образу незалежної держави. І причина наших негараздів криється передусім у нас самих. Відповісти на запитання: чи готові сьогодні митці столиці поєднати прагнення до фінансових гараздів з професійною гідністю та бажанням уберегти наше місто від невиважених кроків — маємо також ми самі. Адміністративними методами ці питання вирішити неможливо. В нас самих мають бути культура і шляхетність професійного цеху, має бути здатність дотримуватися елементарних правил гри. Адже коли на місці одного адміністратора опиняється інший, що грає за тими самими правилами, стара проблема не зникає, але з’являються нові. Ми ще не готові вживати такі словосполучення, як фітнес-центр, нам ще потрібно користуватися деякий час такими, як оздоровчий центр. У статті свідомо не названо імені жодного з діючих нині архітекторів, оскільки питання, порушені тут, стосуються всіх разом і кожного окремо.

Я так думаю.

Володимир ПРИХОДЬКО, голова архітектурно-містобудівної ради Київської організації Товариства охорони пам’яток, архітектор.